«Гібридна держава» спровокувала «гібридну війну»

8 липня, перед поїздкою до звільненого Слов’янська, Президент України у неформальній обстановці поспілкувався з керівниками мас-медіа, зокрема, і з головним редактором «Дня». Тому зустріч з школярами, яка відбулась годиною пізніше, розпочалась саме з обговорення «хвороб» українського інформаційного простору:

— Так вийшло, що сьогодні дві важливі зустрічі: перша — з Президентом, а друга — з вами. І для мене друга не менш важлива... — сказала Лариса Івшина. — Розмова з Президентом стосувалася конкретних інформаційних повідомлень, особливостей співпраці медіа та влади, але основне повідомлення звучало так: Потрібна нова якість суспільного діалогу.

І я, оглядаючи лави наших колег, які сиділи поряд зі мною на цій зустрічі з Президентом, думала: «До кого він реально може апелювати, і хто йому може допомогти?» — зауважила Лариса Івшина. — Бо у нас в країні, все ще «тусовка». А натомість давно мала би бути сконсолідована медіа-спільнота. І в цьому проблема. Відмінність між медіа-спільнотою й «медіа-тусовкою» полягає в саме в критерії об’єднання. Якщо є спільність ідей, спільних цінностей, практики, то, звичайно, немає симпатій чи антипатій одне до одного. «Магніт», який усіх об’єднує, набагато могутніший, тому що ми всі — за трансформацію країни, а не за ситуативні союзи олігархів чи політиків.

Я думаю, серед спільноти, що була на зустрічі з Президентом, є професіонали, і вони помірно роблять свою справу, але цього не достатньо на сьогодні. Можливо, ви самі, як глядачі й читачі, вже помітили, що наш інформаційний простір як цілісне явище просто не існує. Це давня проблема.

ФОТО НА ПАМ’ЯТЬ. ВЕЛИКА ДРУЖНЯ РОДИНА ЦЬОГОРІЧНОЇ ЛІТНЬОЇ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ «Дня» — З ГОЛОВНИМ РЕДАКТОРОМ

Впродовж усієї терористичної діяльності на Донбасі пошкодили 89 передавачів. Там не могли приймати українські канали. Тому що не було, фактично, навіть технічної можливості. Але з іншого боку, це означає, що терористи усвідомлюють цінність правдивої інформації. Якщо українське ТБ було б здатне вести з людьми діалог — терористичні організації вважали це рівнем загрози. Але навіть якщо українські канали повноцінно здійснювали там своє мовлення, то маємо інше питання: чи здатні вони були це зробити якісний продукт? Ось тема для дискусій.

«ПИТАННЯ ПРОВІНЦІЙНОСТІ ВЖЕ ЗОВСІМ НЕ ГЕОГРАФІЧНЕ»

...У мене є важливий, хоча й неповний, альбом. Це «Мої університети» — путівник по університетах. Він дає відповіді на дуже багато запитань. Наприклад, для чого була потрібна така мандрівка вишами редактору газети? А тому що медіа-спільнота не була готова підтримати жоден із посилів, які ми намагалися виробляти тоді. Тому треба було шукати зацікавлені середовища, намагатися їх об’єднати і створити хоч якийсь прообраз. Уперше це взагалі відбулося 1999 року. Університет у Ніжині... Навіть не питаю у вас, хто де був у цей час — дехто у школі, хтось у дитсадку. Але, якщо говоримо з точки зору цінностей, то тут питання вікових обставин, покоління — не має значення, тому що деякі питання, які ми тоді ставили, на жаль, не вирішені й до сьогодні. Ви легко зрозумієте, про що йшлося, переглянувши заголовки наших публікацій. Наприклад, матеріал із Ніжина має назву «Український Кембридж». Ми обговорювали стандарти освіти, казали, що нам є на що опертися, якщо подорожувати країною, де вціліли серйозні кадри, де є історія. Коли ми поїхали туди одного разу, керівництво університету мене запитало: «А ви не могли би до нас когось такого привезти, щоб ми з цією людиною поговорили, щоб відкрилися нові горизонти?» Тоді я тільки чула, хоча й не була особисто знайома, про Богдана Дмитровича Гаврилишина. Він написав книжку «Залишаюсь українцем». Це один із перших серйозних українських мільйонерів, який був знайомий із багатьма людьми в Європі та світі, був наставником багатьох... Цю зустріч згадують ще й досі. Богдан Дмитрович говорив про цінність самоосвіти і про значення її високих стандартів. Вона має бути пріоритетом. Де б ви не були, знайте: сьогодні немає периферії. Тепер питання провінційності вже зовсім не географічне. Можна сидіти в самому центрі столиці чи у Верховній Раді й бути при цьому глибоким провінціалом... в поганому сенсі.

