300-річний ювілей закарпатського солевиробництва обіцяє стати останнім
На значно вищому рівні цей промисел відновили в Закарпатті німецькі колоністи 300 років тому. Видобуту сіль доставляли до замовника на плотах із попутним вітерцем річковою хвилею, і всі були задоволені. Та нині соляне виробництво занепадає не по днях, а по годинах. Головна 9-а шахта, повідомив її начальник Іван Коперльос, видає за добу приблизно 500 тонн солі...
Це — 30 відсотків можливого видобутку. Бо основні фонди не поновлюються, агресивне середовище нищить застарілу техніку, іржа роз’їдає металеве обладнання, швидко вичерпуються електротехнічні ресурси.
Наші керівники, очевидно, вважають, що на вітчизняних просторах життя і так солоне, тому шахтарі з селища Солотвина в основному видають продукцію для закордону — Словаччини, Чехії, Угорщини. Щоправда, іде туди не харчова сіль, а технічна та брикети для тваринництва. Потім частенько наша сіль потрапляє на наші прилавки в... закордонній упаковці, щоб заповнити вакуум, який виник штучно, адже нині солотвинці з загальної кількості видобутої солі видають тільки 10% харчової.
На жаль, від жалюгідного стану солевидобутку прямо залежить і... здоров’я українців, адже в 9-й шахті розміщується підземна Українська алергологічна лікарня, де ефективно оздоровлюються хворі на бронхіальну астму. Крім того, Закарпаття належить до регіонів, де не вистачає у воді елементів йоду та фтору. Від цього — карієс зубів у дітей і дорослих. Йодування і фторування солі прагне промислово налагодити ужгородський професор-стоматолог Іван Горзов, ідеї якого вдячно використовують Швейцарія та Німеччина, а в рідній державі вони приречені на забуття. Через технічні «неув’язки».
