Роки війни, натхнення й визнання
Продовжую свою розповідь про юґославського письменника, Нобелівського лауреата Іво Андрича, розпочату блогом про юність літератора, його життя в період Першої світової війни і блискучу дипломатичну кар’єру, що закінчилася посадою посла Юґославії в Третьому Райху.
Як це не парадоксально, але 1942-й, 43-й і 44-й роки, роки війни, небезпеки, голоду і холоду, стали найбільш плідними у творчій біографії Іво Андрича. Таке враження, ніби літературна пружина, яку півтора десятиліття затискала іпостась Андрича-дипломата, враз вистрелила й дозволила його таланту відкритися на повну. Саме протягом цих років, зокрема переломного 1944-го року, Іво Андрич один за одним пише свої шедеври – романи «Травницька хроніка», «Міст на Дрині» та «Панянка». Така інтенсивна творча праця стає його порятунком, дозволяє не зламатися і не збожеволіти в найстрашніші дні Другої світової війни. Важливо наголосити, що в ті роки Іво Андрич навіть не міг сподіватися, що ці романи колись надрукують, не кажучи вже про абсолютно фантастичну на той час думку про можливе нагородження письменника Нобелівською премією з літератури.
Нарешті війна закінчується і, здавалось би, Андрич зможе видихнути з полегкістю й зажити повноцінним життям, але небезпека не минає: до влади в Юґославії приходять комуністи, для яких постать колишнього королівського посла в нацистському Берліні більш ніж підозріла. Врятувавшись від нацизму, Андричу доводиться захищатися від комунізму. Його рятують бездоганна репутація порядної людини, справжнього патріота, гучна слава видатного літератора, якого на той час знають уже не тільки в Юґославії, і те, за що раніше він сидів у в’язниці — членство в радикально-революційній «Молодій Боснії».
Постать Іво Андрича – видатного письменника і знаного в Європі дипломата – була занадто помітною й важливою, щоб таку людину просто розстріляти (як то юґославські комуністи зробили з частиною своїх супротивників одразу ж після приходу до влади). Комуністичний лідер Юґославії Йосип Броз Тіто боровся за міжнародне визнання своєї влади, намагався переконати світ у своїй цивілізованості й прагненні встановити законний порядок, а знищення Андрича могло покласти жирний хрест на репутації нового режиму. Словом, Андричу пощастило.
Згодом він навіть пояснював, що все життя чекав на щось подібне: народжений у злиднях, мріяв про соціальну справедливість, а ідеалом завжди бачив державу, в якій усі будуть рівні – незалежно від національності й походження. Сьогодні це, либонь, звучить досить лукаво, але варто нагадати, що в часи Андричевого дитинства і юності соціалістичні/комуністичні ідеї й справді здавалися прекрасними і революційними; в них не тільки вірили – за них помирали. І членство в «Молодій Боснії» доводить, що Іво Андрич таки не лукавив.
Після закінчення Другої світової війни відбувається ще одна зміна, коріння якої сягає ще в юні роки Андрича. У новій атеїстичній комуністичній державі Андрич делікатно відрікається від католицизму (і релігійності взагалі), таким чином віддаляючись і від своєї хорватськосьті. Іво Андрич ніколи не був надмірно релігійною людиною, релігія для нього завжди була радше філософією й частиною історії культури, але під час війни він став свідком того, як Католицька церква Хорватії фактично підтримувала пронацистську владу і не намагалася зупинити геноцид сербів і ромів у НДХ. Більше того, після війни у різноманітних анкетах Іво Андрич записував себе сербом, а книжки видавав кирилицею. Зовні це може здаватися якоюсь радикальною зміною, проте насправді така позиція всього лиш ілюструє Андрича насамперед як боснійця – людину плинної ідентичності, вихідця з пограниччя культур і релігій, яка сама може обрати собі національність. Інший приклад такого ж уродженця Боснії – Емір Кустуріца, ім’я якого чітко сигналізує про мусульманство його родини, але сам він вибрав собі інший шлях і став фанатичним православним і шовіністичним сербом. О Босніє!
У новій політичній реальності Іво Андрич нарешті забуває про кар’єру чиновника і таким чином стає повноцінним професійним письменником, публічним інтелектуалом, який живе з власної творчості. Одразу ж після війни у Белґраді виходять романи «Міст на Дрині», «Травницька хроніка» і «Панянка», ці видання збирають хвилю захоплених рецензій і перетворюють Андрича на одного з найголовніших письменників Юґославії. Він пише колонки для провідних газет, виступає на телебаченні й радіо, читає лекції в головних університетах країни, проводить творчі зустрічі й бере участь у фестивалях. Але така швидка й гучна слава тягне за собою ще один наслідок – потребу виконувати публічні функції у новій державі.
А їх на письменника повісили безліч: уже в 1945 році він стає головою Союзу письменників Юґославії і заступником голови Товариства культурної співпраці Юґославії і СРСР; наступного року стає постійним членом Академії наук і мистецтв, а в 1947-му – членом президії Народної Скупштини (парламенту) Боснії і Герцеґовини. Крім цього, він багато подорожує у складі державних делегацій: відвідує з візитами Китай, Францію, Польщу, Болгарію і Совєтський Союз (в рамках туру «країною рад» навідується й до Києва). Андрич стає одним із найбільш впізнаваних облич істеблішменту нової комуністичної держави, і цілком закономірно в 1954 році свою лояльність до влади й персонально до Тіто закріплює вступом у Комуністичну партію Юґославії.
