Реквієм за майбутнім?
або Що буде далі з українським майбутнім?
Місяць тому, 13 травня 2016 року припинила своє існування Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України з питань майбутнього. Як зазначалось, через незначну ефективність отриманих результатів роботи. Та це не означає, що проблема напрацювання проекту, механізмів, методів та завдань на шляху до українського спільного майбутнього перестала бути актуальною для нації, держави та соціуму. Зрештою, як і для кожної країни, яка прагне існувати, спільний проект подальшого розвитку є ефективним мотивуючим фактором у його виживанні та життєдіяльності. Не можна не погодитись із думкою Хосе Ортеги-і-Гассета про те, що нації утворюються і живуть до тієї пори, допоки мають програму на завтра.
Розуміння цього факту в політичних та інтелектуальних колах сучасної України призвело до намагань та прагнень перейти від теоретичних пошуків до практичних кроків, зокрема, до утворення вище названої Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань майбутнього. У проекті по створенню вказаної комісії обґрунтовувалася необхідність заходу тим, що головною метою її діяльності має стати «…вироблення та сприяння реалізації стратегії інноваційного розвитку України на основі державних та суспільних пріоритетів з урахуванням досягнень науки і техніки, оцінки їх впливу на гармонійний розвиток держави». При ефективній реалізації поставлених завдань сучасна Україна мала би виважений і підтриманий професійною спільнотою проект майбутнього.
Варто відзначити, що певний досвід по створенню «України майбутнього» українці вже мають. Він знайшов відображення навіть у Вікіпедії. Йдеться про те, що подібні комісії – це не винайдення українського «колеса». Комісії майбутнього діють при багатьох парламентах держав Євросоюзу і визначають вектор розвитку своїх країн з урахуванням новітніх наукових досягнень. Такі комісії створювались і у ВР України вже у 90-х роках минулого століття.
Складність розробки реалістичного та практично дієвого до того ж ефективного проекту майбутнього для сучасної України полягає не лише у тяжкій внутрішній ситуації, пов’язаній насамперед із війною з Росією та балансуванням країни на межі дефолту (в подібних ситуаціях мова йде вже не про далеку «світлу» перспективу, а про нагальні засоби та умови виживання спільноти), а і зовнішньополітичних чинниках. Як зазначать деякі українські дослідники, у сучасному світі конкурують і визначають його можливе майбутнє три основні цивілізаційні проекти, що мають глобальний характер. Це – традиційний, ісламський і ліберальний. У широко відомому інтерв’ю Олексія Арестовича телеканалу UkLifeTV «Поліглобальний проект майбутнього і його вороги», аналізується сутність цих глобальних проектів та місце України в них. Найкрасномовнішим прикладом традиційного проекту є «русcкій мір» сучасної путінської РФ. На думку О. Арестовича, цей проект не має перспектив у майбутньому, оскільки він орієнтований на подальшу консервацію минулого, базується на самоізоляції соціуму і держави від інших, тому приречений на поразку у сучасному активно глобалізованому світі. Певну відмінність від традиційного проекту має ісламський, але він теж базується на жорсткому традиціоналізмі, не налаштований на діалог між культурами та відрізняється надзвичайною агресивністю й нетерпимістю до будь-якої інакшості. Ці риси теж прирікають даний проект на поразку. «І тільки ліберальний західний проект, побудований на ідеях універсалізму, відкритості і гнучкості, здатний використовувати сили емансипації внутрішнього і зовнішнього середовища для успішної експансії і розвитку, - стверджує дослідник А. Петрачков. - У зіткненні цивілізацій і культур перемагають ті, хто пропонує навколишньому світу найбільш універсальні цінності, здатні вести діалог з иншими культурами на універсальній мові, відкриті для сприйняття инших ідей, вплітаючи їх у своє культурне полотно, вчать і успішно вчаться навіть у ворогів, емансипуються і емансиповують инших. Тому політика мультикультуралізму Західної Европи – це не ознака слабкості европейських еліт, а відображення їхньої сили і глибини розуміння рушійних сил розвитку в сучасному світі».