Гадаю, саме путівник «Мої університети» тоді дозволив мені набратися сили, щоб усвідомити, яка довга дорога попереду. Якими б нерівномірно розігрітими були наші гуманітарні та інформаційні середовища — все одно треба вперто робити свою справу: шукати друзів-однодумців. Не замикатися на Києві. Обов’язково їздити. І цим я була би рада поділитися зі своїми колегами, і з молодшими — з вами.

ДМИТРО ПАЛЬЧИКОВ: «ЛЮБІ ЛІТНЬОШКОЛЯРІ «Дня» — ЧЕРПАЙТЕ ВСЕ Й ОДРАЗУ»

Ось, наприклад, тема «Ідентифікація українського» із зустрічі в Чернігові. Тоді ще до певної міри «червоне» місто, а зараз, на День народження Степана Бандери, там усюди з’являються вітальні написи.

Просто оживили громади. І головна заслуга в цьому належить історикам, культурологам — усій дієвій інтелігенції. В Чернігові, наприклад, хороша музична школа, висока традиція збиратися у власні філармонії. Там аншлаги. Люди це підтримують. Але наша країна завдяки «чудовій» інформаційній політиці нічого про це не знає. От хіба не важливо, щоб уся країна про це дізналася — про традиційні «Сіверські музичні вечори», але не так дубово, як це часто роблять?! Хіба це не піднімає народ? Це нагода довести, що той образ, який був нам нав’язаний, не є органічним, що ми таки інша країна.

Ось стаття «Вітамін свободи» — в ній про унікальних людей. Інколи кажуть: «Як сформувати сітку мовлення?». Ми постійно про це писали в колонках. Як зробити громадське телебачення, щоб воно було цікаве? От ми дали нашим журналістам та експертам невелике доручення описати з їхньої точки зору ідеальний день суспільного ТБ. І були великі труднощі. Керівник Першого національного каналу Зураб АЛАСАНІЯ в одному зі своїх недавніх інтерв’ю «Дню» (№ 120 від 4 липня 2014 року) сказав доволі відверто про ці перешкоди: «Труднощі полягають у великому масиві незробленої інтелектуальної роботи. Якщо розруха в головах людей не зникне — не буде можливості щось змінювати, реорганізовувати, поки не буде встановлено спільні для країни уявлення». Ось чого ми хочемо від суспільного телебачення. Свого часу в Миколи Гриценка була гарна фраза. Він сказав, що для нього громадське суспільне мовлення — це екранізована газета «День», що тут є повне меню всього того, що може бути цікавим.

Важливість спільноти, яка об’єднана цінностями і принципами, — давня тема. Теза про те, що важливо будувати «Бі-Бі-Сі», але до того, як будувати «Бі-Бі-Сі», потрібно збудувати «Британію», — не застаріла, вона потрібна зараз, як і в минулому.

Я дуже хочу, щоб ви поповнили лави тих, хто міг би допомогти своїй країні розумом, фантазією й відданою працею в майбутньому в журналістиці. Але для цього потрібні зусилля.

«УКРАЇНСЬКА ПРОДУКЦІЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Пригадую свою минулорічну Літню школу, ви тоді казали, що проблема української журналістики в тому, що немає загальнонаціональної гри. Як сконсолідувати наших журналістів в одну команду та що робити з тими, які не хочуть цього й вибирають не національну, а комерційну складову як пріоритетну, надаючи перевагу дешевим російським серіалам, ток-шоу тощо?

