Куражне колесо
Як же буває цікаво, перебираючи свої нескінченні записники, налітати, ніби з розгону, на законсервовані, почерком дуже швидким, неекономним, що постійно кудись біжить, думки або гострі цитати. Буває, і відпочинеш у цьому простенькому калейдоскопі, а інколи і не виходить. Навпаки, здивуєшся, що час ніби й скаче і скаче, не забувши прихопити свій наплічник ходака зі мною всередині, а цитати-нетлінки і не думають підупадати або застарівати. Як та, що відшукала, наприклад, у старому часописі за 1900 рік. Побажання з таким віковим пробігом і не думає квапитися, вбудовуватися в життя. Здається, що живе воно своїм життям і чудується, що люди щиро дивуються — чому не настала ще та бажана благодать. До записника зазвичай побиті міллю думки не потрапляють, і слова з того старого часопису, можна сміливо згадувати наприкінці кожного старого року — в очікуванні нового. Невідомий автор напередодні ХХ століття побажав усім — нехай хоч трохи вгамується людське безумство, зникнуть міжнародні війни, пограбування земель і народів. Наше ХХI століття шукає за віком — неначе школяр-підліток, але, схоже, відмінником його не назвеш, хоч і щоденну нашу метушню теж варто любити, оскільки це теж щастя, поки здоровий.
Не знаю до місця чи ні, але пригадала: якось у натовпі біля малоцікавого брюссельського хлопчика, що пісяє, почула байку, а, може, так і є, що десь на просторах колишнього СНД поставили пам’ятник хлопчикові, який терпить, а на вулиці — ні-ні. Хтось навіть пожартував, що той пам’ятник багатьом нашим особливо бюджетним туристам, тому гіди, що в темі, завжди напам’ять знають усі безкоштовні туалети міста. Ці місця так жваво відвідуються, ніби це і є головним туристським щастям. Західні туалети, як і все інше, бажане в досяжному майбутньому, не стануть для нас дешевшими, хоча 1,5—2 євро — копійки, але пригадавши наш курс, виходить 64 гривні за одне відвідування. Мабуть, хлопчик-з-пальчик із Брюсселя тому й постійно мокрий, що у нього все безкоштовно, точніше, за наш рахунок.
Один мій приятель, на прізвисько Монета, навчав, як не злякати ген грошей. Завжди слухаю його у піввуха, він не розуміє — причому тут я, що мені до його строкатого бізнесового досвіду. Проте ті слова записала, а, означає, запам’ятала: «Перше — це любити ризик, коли фішка йде. Ризик мало хто любить, а той, хто любить, просто народився бізнесменом. Друге — знатися на людях, підбирати сильне оточення. Людей відчувати — коли навіть по вулиці йдеш і енергетику цю відчуваєш. У мене немає на світі ні своїх, ні чужих, у мене нормальні та ненормальні. Нормальні діляться на дві категорії — з потенціалом і без нього, я беру, певна річ, тих, хто з потенціалом. А ще — розуміння того, що злетить». Його лікнеп був для мене малокорисним, але зайвих знань не буває, і він теж залишив свій слід. Перш ніж по-своєму пограти за його правилами, вирішила уточнити у Монетки, часом чи не в президенти він зібрався? «Не Монетка, а Монета — твердо виправив він мене, і лише глузливо посміхнувся, — там і так тісно, а я до комуналки — ні ногою».
Ну що ж, довідаюся, що злетіло у моїх цікавих попутників по життю. Знаю, навіть упевнена, що вкотре вже прийде підтвердження аксіоми: життя дуже схоже на велосипед, і якщо старанно крутити два колеса, цінувати саме своє сідло, то можна не витрачаючи час на бурчання, порадіти — скільки ж насичених планів у творчих людей, скільки бажань, які злітають.
В успішному кавовому офісі «Гурме Кава Груп», по суті, гнізді, де — безліч кавових пропозицій за назвою Isla, на стінах побачила однакові наліпки з лаконічним текстом, точніше, з повною його відсутністю. Було просто написано: «200 тонн». «Що це означає?» — запитала директорки представництва Алли Козачової. «Усе просто, — відповіла вона, — 100 тонн продали, а мета наша — 200. У мене є реальний план — рвонути на Балі, в особливе кавове містечко, своєрідну кавову казку, де ростуть кавові дерева, настінні розписи приголомшують витонченим смаком, а гектари парку вміщають стільки кавових розваг і є навіть дитячі кав’ярні. Можеш сама переконатися, — запропонувала і почала гарячковито перегортати картинки. — Це туристська точка світового рівня, а для фахівців — величезна стимул-реакція подихати цим повітрям». «Мені навіть снився сьогодні Балі, — зізналася продюсерка представництва Світлана Івахова, — знаю — вони планують мрію реалізувати і поїхати разом». «Бачиш, на моєму підвіконні, — додала Алла, — теж ростуть маленькі кавові дерева. Щоранку, коли приходжу в офіс, зволожую і лелію, голублю їх, вітаючись. Із Балі, впевнена, привезу щось новеньке для нашого інтер’єру, нашого досвіду і для своєї кавової колекції».
Коли дивилася на модерні аксесуари Алли Жмайло, самодостатні, — ні додати, ні відняти — настільки все вивірене, все відчуте, відточене, що, навіть давно знаючи, як часто вона, по суті, на собі приносить до майстерні відпрацьовані шини, аби з них потім народилася зовні шкіряна ажурна театральна сумочка, яку вона назвала, не без кокетування, сіточкою, або намисто — кетяги стиглої вишні. Все з чогось, чому і не снилося стати елітною прикрасою, все з брутального простого металу, глини, гуми. «Це не ювелірні прикраси», — каже Алла. І справді, — вважаю — це прикраси, що несуть деякий код вічної жіночності. Одягнувши її намисто у вигляді кульок, кольору слонової кістки, водоспад якихось хитромудрих ниток-трансформерів, браслети, жінка отримує від художниці щось більш важливе — нову ходу, сяяння, настрій. Літо посеред зими завітало до галереї «КалитаАртКлуб», де все це експонувалося. По суті, тут наявна розкіш, і, хоч кажуть, що розкішне життя — це кастинг, на зйомки в якому ви навряд чи пройдете, переконалася, що це не так. Розкіш — усе це носити. І бути завжди ніби єдиною господинею свого іміджевого акценту. Аллу намагаються повторювати, списують без будь-якого сорому, копіюють, а досягти її рівня не можуть, вона завжди ніби на 101 навіть шукає рішення. Страждає, тішиться. Їй так цікаво жити, до того ж, і самій заробляти на це життя доводиться. Тут хист зупинився дуже вдало, вибравши жінку особливого гарту.
Після зустрічей свій велосипед, його два колеса, починаєш крутити ще жвавіше, а для надійності у мене завжди напохваті — третє. Куражне. Навіть на підвіконні в моєму кабінеті величається вишуканий керамічний велосипед. У нього, певна річ, три колеса — як же інакше.