Україна має реальні проблеми з проектами майбутнього не в останню чергу тому, що на сьогодні робота по їх випрацюванню потребує глибокої філософсько-світоглядної основи: від розуміння того, в якому світі ми живемо і прагнемо жити, до того, яким чином ми здатні вписатись у визначений глобальний світовий проект. Очевидно, комісії по майбутньому в Україні припиняють своє існування не в останню чергу через неорієнтованість на мегапроект, окрім цілком конкретних проблем відсутності фінансування та ефективних практичних конкретних досягнень. Україна в історичному часі значно відстає від європейського теперішнього часу. У ній завершуються ті процеси, які Європа пройшла наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. І це є ще одним чинником, гальмуючим вписування теперішнього українського соціуму, спільноти й держави в загальноєвропейський проект майбутнього, при тому, що вибір на його користь Україна таки спромоглася зробити через майже чверть століття власної нової незалежності. Не можна не погодитись із думкою, що «…в зіткненні цивілізацій, перемагають найбільш універсальні, відкриті і гнучкі. Вільні, моральні та гуманні. Україна поки програє в зіткненні цивілізацій саме унаслідок своєї традиційної закритості, вузькості мислення та негнучкості» (А. Петрачков). Але у ситуації прямої загрози існуванню країни як окремішньої цілісності на передній план виходять проблеми самозбереження та виживання. Перед Україною ще і до цього часу встають завдання внутрішньої мобілізації для забезпечення власної життєздатності в реальному теперішньому часі. І така реальність є ще одним фактором, який не сприяє активній концентрації сил спільноти на футурологічних напрямках. Перед українським суспільством ще і до цього часу стоїть завдання мобілізації заради створення «української України», адже процес українізації, як і процеси деколонізації загалом в постсовєтській Україні носили половинчастий характер. А у сучасному цивілізованому світі проблеми з проектами майбутнього переходять на інший рівень. Наприклад, актуальними є питання консолідації демократії. Консолідація демократії розглядається як завершальний етап демократичного переходу до нового етапу розвитку, після етапів лібералізації і демократизації, і означає впровадження політичних заходів, що забезпечують сталість демократичних перетворень в країнах та їх незворотність.
Безумовно світоглядною річчю в сучасній Україні, яка впливає на успішність проектування майбутнього є кардинально протилежні погляди на специфіку її вписування в цивілізований сучасний світ: чи як аграрної складової ЄС, чи як можливого наукового партнера, оскільки ще і до цього часу, не дивлячись на всі руйнівні процеси у сфері української науки, існує людський перспективний потенціал в країні. За великим рахунком, в постколоніальній Україні просунутими представниками українських еліт і раніше активно висловлювалась думка, що країна має не лише зберегти, але й наростити свій науковий потенціал, бо без цього її успішне майбутнє неможливе. Так у виступі на «Інтелектуальному Форумі України», який відбувся ще на початку 2000-х рр. (27 лютого 2003 р.) президент НАНУ, академік Борис Патон наголосив, що зараз інтелектуальний капітал – це найважливіший, можливо, єдиний ресурс нації, здатний забезпечити її майбутнє. І з цим не можна не погодитись, враховуючи реалії сучасного світу. Як відомо, популярною моделлю майбутнього суспільства є концепція постіндустріального суспільства Д. Белла. Таке суспільство, як стверджує Д. Белл, є фактично новим соціальним укладом, базованим на технологічному розвитку і революції в організації й обробці інформації та знань. У такому суспільстві змінюється якість еліт. Еліта суспільства перетворюється на «еліту знань», відбувається зростання кількості творчих працівників, професіоналів, «технічного класу». Її економічне підґрунтя – кваліфікація, отримана завдяки освіті, а не володінню власністю чи підтримці політичних партій або кланів.
Таким чином, визначившись із вектором розвитку – європейським – сучасна Україна, попри реальні тяжкі проблеми власного існування, повинна все ж активно випрацьовувати проект спільного майбутнього як певну гарантію настання того майбутнього та один із дієвих чинників консолідації спільноти.