Лариса ІВШИНА: — Питання насамперед потребує політичної логіки. Якщо говорити про власників, треба, щоб їм було вигідно бути українцем, у цьому випадку — українським власником. Теза про те, що патріотом треба бути просто так, — нормальна, але ви знаєте, що в радянський час викладачам російської мови доплачували. Певно, більшість скаже: «Ні, Радянський Союз і російська мова — це, само собою, речі невід’ємні», але завжди є ще й матеріальний інтерес. Тому першочерговим має бути стимулювання виробництва українського продукту, українського документального кіно. Матеріалу — вистачає. Наша історія не розказана, як давня, так і новітня.

У розмові з Президентом ми обговорювали необхідність негайного створення документального серіалу. На заклик лідера країни про допомогу в вирішенні цього завдання я відповіла, що можу написати сценарій, але ж це треба зняти, змонтувати та десь показувати. Поруч сиділа ціла лінійка керівників каналів: «1+1», «Інтер», Перший національний, «СТБ», будь ласка, у всіх є реальні власники, усі вони мають реальний менеджмент. І якщо зараз наше законодавство буде підлаштовувати під себе кожен власник і не думати про національний інтерес, то Президент повинен придумати стимули, ( їхнє первинне значення — це палиця з гострим наконечником). Щоб стимулювати їх стати на бік національного інформаційного простору, перемкнути нарешті цей отруйний рубильник, який перетворив голови багатьох українців в реальне сміттєзвалище. Я не думаю, що це нам не під силу. Спершу це може бути дружня порада. У військовий час, по-моєму, це абсолютно очевидно, що треба негайно змінювати сітку мовлення. Кажуть, що немає свого українського продукту. І не з’явиться, якщо не буде бажання. Крім того, абсолютно переконана, що є багато фондів, які могли б допомогти. Це реально. Наприклад газеті «День» спонсори допомогли видати книжку «Україна Incognita» для розповсюдження, зокрема й на Донбасі. Це було спеціальне видання. Тому з власниками потрібно тісно співпрацювати. Вони повинні працювати в інформаційному полі. Якщо воно недосконале — треба негайно вносити законодавчі ініціативи і латати дірки. Тому що без спрямованої волі нічого не буде. Це не означає, що ми можемо створити з України «національну консервну банку». Світ зараз абсолютно «провітрюється», усе взаємопов’язано, потоки великі, ми повинні чітко стояти на своїй платформі і розповсюджувати українське бачення не лише тут або в Росії, але й у Європі насамперед. Ви знаєте, які бюджети в Russia Today, ви знаєте, скільки в Європі людей стоїть на позиції, що Путін, мовляв, не так вже й неправий... Це означає, що Україна поки за інформаційний вплив не бралася. Тому що нашої продукції в Європі поки що немає. Це теж «позиція» власників. Поки що вони жили вузькопрагматичними інтересами, які означали утилізацію радянського майна.

До питання «національної збірної журналістів». Від позиції власників дуже багато залежить. Звичайно, це карт-бланш на здійснення певної програми, тому що якщо такої волі не буде в умовах приватної власності, ніхто цим займатися не буде. Але й журналісти повинні бути готові. І це друга велика проблема. Бо часто наше телебачення — це своєрідне радіо. Воно має показувати, а не «тарибари» зранку до вечора. Так девальвується цінність смислового навантаження розмов. Ми повинні точно розуміти, чому ця людина стоїть тут, з якої нагоди... Наприклад, кілька тижнів підряд був Шуфрич у Шустера. Я ще писала у «Фейсбуці» про те, чому, як так можна? А потім виявилося, що все це було частиною зрежисованого сценарію, що у нього був «абонемент»... Він туди ходив, щоб потім, коли він винирне з Медведчуком на переговорах у Донбасі, це було органічно. Тобто це — «спецоперація». Це не журналістика, що несе користь для українського суспільства. Тут потрібна воля, тому що «болото» розрослося у великих межах. І ми намагаємося говорити про цю політику «меліорації» і вирощування нової журналістики на наших «дослідних ділянках». Я не кажу, що ми повинні бути єдиною школою (Літня школа журналістики «Дня». — Ред.). Таких шкіл повинно бути багато, але в основі всього цього має бути бажання виростити покоління якісно нове, з громадянським служінням. Це не заперечує комерційної складової.

