«Євген Ісаєв – воїн, який кожною своєю миттю життя є борцем і прикладом»

Володимир МОЗГУНОВ, заступник голови Національної комісії зі стандартів державної мови, постійний читач газети «День»

Кінець грудня — традиційно час не тільки різноманітних звітів, а й пора підбивати підсумки прожитого року. 2020-й, як ніколи, був і лишається складним для всього світу. І тому вкрай важливо його проаналізувати та знайти ті, можливо, приховані, «поклади» оптимізму, які неодмінно він нам теж дав.

Тож дорогі друзі, ми вкотре звернулися до вас — своїх авторів, постійних читачів, партнерів та експертів з проханням відповісти на запитання новорічної анкети «Дня». Адже й сама інтелектуальна спільнота, згуртована головним редактором та колективом, — це ще один позитив та ресурс, який надбав «День» за свої майже 25 років (цю важливу дату газета відзначить якраз 2021 року). Про цей ресурс для країни не варто забувати і з ним, переконані, неодмінно треба рахуватися. Ваші думки завжди цінні дня нас.

1. 2020-й рік на фоні історії (думка, деталь, штрих, фото).

2. Кого ви вважаєте героєм та антигероєм року?

3. «День» на фоні року (автори, статті, проєкти, які зацікавили вас найбільше).

4. Що надавало вам сил цього року (події, люди, враження)?

5. Які нові сенси, уроки, цінності дав цей рік особисто вам?

6. У 2021-му «Дню» виповниться 25 років. Чим він за цей час став для вас та України?

Володимир МОЗГУНОВ, заступник голови Національної комісії зі стандартів державної мови, постійний читач газети «День»:

1. У 2020-му нам усім довелося вчитися жити по-іншому. Важко сказати, чи навчилися. Мені здається, що ні, тому що й цього разу довелося «відкривати Америку» там, де давно все відкрите. Раптом велика кількість людей почула сполуку «соціальна дистанція». Саме раптом. Якщо за межами посттоталітарного суспільства поняття соціальної дистанції є нормою, якої навіть дотримуються, то для нас це стало «черговою вигадкою влади». Оскільки традиції вірити владі в суспільстві немає, то й це know how стало предметом обурення, а не поштовхом до того, що щось таки треба зробити самим.

Соціальна дистанція – це не лише про відстань, яка вимірюється метрами. Це про стосунки зі світом людей взагалі. У нас, на жаль, відсутнє усвідомлення гігієни у спілкуванні. Ми не примушуємо себе думати – про що і з ким говорити, коли не говорити нікому й нічого про щось своє, найпотаємніше. І навпаки – ми позбавляємо інших права не говорити нам, або говорити тільки те, що вони хочуть. Ця безпардонність втомлює навіть тих, хто вважає, що жити без усвідомлення гігієни спілкування – це не тільки їхнє право, а й обов’язок. Але ми продовжуємо так жити, тримаючи розхристаними свої душі, не усвідомлюючи, що пускати у власну душу навіть самого себе треба обережно – якщо туди часто ходити, то можна насмітити.

2. Кого вважаю героєм? Уже кілька років знайомий з Євгеном Ісаєвим – воїном, який кожною своєю миттю життя є борцем і прикладом. Його дивовижно дитяча і щира посмішка поєднана з відвагою й вірою в перемогу. І він захищає кожного із нас саме цією посмішкою, навіть тоді, коли терпить біль. Він їде на фронт, маючи ампутовану стопу, і тримає у своїх руках мою віру в те, що рідний мені Донбас стане вільним від окупанта. Я низько вклоняюся його Матері й Батькові, за те, що Женя є в України, у кожного з нас.

Про антигероїв говорити не стану. Вони є, про них не забуваю. Інколи шкодую, що вони продовжують руйнувати те, що інші творили десятиліттями. Мерзенність моїх антигероїв полягає в тому, що чорні справи вони роблять, прикриваючись святими іменами.

3. Про «День» говорити так само легко, як і важко. Це щось на кшталт говорити про брата чи сестру, про того, хто тобі є дуже дорогим. Ти знаєш про його недоліки, ти їх бачиш, інколи засмучуєшся, але в цьому дорогому є щось таке, чого не можна перебороти навіть своїми власними зауваженнями чи застереженнями, бо це дороге допомагає тобі інколи усміхатися, а інколи плакати, допомагає бути людиною, допомагає жити. «День» - він. А Лариса Івшина – Вона. Тому це і брат, і сестра водночас, це дуже дороге.

Йому я вдячний за пам’ять і віру. Він – частина моєї родини, для якої тема Голодоморів – це дуже болюче, це те, що не дає спокою вже кільком поколінням, те, що ламало близьких тобі людей й робило їх інколи навіть потворними. Але він - «День» - допомагає зрозуміти історію роду, відповісти на безліч питань - чому такими, а не іншими, були твої дід і баба, твої батьки.

«День» – Вона - це Пані, Дружина і Друг. Вона часами здається аж занадто тендітною у своїх капелюшках, інколи буває занадто прямолінійною й відчайдушною у словах. Але Вона завжди аристократична, і кожна мить поруч із Нею – це насолода розумом і вишуканістю. А такої насолоди не буває «занадто».

4. Що надавало сил? Нова справа. Зовсім нова справа й розуміння того, що в тебе з’явився шанс зробити з нуля те, чого ще не було. Це про роботу. Про новий колектив, в якому зустрів цікавих людей - особистостей. Це, зрештою, можливості самореалізації як фахівця. Національна комісія зі стандартів державної мови – абсолютно нова державна інституція, яка ставить перед собою дуже амбітні завдання – показати, перш за все, українському суспільству, що українська мова – це не тільки наше «барвінково-калиново-солов’їне» минуле. Українська мова здатна вести нас у майбутнє. Тільки ми повинні це усвідомити і допомогти їй у шаленому ритмі ХХІ століття.

5. Про сенси і цінності говорити важко. Не хочеться здаватися банальним. Але 2020-й допоміг зрозуміти цінність потискання руки. Є люди, яким руки вже не подам. Бо не подам. А є ті, з ким не можу привітатися потисканням руки через карантини й локдауни. І це виявилося проблемою - обмеження в контактах, у зустрічах. Є люди, яким хочу потиснути руку, бо вдячний – за мудрість, за розум, за науку життя.

2020-й - це для мене рік першого ювілею. Він дав можливість усвідомити, що життя блискавичне, варто поспішати. Поспішати, але не метушитися.

6. 25-річчя «Дня» буде святом. Кілька років тому, після зустрічі з Ларисою Олексіївною я сказав, що Вона і «День» - це як розумний дощ, той, що втамовує спрагу, допомагає дихати, несе насолоду й радість, примушує зупинитися й замислитися. Це не злива, бо вона здатна зруйнувати, а «День» ніколи не руйнує, навіть тоді, коли його публікації примушують плакати. Це завжди сльози очищення, це сльози, які надають сил і допомагають жити далі, – залишатися людиною.