Цей 1954-й рік важливий ще однією подією – саме тоді в Юґославії виходить «Проклятий двір», ще один із великих романів Андрича, хоча цього разу, на відміну від «Мосту на Дрині» і «Травницької хроніки», йшлося насамперед не про обсяг. Адже «Проклятий двір» — це найменший роман Андрича, але критики одразу після виходу нарекли його одним із найкращих. Звучали порівняння з досконалим ювелірним виробом, філігранно відточеним і навіть під мікроскопом ідеальним. Бо Іво Андричу вдалося в невеликій прозовій формі відкрити велику епічну силу, показати століття й характери, сутичку Орієнту і Заходу, занепад колись усесильної імперії, при цьому так вправно перемикаючи фокус нарації, що кожен читач цього роману відчуває себе зачарованим.
В основу «Проклятого двору» лягла реальна історична біографія Джем-султана. Але крім цієї, основної теми, це ще й роман про самотність, про відчуття власної інакшості серед ворожого світу, одвічна притча про суперництво двох братів; не менш важливою є й тема боротьби цивілізацій Заходу і Сходу (знову двох братів?), історія агонії Османської імперії та вигаданий сюжет про пригоди боснійського монаха-францисканця у царгородській в’язниці. Частина дослідників, що аналізували філософську концепцію роману, роблять ще радикальніший висновок: це роман про те, що будь-яке життя є тюрмою, і ми насправді не можемо віддалитися від заздалегідь приготованої для нас ролі (як Чаміл не зміг покинути своє життя й епоху, щоб прожити долю султана Джема).
Та справжнім дивом є не тільки тематичне багатство цього невеличкого роману – найбільше вражає його архітектоніка, структура розповідних кіл, що накладаються одне на одне. Ми слухаємо історію молодого ченця про його покійного наставника, а вже за мить опиняємося в історії монаха, який потрапив у стамбульську тюрму, щоб за кілька сторінок пірнути у вулички Смирни й зустріти дивакуватого юнака, який закохався в грекиню, а за наступним поворотом фабули пірнути на кілька століть углиб історії й дізнатися про сутичку братів Джема і Баязида. Композиційна довершеність цих оповідей немов затягує нас у вир, і десь посеред книжки ми вже й не розуміємо, про що насправді цей роман і хто в ньому є головним героєм – це відчуття літературного запаморочення в голові, мов під час танцю дервіша, який поринає в транс. У «Проклятому дворі» особливо відчутно, що авторові близька орієнтальна стилістика, ми чуємо тут відлуння безкінечних східних казок, але водночас бачимо ознаки роману типово західного – наприклад, холодний і раціональний психологічний аналіз героїв. Цей роман блискуче демонструє, що Андрич у своїй творчості інтуїтивно зумів поєднати найкращі літературні традиції Сходу і Заходу. Так писати міг тільки уродженець Боснії.
«Проклятий двір» був перлиною в доробку автора, але інші його книжки, в тому числі поезія й есеїстичні замітки, також здобували захоплену читацьку рецепцію, і завдяки цьому в середині 50-х років Іво Андрич стає якщо не всесвітньо, то принаймні всеєвропейськи відомим письменником. Його романи перекладаються на основні мови континенту, і один за одним виходять французькою, російською, польською, болгарською, румунською. На батьківщині не просто кожна нова книжка, а кожне нове оповідання стає значимою культурною подією, яку обговорюють і аналізують на вулиці і в університетах.
Тоді ж – у 1956 і 1957 рр. – Іво Андрич отримує й перші українські переклади своїх творів. Вони мають цікаву історію, що також досить яскраво характеризує ту епоху: талановитий закарпатський письменник і перекладач Семен Панько освіту здобував у Будапешті, де й познайомився з вихідцями з інших окраїн колишньої Дунайської імперії, в тому числі з сербами й хорватами, від яких навчився сербохорватської (так її тоді називали) мови. Після Другої світової війни й приєднання Закарпаття до України Семен Панько починає активно публікуватися як оригінальний письменник і перекладач. Смерть Сталіна означає кінець затяжної кризи в совєтсько-юґославських стосунках, і з першими ознаками відлиги в «країні рад» знову починають перекладати юґославських письменників. Панькові випадає приємність перекласти Іво Андрича – на той час ще невідомого в Україні автора. Ось так, завдяки політичному «потеплінню», культові романи «Міст на Дрині» й «Проклятий двір» виходять українською за п’ять років до вручення Андричу Нобелівської премії! Варто відзначити високий естетичний рівень цих перекладів і висловити жаль, що в з 1956 року «Проклятий двір» в Україні не перевидавався (після вручення «буржуазної» Нобелівки Андрич в республіках СРСР став небажаним автором).
Заключна частина історії про життя й творчість Іво Андрича – у блозі наступного тижня.