Колись на ювілеї «Дня» Ольга Герасим`юк сказала: «Любов до України — поганий бізнес». Це ненормально. Виходить, що платили тільки за нелюбов до України. Ми бачили багато такої журналістики, таких журналістів і досі ще бачимо. Наприклад, ідуть громити офіс газети «Вести». А як це явище проявилося? Питання не в тому, що треба боротися тепер із журналістами, а питання в тому, що така журналістика не повинна в Україні існувати. Тут є проблема захисту законодавства, інформаційного простору, виховання тих журналістів та роботи в цих складних умовах.

Мар’яна БОЛОБАН, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— В одному з інтерв’ю ви зазначаєте, що 2004 року одразу відчули, що та революція стане своєрідним гейзером, який «підніметься в повітря на декілька метрів і впаде в пісок». Чи немає такого відчуття зараз щодо Революції Гідності?

Л. І.: — Справді, я говорила про це в 2004 році. Нова українська номенклатура почала формуватися у викривленій системі координат. Після розпаду СРСР не було президента, який би прийшов з місією створити нову країну. Тому «гібридного типу держава» породила «гібридну війну». Джеймс Мейс казав, що незалежність 1991 року здобула УРСР. На тому етапі всі були раді цьому компромісу, тому що вважалося, що потім таки з’явиться шанс. Але ніхто так з реформаторів і не отримав реальної влади, бо всі займалися дерибаном майна. І поразка Євгена Марчука 1999 року була зумовлена багатьма факторами, одним з яких є той, що олігархи, які тільки-но почали формуватися, зовсім не хотіли, щоб цей період закінчувався. Вони щойно почали все розподіляти, і тут прийшов кандидат, який сказав: «Друзі, сформуймо правила, за якими не буде такого великого розшарування між багатими та бідними, підемо тим шляхом, яким рухалися поляки».

Там, як відомо, немає такої великої кількості олігархів та помітної диференціації суспільства. Це було реально зробити ще 1999 року, але період дерибану затягнувся, і команда, яка прийшла 2004-го, — це учасники того ж «бенкету». Тому зараз, логічно, так само з’явилися інші люди того ж процесу. Можливо, в чомусь трохи кращі. Але система ще не демонтована. Прийшли до влади завдяки обуреним громадянам, які створили такий феномен, як Революція Гідності. Проте це революція саме їхньої гідності, а не всеохоплююче явище. Потрібно ще мати інструменти впливу. Погортайте «День» пори Майдану, ми і були там, і говорили про те, хто стане політичним виразником людей. Активісти були ще не готові, а політики вже мали певний досвід. Вони були на революції 2004 року і чудово розуміли, як використати енергію людей. І вони це робитимуть, а завдання громадянського суспільства — перш ніж іти на Майдан, знати, чого ти хочеш, і навчитися цього досягати. Щоб не бути чиїмось інструментом, частиною чийогось проекту.

Народ творить історію, але не завжди знає, яку. Бо Янукович був лише тією «тупиковою гілкою», на якій обламалась частина певного процесу. Але саме дерево олігархату — не засохло. Так само складно відповісти — чи поряд посадити нове, чи це спиляти? Нові бізнесмени ще не оформилися в критичну масу бізнесу. Хоча вже є провісники. Бо, справді, проти цього стану справ з найбільшим успіхом можуть виступити ті олігархи, які зрозуміли тупиковість процесу. Вони повинні виступити проти свого класу і проти своїх. Зрештою, місія Порошенка — демонтувати олігархат, замінивши його сучасними правилами для бізнесу. І тоді ми можемо зрозуміти, що другий Майдан був історичним шансом, попри всі жертви, попри все незадоволення сьогоднішньою корупцією. Тоді буде не ремейк 2004-го, а щось краще.

«ПОТРІБНО СТВОРИТИ СЕРІАЛ «2014»

Марта ФРАНЧУК, «Києво-Могилянська академія»:

— Якось ви зауважили, що російське «мило» певним чином зомбує українців, адже героїзація російських ФСБшників, ментів сильно впливає на українське суспільство. Часто українські національні герої згадуються вже мертвими. Як ви вважаєте, чи готове українське суспільство підтримати національний продукт у вигляді якісного медіа?

Л. І.: — У нас ніби відродження! Усі кинулись займатися чимось корисним. Суспільство піднялося, щоб допомагати армії. Так, це важливо, але складові цього процесу — не лише в емоціях, потрібно розвивати «територію розуму». Інколи це не така легка справа, тому я вітаю ваші спроби провести літо розумно. Бо це потребує зусиль. Скільки живого в українському суспільстві? Скільки того, що «здатне»? Які будуть стимули? Знову-таки, раніше це була така партизанська робота: хочеш — роби, ніхто тобі не заважає, ніхто не допомагає. Тепер же час такий: те, що ми робили у «Дні», умовно кажучи, потребує серійного виробництва. Знову-таки, мої поради: «Потрібно створити серіал про визволення Слов’янська». Хіба це не очевидно? Громадянам цікаво побачити не тільки, як розгорталися процеси на Майдані, чому так відбулося з багатьох точок зору, а й усе те, що стосувалося Криму. Серіал, який мав би назву — «2014». Це дуже просто. Адже це рік, який вразив нас усіх. І цей серіал зараз реально потрібен, щоб ми збиралися біля телевізора й дивилися те, що нас об’єднує. Уявляєте собі, якби були серіали, які об’єднують? А де український контекст? Якщо українське з’являється, то вони це роблять в образі дурнуватих «Сватів», що, може, виглядає краще, ніж щось інше, але це знову ж таки гротеск. Це завжди якісь нечесані й немиті, патлаті й череваті — просто реальні потвори. Вони комусь можуть сподобатись? Ви коли-небудь бачили на ТБ якусь українську інтелігентну аристократичну пару, яка теж була б не з театру часів Кропивницького, а говорила би з українцями тією сучасною мовою? Вони просто не існують як вид. Я абсолютно переконана, що це не просто якийсь недогляд. Це просто невідчуття України, незнання її, невміння показати в ній цікаве. А ми — просто клондайк фантастичних історій. «День» не раз писав про світову мазепіану — ця історія навіки. Про Мотрю Кочубеївну і гетьмана Мазепу. Чому вона нікому не цікава? Тому, що мало хто здатен її відчути.

Юлія БАЛКА, Донецький національний університет:

— Чому українські ЗМІ майже не випускають жодних спецпроектів про події на сході?

Л. І.: — Ми про це говорили з Президентом, і я сама не зрозуміла, чому. Технічні можливості наших каналів дуже великі. Зняти швидко документальне кіно, в принципі, це можливо, але ніхто не хоче цим займатися. Свого часу скільки наших талановитих журналістів знімали документальне кіно: Саша Ткаченко, Оля Герасим’юк, Андрій Цаплієнко, Артем Шевченко, Юля Литвиненко... Тобто треба взяти це в руки як могутню зброю. Але все це розпилено, ніхто його не бачить.

Я абсолютно переконана, що перше, що можна зробити — це змінити «картинку». Картинка має надзвичайно велику силу. От ви включаєте телевізор — і потрапляєте в іншу реальність. Президентське гасло «жити по-новому» десь зависло у повітрі. Ось, наприклад, Президент уже двічі побував у Слов’янську, говорив про армію, нагороджував хлопців. Це показали абияк. Ми передаємо нашу газету батальйону «Айдар», також альбоми й книжки іншим військовим. Крізь наш відділ «Суспільство» пройшла незліченна кількість історій тих хлопців, які відділи життя за Україну. Це ж не статистика. Кожна родина хотіла б, щоб їхню дитину побачила вся країна. Може, це й не пом’якшить їхньої втрати, але принаймні це справедливо. Коли Президент вручав нагороди героям, було помітно, що, крім генерала Кульчицького, інших ніхто не знає... Але хтось повинен це змінити! Тому що всі мають бути в стані війни, якщо країна воює. Не може бути так, що одні гинуть, а другі на Марсі, — дивляться на каналі «Ера», як російська «плакальниця» Буланова розказує про своє нещасливе кохання... У нас свої сльози.

Це все реально зробити. І коли я кажу, що в цьому ми повинні бути вимогливими й непохитними, то я маю на увазі не лише журналістів, а й суспільство. Бо контрреволюція вповзає непомітно. Розчиняються ідеали, розмагнічується тверда позиція, повертаються старі фігури в різних личинах. І непомітно все перетворюється. І тоді виникає запитання: чи правильно ми боремося?

«ЧИМ БІЛЬШЕ УКРАЇНСЬКОЮ БУДЕ УКРАЇНА, ТИМ ЗДОРОВІШОЮ БУДЕ РОСІЯ»

Костянтин ЯНЧЕНКО, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— Листопадовий Майдан, а далі всю революцію підняли молодь і журналісти. Сьогодні у своїй теперішній модифікації Майдан себе вичерпав, він потребує деструктуризації, адже перед країною неймовірно серйозні виклики, доки на Майдані вже не вперше стрілянина. Проте влада на цей крок не піде, адже після кривавих подій просто не має такої компетенції. Що робити журналістам, щоб дати правильний імпульс Майдану і при цьому залишитися з народом?

Л. І.: — Насправді якщо говорити, про Майдан, то він мав різні етапи. На різних етапах були, очевидно, різні конфігурації людей; мені здається, що після того, як почалася війна на сході, то частина Майдану — або на сході, або в роботі, а всі, хто залишився на Майдані, як на мене, — просто люди, які обжили це місце і їм не хочеться його залишати.

У нас такий був заголовок: «На Майдан треба вчасно прийти і вчасно піти», тому що треба зберегти цю репутацію Майдану не девальвувати загальнонаціональної цінності. Тому я вважаю, що не варто поспішати з меморіалом, з різними нагородами, відзнаками, орденами. Потрібно поспішати здійснити те, заради чого все це було.

Далі українці повинні розуміти — мирний громадянський протест — це надзвичайно потужна зброя. Не можна безкінечно лякати одне одного тим, що в разі чого прийде третій Майдан...

Вікторія ТКАЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет:

— Як ви вважаєте, чи може російський народ, дивлячись на події сьогодення, наслідувати приклад українського, тобто розпочати революцію в своїй країні?

Л. І.: — Я не так добре знаю російський народ зсередини. Наше враження про нього в основному медійне. Я була в Росії два роки тому на Світовому конгресі преси і можу сказати, що Росія — складний механізм. Нещодавно прочитала і згадала: найбільш замовчуваними подіями російської історії в радянський період було повстання в Новочеркаську, яке розстріляли. До нас колись приїздила родина, дружина була з Новочеркаська, а чоловік з Петербурга. Вона розповідала йому про це, бо була свідком, пам’ятає, як там розстрілювали людей — ріки крові по вулиці текли. А він казав, що цього бути не може. Віктор Астаф’єв, російський письменник, сказав, що Сталін переміг Гітлера, але зламав Росію. Україну теж ламали і нищили, особливо східні території, частково території півдня, вражені Голодомором. І драма зросійщеного сходу і півдня — це драма Голодомору. Чимало людей, яких туди переселили, не винуваті, а дехто навіть і згадувати про це не хоче з різних причин. Але факт є фактом: Україну там було знищено на, можливо, 70%.

Не випадково Росія не хотіла ніколи це визнавати, адже це їхня спадкоємна політика. І навіть коли вони не визнавали Голодомор геноцидом, уже тоді було зрозуміло, що вони не змінюються. Росія, яка не покаялася, несе загрозу та подальшу небезпеку. Звичайно, фрагменти живого суспільства в Росії є. Але на ньому так осів цей могутній гніт адміністративної машини, замішаної на тіньових грошах, що дихати їм надзвичайно тяжко. Українська генетика інша. Це дуже добре видно з нашої історії, яку ми написали в серії «Україна Incognita», особливо в «Силі м’якого знаку».

Потреба українського суспільства полягає зараз у тому, щоб взяти в повному обсязі цю животворящу історичну правду. Вона — наш щит, вона — наш меч, і нам потрібно її засвоїти. Якщо ми зможемо так сильно допомогти собі, то я думаю, що цим самим зможемо допомогти й Росії. Навіть якщо зараз це здається справою безнадійною. Зокрема про це я написала в книжці «Дві Русі», що чим більше українською буде Україна, тим здоровішою буде Росія.

«ЗАРАЗ УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ — ЦЕ ДІЯ»

Михайло ДРАПАК, Донецький національний університет:

— У передмові до збірки «Екстракт» ви зауважуєте, що в газеті «День» не тільки говорять про національну ідею — тут її практикують...

