У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Речовий детокс

22 лютого, 2019 - 09:49

У безладу в шафі, порушення простору від перезавантаженості й поспіху є одна паршива риса: він (безлад) — вампір, якому як мінімум потрібне ваше роздратування і відчуття своєї влади. До того ж вампіри не люблять дієтичних пауз, і, здається, це їм не загрожує. Дехто з моїх знайомих розширює гардеробні, аби вміщати чергові випадкові речі та ущільнити багаторічнозвичні, а комусь нічого носити. Хоч усі знають: останнє вічне — нічого носити — має найширший діапазон тлумачень. У кожного свій критерій — і ресурсний, і смаковий, і настроєвий. «Якщо час від часу не проводити чистку в шафах, доведеться жити всередині зберігання», — переконувала мене або себе моя приятелька.

При цьому ми стояли в її гардеробній, а та з’явилася на місці дуже навіть не зайвої у квартирі комори, і я навіть заслухалась віртуозністю її визначень. Дивуватися не доводитися: Ксенія — художниця і модниця в розумних межах, і тому колірні нюанси, які вона перераховувала, розглядаючи свої ж речі, ніби вперше — лише для  підготовлених. Чому дивуватися: її рецептори відточені багатьма захопленнями, вона навіть проходила курси «носів» — своєрідних «дегустаторів» і «композиторів» запахів. Якось, слухаючи її, навіть забулась і почала нащупувати більш повноваге застосування цим знанням, адже вони можуть знадобитися всім і нинішньої весни. Асоціації випадкові, але ж вчишся постійно, і навіть не побувавши серед студентів-»носів», уловлюєш, — чіткість скрізь конкретна, і щоб кінцевий результат високо котирувався, все повинно працювати на нього: головна група створює формулу нових ароматів, інші займаються координацією проекту, створенням дизайну флакона й упаковки, треті — реалізацією на виробництві, маркетингом. Головне — на всіх етапах потрібні професіонали, а не вискочки. З деякою натяжкою цей парфумерний лікнеп лягає і в нинішні виборні березень-квітень, і якщо не тренуватимемо свій нюх (до речі, найбільш обнадійливий факт: майже кожна людина зі здоровими дихальними функціями може стати «носом»), знову пропустимо такий собі вчорашній сніг, загримований під ніжний, трепетний, продумано чесний дебют. Спостерігаючи, як вона перебирала на полицях свої речі, щоб залишити до весни те, що «пляше», мимоволі заслухалась її визначеннями відтінків: опівнічночорничний, ожиновий, кавовий, теракотовий, гірчичний, кораловий і, звичайно, чорний (щоправда, п’яти відтінків, як і кавовий).

«Схоже, цій весні все до лиця, — розмірковувала вона, — тільки мій колір обличчя вибивається. Наприкінці зими якось помітно потьмяніла, навіть не знаю, яка річ наразі приносить мені радість». Якщо так підходити до сортування, у тебе в шафах стане набагато просторіше, — передбачила, погоджуючись із приятелькою. Від непотрібного спілкування треба звільнятися не лише у «Фейсбуці», а й у шафі, але улюблене вбрання, незалежно ні від чого, кочує зі мною із сезону в сезон, не впихаючи втомливі шаблони: це носити, це не носити. У мене завжди — індивідуальна дистанція, і кордони мого простору не порушують чергові поради всезнайків.

«Переносячи на одяг стосунки між людьми, мудрувала співрозмовниця. Можу сказати словами психолога: обопільна повага особистого простору — це вже майже любовно. Добре при цьому не обнулити смак до життя, і головне — все-таки спинку рівненько тримати, а то наздожене хода хронічних невдах: сутула спина, опущені плечі — яка вже тут легкість, природність, яку обов’язково дарують улюблені речі, може, вони тому й улюблені». Нехай, на погляд міцного покупця, стиліста з манією всіх повчати, речі із солідним пробігом викликають часом лише ввічливу посмішку, але у любові свої закони, і дозволено не грати у щось обов’язково дрес-кодове, а довіритись бажанням і придивитися собі щось тихе, жіночне, таке, щоб не кричало: «Дуже хочу сподобатися і стараюся щодуху». Це, як ніщо, принижує — і тут як тут уразливість, комплекси і зникла природність. Дуже часто, згадуючи оповідання Маркеса, розумію, наскільки непередбачувана імпульсивність сприйняття людини, яка живе не в нав’язаному банальному корсеті. З пам’яті перекажу думки письменника: чи то герой, чи то він сам побачив у кафе за сусіднім столиком жінку і здивувався її невродливості. Мабуть, коли всі мислимі кордони невродливості порушено, пише він, вона, ця невродливість, абсолютно несподівано притягує. Автор стверджує, що можна заніміти, заціпеніти, побачивши таку жінку, як і перед якоюсь небаченою красунею. Він не міг відвести від неї очей, настільки природно та поводилась, елегантно не цікавлячись, як її сприймають інші. Вона просто насолоджувалася цими хвилинами спокою, своїм доданим часом. Оповідач так і не зрозумів, кого він побачив, — найбільш негарну чи жінку рідкісної краси. І потім довго згадував її, сумуючи, що ніколи не побачить. Ось у чому величезна сила природності: її не зіграти і не описати, це і не відчайдушність, і не постійна душа нарозхрист — це те, що може зникнути, якщо вона стане непотрібною і навіть лякатиме, адже багато хто у своєму образі, як у броні.

Ми вже давно забули, навіщо метушилися біля гардеробної, як тут подруга по пристрасті до тонких речей наткнулась у своїй же шафі на сарафанчик, якому вже років десять. Одразу ж механічно зчитую очима: батистовий, американська пройма, закриває вверх те, що потрібно, і відкриває те, що можна, а спідничка, що розлітається під час ходьби, весела, з тих, що грає з вітром, — і той одразу молодіє, починаючи залицятися. «Ні, такий сарафанчик зовсім не застаріє», — погоджуюсь, зустрівшись поглядом зі співрозмовницею. І та киває головою: «Мій улюблений, здається, знову будемо дружити. У мене в шафі, сама бачиш, багато аншлагових речей, та вони ніби на постільному режимі — одягати не завжди хочеться. Цей же, як шибеник-пустун, диктує мені свої легкі сюжети — і не опираюсь, знаю не сумніваючись: хода одразу стане стрімкою, жвавою, адже мій картатий дружок, хоч і не першої молодості, жодного разу не пережив емоційного вигорання, ніколи не мав ніби кислого вигляду, в ньому не виникає запопадливого погляду, який (а на вулиці це особливо помітно) зазвичай біжить на два кроки попереду. Мій вічно молодий сарафанчик кращий за два нових, до того ж він і не думає старіти: мабуть, любов жінки — саме той бонус, який особливо цінується другою (далі за бажанням) молодістю.

Навіть сарафани це уловлюють.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments