Роздуми до Дня журналіста
Сьогодні українські працівники ЗМІ відзначають своє професійне свято – День журналіста. Як відомо, цю дату було затверджено указом Президента України від 25 травня 1994 року. Для 6 червня було обрано формальний привід – саме цього дня в 1992 році Спілка журналістів України була прийнята до Міжнародної федерації журналістів, яка є найбільшою в світі організацією професійних працівників ЗМІ. Однак, якщо ставити питання по-крупному – чи є сьогодні що відзначати українській журналістиці – відповідь може виявитися не такою очевидною, як здається.
Сьогодні журналістів вітали… Хтось називав це рудиментом Радянського Союзу, інші сказали, що нічого поганого в офіційному професійному святі немає. Для нас у «Дні» цей день – це, передовсім, привід поговорити про наболіле. Відверто, щиро, по-дружньому… Як добрі-старі знайомі, треба подивитися одне одному в очі і сказати, що нам (українській журналістиці загалом, і кожному зокрема) вдалося, а що – ні. Відповідь на питання, що вдалося «Дню» за 20 років існування і який шлях розвитку для країни загалом, і журналістики зокрема газета пропонувала — у мене є. І вона (ця відповідь) заслуговує на окрему книгу.
Якщо говорити про медіа загалом, то, передовсім, треба відверто сказати, що у принципових питаннях журналісти й досі залишаються роз’єднаними (великою мірою замовників у «справі Гонгадзе» не названо і не засуджено через те, що саме журналістика не проявила безальтернативну солідарність, не дотиснула…). Також сьогодні журналісти часто неготові чорне називати чорним, озброївшись десятками відтінків… Але, на мою думку, найбільший гріх наших медіа у часи війни – бути «розірваними» зі своєю аудиторією. В той час, як вся країна воює, українські журналісти закликають до солідарності з «тією стороною», «діалогу на рівних». Іншими словами, сьогодні, після анексії Криму і війни на сході… цинічним і страшним видається відсутність у медійників… громадянської позиції! Найбільш показовим прикладом чергової «стагнації» української журналістики стала ситуація довкола сайту «Миротворець». Чи можна уявити, що журналіст, поділившись з ворогом інформацією, де він проживає, стане відсторонено-об’єктивно писати про все, що там побачить? З іншого боку, чи можна взагалі говорити про відстороненість журналістики, коли в країні війна? Чи можна давати слово терористу, який тримає у підвалах катівень твоїх співвітчизників, більше того – колег?
До певної міри «список акредитованих» (мова йде передовсім про українських журналістів) виявився лише ілюстрацією до давньої ганебної практики колабораціонізму в тому числі і в інформаційному просторі. Поки деякі медійники, зокрема відомі телевізійні ведучі провадять риторику заміни мови ненависті на мову толерантності, на сході України продовжують гинути наші солдати. Практично кожного дня. По кілька людей. Хто ці герої? Як їх звали? На жаль, ці питання все менше і менше турбують журналістів, ставши статистикою в інформаційному рядку новинного сайту.
Сьогодні, у День журналіста, час поставити питання прямо — якою має бути поведінка журналістів в умовах війни для того, щоб за псевдоб’єктивністю по факту не робити послугу агресору в його цинічній грі? Або, як у колонці для «Дня» вдало сформував питання наш автор Сергій Грабовський до медійників, які борються з «мовою ненависті», – «Ви поза політикою чи поза істиною та мораллю?». Дійсно, принципи свободи слова і свобода слова без принципів — дві несумісні протилежності.
Відразу згадується необхідній для прочитання Джеймс Мейс… зі своєю «Повістю про двох журналістів», яка сьогодні стає особливо актуальною. І не лише в День журналіста. І не лише для журналістів.
Вітаю колег з професійним святом – передовсім людей з неймовірним характером, яким часто доводиться жити і працювати не завдяки, а в супереч суспільно-політичним обставинам. Журналістів з принципами, совістю і відчуттям солідарності. Такі колеги, на щастя є. Частину з них днями зустрів на акції «День Весняний», де наша редакція запросила друзів, партнерів і колег…
Попри особистий дещо несвятковий настрій сьогодні, в майбутнє української журналістики дивлюсь з оптимізмом. Передовсім тому, що є «титани», які не здадуться попри будь-які обставини. В них є сила, віра, позиція… А головне – розуміння, що за ними Правда. Пишаюсь тим, що більшість з таких людей, яких я знаю, працюють поруч зі мною, в стінах «Дня». Це – результат школи журналістики Лариси Івшиної. І в день професійного свята, думаю, про це можна сказати прямо: 20-річчя «Дня» – це 20-річчя становлення якісної альтернативи в медіа.
…А закінчити роздуми хочу запрошенням молодих колег, які твердо вирішили присвятити життя нашій професії, до Літньої школи журналістики «Дня». Не пропустіть свій шанс.
