Кисень
Забрів до знайомих металістів у католицьке Різдво.
Прямо у їх просякнуте солідолами ліґвисько. У нетрях Подолу, прямо на березі Дніпра. Там наш маленький Бронкс з іржавими траулерами, блакитними кисневими балонами та жовтими підйомними кранами. Там ріжуть кораблі. Оті суворі, занурені в мазут дядьки з чорними обличчями, жовтими зубами і червоними очима – ріжуть старі кораблі на дрібні, металеві шматки.
Чєня тут головний. Помічає мене, вимикає різак і вітає на китобійному судні. Це через таких як він вимерли морські корови, а у Прип’яті – зникла вся мідь, до якої можна дотягнутися.
Сто років не бачились.
— Пішли, – каже. – Поможеш хоть, раз приперся.
Я плетусь за ним углиб лабіринту мертвого флоту, у серце похмурої армади сиріт моря, кинутої на віки-вічні у прісних водах Дніпра. Плетуся крізь завали дерев’яних човнів, листової дюралі, вицвілих тропічних плакатів на великих шматках ДСП. Плетуся до капітанського схрону, дорогу до якого знає лише він.
За місяць Чєня і бригада розпиляли буксир на сто десять тон, і зупинятися не збираються. Він каже, що то був буксир з сумною історією і пронизливою назвою, з якою і в Атлантику не соромно вийти: якийсь “Прорив”, “Протон” чи “Прометей”. Але зараз він точно вже не згадає. Зараз від буксира лишилися тільки днище та двіжок, який Чєня завжди лишає на десерт – з нього можна насмикати міді, поки начальство дивиться в інший бік.
Він веде мене до свого вівтаря, до червоного хрестика на старій піратській карті. До металевої будки з надписом “Кислород”, яка блакитною фарбою розсікає всі монохроми ранньої зими, підживлюючи безбарвне, грудневе небо.
Кисень. Він тут на вагу золота. Хочеш жити – купуй повітря. Хочеш різати чорне – купуй кисень. Економ свій кисень, зберігай його подалі від очей ворогів – серед води на острівці святої іржі. Купуй для нього великі навісні замки і протирай балони до блиску, дбай про снаряди небесного щастя і вмістилища кисневих душ – останні острівці кольору у світі сірого неба та скелястих гір чорних металів. Ми тягнемо балони назад і вони скреготять об натомлену спину старої баржі. Тягнемо до буксиру аби розпиляти останні борти і взятись таки за двіжок.
Вмикаємо різаки і тонемо в іскрах. Вони не сліплять, а гріють і ти не можеш на них надивитися, скільки б не різав. Іскри – наша радість і наш дороговказ, наш attractive у прісному небі з пасмуру і мряки. Вони всюдисущі – наш різдвяний салют і велетенський лапатий сніг. Зрештою, сьогодні ж Різдво. Я трохи притушую різак і кажу:
— Слухай, Чєнь, а шо ти святкуєш? Новий рік чи католицьке Різдво?
Він вимикає різакі розвертається до мене:
— Яке-яке блядь Різдво?
