Питання крові
«17-23.03.2017»
У чому згодна більшість тих, хто написав про антисемітську витівку Надії Савченко в ефірі NewsOne, вона була цілком закономірною і передбачуваною. Хоч би як високо піднесла дурня і неука доля, рано чи пізно він розіб’є собі лоба об єврейське питання. Так комахи летять на лампу чи липку стрічку. Нічого особистого, просто інстинкт. Можна лише віддати Надії належне за її відвертість. На відміну від неї, інші політики-популісти набагато досвідченіші, політтехнологами і відчуттям самозбереження навчені, хоч би що вони думали насправді, хоч би якої відповіді чекали від них їхні виборці, як мінне поле, десятою дорогою обходити теми, помічені прапорцями заведених у цьому суспільстві табу.
Утім, винні у всьому не лише вроджені та набуті здібності самої Надії. Адже її відповідь була спровокована дзвінком слухачки — не провокатора від політичних опонентів чи Кремля, а цілком пересічної українки, однієї з багатьох мільйонів, привчених до логіки простих відповідей на найскладніші питання буття. Тих, хто звик у своїх бідах звинувачувати будь-кого іншого — представників іншої національності, владу, Кремль. Якби євреїв і росіян не було, їх довелося б вигадати. Деколи здається, що і своя держава знадобилася українцям лише задля того, аби у всіх своїх бідах можна було звинуватити і її.
У цьому українців від росіян відрізняє лише те, що ми геть позбавлені поняття «доброго царя». Президент у нас лише перший у списку «злих бояр». Замість громадянського суспільства у нас переважає суспільство міщанське, обивательське, яке вороже ставиться до всього, що надходить з-поза меж вузького маленького світу дому чи родинного клану. А довіряти ми схильні лише тим політикам, які розмовляють однією з нами мовою, відтворюють в ефірі те, що ми говоримо на наших кухнях. Насправді, ми не шукаємо відповідей на запитання «хто винен?» і «що робити?», ми шукаємо підтвердження нашого переконання, що винен будь-хто, тільки не ми, що змінювати потрібно будь-що, та лишень не змінюватися нам самим.
«Усе кепсько», «крадуть» — для більшості українців це не проблема, яку потрібно розв’язувати, це точка психологічного комфорту, що знімає з них будь-яку відповідальність за те, що коїться в країні, а водночас і самовиправдання, що самі вони, нехай і в незрівнянно меншому масштабі, живуть за тими ж таки правилами, так само щодня у великому й малому порушують закон, так само байдуже ставляться до навколишніх, до власних будинків і міст, як до них ставиться і ненависна їм влада.
Цей образ мислення не чужий і новим особистостям, що останніми роками поповнили політичну еліту. Багато нещодавніх героїв — як активістів, так і журналістів, прийшовши до влади — у Раду чи до владних кабінетів, на власний подив чи подив навколишніх виявили, що єдине, що вони вміють, це критикувати владу — будь-яку владу. Політика і державне управління виявилися не тим самим, що ефектний флешмоб чи висмоктана з підкинутого дружньо налаштованим олігархом інсайду колонка в «Українській правді». І вони замінюють це своє розчарування від власної некомпетентності агресивними риторикою та діями.
З дуже середньою освітою не напишеш юридично грамотного закону. Проте це з гаком можна компенсувати гучними обвинуваченнями, блокадами, нападами, прикривши ними власну ось вже протягом трьох років неспроможність як представників тієї самої влади, яку вони називають «антиукраїнською», яку вони закликають скидати. Добре, що в суспільстві на це є чималий попит — так легше і швидше набрати очки, так тебе на порядок частіше цитують і показують ЗМІ, ніж якщо ти ходиш на засідання Ради, справно відвідуєш усі засідання парламентських комітетів. Ну а якщо запитають, завжди можна прикрити голий зад своєї некомпетентності цитатою Гавела про «п’ять років помилок», які краще, ніж «п’ятдесят років саботажу». Ось тільки чим є їхні «помилки», якщо не тим самим саботажем.
Громадяни лише за паспортом, народні депутати лише за мандатом. Замість конструктивної опозиції — молодої, дієздатної альтернативи сьогоднішньому керівництву країни, прогресуюча шизофренія. А Савченко, Гришин/Семенченко, Соболєв чи Парасюк всього лише очевидні навіть для нефахівця її симптоми. Що там казала про ярмо Людмила Григорівна з Кривого Рогу, яка додзвонилася до Савченко? — Буде їй ярмо. Безумство, що поширюється в суспільстві, породжує запит на гамівні сорочки. А нав’язуючи суспільству образ Порошенка як «другого Януковича», можна несподівано накликати на голову всієї країни другого Кучму.