Л. І.: — Зараз українська національна ідея — це дія. Нам треба зафіксувати українську ідентичність, дослідити її на усіх рівнях. Тотем українців — свобода. Цей бренд став загальновизнаним після другого Майдану. Адже через усі трагедії ХХ століття народ зберіг свою сутність. Раніше ми жили в «тоталітарній консервній банці», тому наші риси значно деформувалися. В одній із книжок серії «Екстракту» є моя стаття «Ідентичність і модернізація», написана під враженнями від поїздки в Японію. Там часто відбуваються дискусії на тему «від чого псується національний характер». Японці — це усталена нація, яка має заслужений авторитет у світі, не маючи при цьому ні постійно діючої армії, ні ресурсної бази. Я завжди казала, що нам потрібно політично інтегруватися в Європу, а вчитися в Японії, в США, Ізраїлю, Канади... Модернізація посильна, як завдання для покоління. Мені здається, що саме такі цілі треба ставити. Розуміючи, що ми не є вершиною досконалості, що ми прекрасні в одному, але ще багато в чому нам треба вчитися в інших народів, у найкращих людей поруч з нами. І третя частина статті — це продовження, про яке я також говорила на круглому столі тут — про необхідність модернізації національного характеру. Після всього, що ми прожили в цьому році, після всіх попередніх помилок, які ми зробили на шляху вже 23 років — ми повинні серйозно переосмислити усе, бути вдумливими в цьому аналізі і чесними. Ми мусимо докопатися до всього і сказати, якими ми більше ніколи не повинні бути і якими хочемо стати. Модернізація національного характеру потребує медійних зусиль і, знову-таки, не однієї чесної розмови. Тому що, якщо ми допустили те, що опинилися без армії, як голий серед вовків, то що це означає? Що ми такі романтичні, наївні, чи ми занадто довірливі? Або зараз пишуть мрійники в «Фейсбуці»: добре було аби скоро все закінчилося і наша країна стала знову такою миролюбною, гостинною, чудовою, привітною... Я написала, так, я теж за це, але треба бути жорсткими, впертими, мужніми, захищеними, інколи навіть настільки захищеними, щоб це виглядало абсолютно переконливо для всіх сусідів. У мене інший образ країни, і коли ми дивимося графіку Сергія Якутовича, на якій мужні атлети, воїни, а не опецькуваті «галушки», то це зовсім інше розуміння того, якою ти хочеш бачити країну. Як сказав колись в одному зі своїх виступів Михайло Жванецький: «Одессу придумали евреи, и все в нее поверили». Він жартував, але, звісно, якщо ми самі придумаємо кращу Україну і самі її втілимо, ніхто не зможе нам перешкодити. Це нереально — завадити сильним мріям!

Ганна КАЛАУР, Національний університет «Острозька академія»:

— Під час зустрічі з Оксаною Пахльовською ви запитали в неї, чи можна навчити бути європейцем, на що вона відповіла: «Ні». А ви як вважаєте?

Л. І.: — Я думаю, що українці і європейці — серед нас. Це люди, які виросли в умовах волі, які цінують її і — водночас — правила. Ці дві складові мають бути чіткими. Тобто воля — не анархізм, а законослухняність — не анемічність. І мені здається, що ми, як Україна, маємо зараз оцей розкішний шанс привнести в європейське усталене життя оцей хороший степовий вітер. Тому, що європейці деколи справді втомилися від свого влаштованого життя. Ви всі пам’ятаєте, як вони дивувалися пасіонарності на Майдані. Казали про те, що давно такого не бачили, щоб хтось так самовіддано стояв за Європу, не знаючи навіть що це таке.

... І, може, ми й справді виглядаємо трохи наївними, дитинними в чомусь — це значно краще, ніж втомленість від ситості. Мені колись страшенно подобався один із плакатів на Майдані (він має шанс з’явитися в одному з наших фотоальбомів), там написано «Россия для грустных». А Європа для ситих, а Україна для молодих, з великим драйвом, з енергією, з смаком до розуму, життя, розвитку. І з пам’яттю про свою велику історію. Бо неправильно казати, що Україна молода держава і їй лише 23 роки... Це все залежить від амбіцій. Ми повинні пам’ятати, що ми тисячолітня нація. Україна, радше, — зріла країна, яка має здатність вічно оновлюватися.