Домашня кольчужка
Треба ж такому статися, що вікна кухні виходять у двір з видом на надто дорогий брендовий готель, щоправда, на його внутрішній бік. Тому знаю напам’ять і його внутрішній чудовий дворик, і флер вечірнього освітлення, і романтичність його літньої веранди, а також те, що і від мешканців замасковано, і від перехожих. Своєрідні латки добре видно з мого поверху, вони недбало прикривають (швидше за все, задумані як тимчасові, а служать роками) витяжки — плюс дешевий ганок для прислуги, і все це на тлі продуманого елегантного дворового фасаду. Постійно дивуюся — при таких мільйонах, що вгатили в бізнес, навіщо економити на дрібницях, адже відомо, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Можливо, скнара сидить усередині будь-якого мільйонера, але навіщо псувати вид з мого вікна, завжди хочу запитати у небожителя — господаря. Можу ж розраховувати, ще прекрасно пам’ятаючи, як все нахабно будувалося років 10—12 тому — з цілодобовим гуркотом і постійним оновленням мешканцями беруш (інакше не заснути) хоча б на що-небудь з панського плеча. Взагалі, з такими сусідами можна трохи заплутатися. З поширеним, дещо спотвореним уявленням про обов’язкові зовнішні ознаки багатства, можна й філерно-ботоксні обличчя деяких депутаток вважати маркером його, хоч ясно — вони відстали. У моді давно неоперабельна зовнішність, тобто натуральна. Щоправда, це коштує ще дорожче, і декларувати не обов’язково, але й чекати, поки повернеться контурна пластика можна роками. Так, важко їм, бідолашним, нібито без будь-якого злорадства думала, йдучи центральними вулицями, звично вивчаючи міський пейзаж то в чорно-білих тонах, то в кольорі. Так і наштовхнулася на яскраву вивіску і прочитала: «Майстерня ідеального тіла». Відчуваю — дуже треба саме туди. Адже обличчя теж частина тіла, отже, там змайструють нову свіжу масочку, замаскують залишки втоми від раптової весни, а в мене — і від тотального домашнього прибирання. Ось зараз у домі все блищить — від вікон до каструль і кранів, а обличчя — пропорційна навпаки. Можливо, хай їй грець, цій ретельності, адже коли прибирала з набагато меншим завзяттям, виглядала якось свіжіше. Так, у майстерні, де дарували (переконана, за невигідним для себе, тобто мене, курсом) омріяний ідеал, швидко, перерахувавши всі недоліки, прайсом звично підбадьорять, немає жодного сумніву, але я вам, пані-майстрині з салону, все ж у руки не дамся. Зрозуміло, чому — в особливій майстерні, де до вас збалансували ідеальні тарифи, забравши все що можна для ідеального тіла, не залишили грошових шансів, отже, будемо, як і раніше, — на самообслуговуванні. Досі начебто непогано й виходило, навіть здавалося, що колодязь бездонний, але чесна внутрішня підказка просигналізувала — ілюзії. І чудово — не розлучатися з ілюзіями — теж певне вміння, а покупців завжди більше, ніж знавців. Природно, купаючись в ілюзіях, можна себе вважати особливим знавцем і вкотре заплутатись.
Якось, у цей епізод, до певної міри знаковий, стоячи на переході і чекаючи «зеленки», мимоволі спостерігала, як живе «мій» розкішний готель вже з парадного, головного входу. Ось вибігло двоє кремезних лощених молодців, здається, вони навіть скрипіли від чистоти білосніжних сорочок і відпрасованості неймовірного крою костюмів. Лише промайнуло — ось він, респект, як драматургія дійства зробила зигзаг, і напомаджені здоров’яки застигли біля відкритих дверей, я би сказала, семизіркового авто, чекаючи, як стало зрозуміло, на господарів. Із готелю вийшла тиха, сіра, зовсім непомітна пара, прошмигнула до салону, охоронці — за тілами своїх працедавців, і машина помчала. Ось так плутають карти, і навіть самопроголошені всезнайки стоять і навіщось уточнюють для себе — чи відразу зрозуміла, хто є хто або варто сказати собі правду — переплутала, хоч і розумію, що найбагатші не нарізують понти перед вуличним людом, у них — свої глядачі, шанувальники, заздрісники і вороги. Репортер — пішохід — особа моторна, і у вушко від голки пролізе, якщо треба, і ніс навіщось постійно тримає за вітром. Та все ж, трояндою краще милуватися, аніж розглядати її корінь під мікроскопом, що роблять недавно зовсім сезонно-зимові сонні чоловіки. Маю на увазі тих, хто пересувається в міському транспорті. Власники своїх авто багато втрачають, пролітаючи на швидкості вулицями... У метро ж, наприклад, де буває і тісно, і не дуже комфортно, яка-небудь яскрава панянка, що явно відчула весну, вмить може змінити всю тональність нудного пересування. Жінки відразу ж, одним поглядом визначають вік, якщо є сумніви, кинуть ще кілька контрольних поглядів, і готовий висновок: швидше за все — молодиться, але як вдало і як вчасно змінила обридлі кожній брюки на молоду спідницю. Чоловіки ж, звично зручно влаштувавшись на сидіннях, теж не проти притулитися до чужої весни. Адже дивитися ніхто не заборонить, а настрій відразу покращується. До того ж у свій, не регламентований дружиною час, та й у громадському транспорті, коли він вільний, а зір набув дивовижної різкості. Часто все це механічно, злегка зарозуміло, адже життя привчило багато з них до думки, що жінки, будучи в більшості, завжди повинні боротися за кожного. Вони навіть не помітили, в яку залежність потрапили, будучи упевненими, що схема розрахована на століття. Як смішно і, чесно кажучи, те, що дозволено хлопчиськам, так безглуздо виглядає при суттєвому життєвому пробігу. Щоправда, не можна єхидствувати, можливо, людина все життя шукає свою жінку і, буває, зустрічає її на вулиці, але про це я вже не думала, затамувавши від захоплення подих і стежачи за яскравим дійством на Софійській площі в особливий вечір у рамках Французької весни. Довкола були всі доброзичливі, відкриті та розслаблені. Як же це нині ексклюзивно! Для мене ж, гадаю, як і для багатьох, цей вечір — особливий весняний десерт, що допомагає викинути з голови щоденний інформаційний потік прикрості та ворожнечі, телевізійної побутовості з її жорстокими обламками, іноді для найближчих людей. Ось вони — ліки від печалі, що заблукала, ось воно — натхнення, яке, як відомо, не годує, але неабияк підживлює однією своєю присутністю. То хіба цього мало, якщо гріє і захищає ще й домашня кольчужка з відданості та тепла.
Це багатство чи ні... Хто розбере...
