Акули капіталізму «пливуть» у села
Відтак голова райдержадміністрації Олег Смиць розповів про наступну свою зустріч у тій-таки поїздці: «В інших бур’янових хащах, попід самими Жищинцями, — підліток, років 12 чи 13, веде коня, а батько йде за плугом... Як ото в кінофільмах про відбудову зруйнованого війною сільського господарства показують. Тоді мені чомусь ще поезія Некрасова згадалася...».
На іншій розпайованій землі молодий голова райдержадміністрації нічого не побачив: «Самі знаєте, яка наразі і демографічна ситуація на селі склалася — рідко де молоде обличчя побачиш. Переважають немічні пенсіонери та пенсіонерки, які на своїх присадибних ділянках ледь справляються. Що ж він чи вона з отим земельним паєм зробить? Нічого, звісно. Віддав би в оренду, та кому?».
Історія становлення капіталізму на селі Городоцького району замовчує, хто з персонажів був першим. Чи то Олег Смиць пішов до місцевої «акули капіталізму» Віктора Дибаша, чи то Віктор Дибаш «приплив» до голови райдержадміністрації. Може, вони йшли назустріч один одному. Бо ж не тільки району, що бідні Жищинці. Ще — Великий Карабчіїв, Балакири, Грицьків... Ці й інші села опинилися на порозі агрореформ, як кажуть у народі, голими, босими та голодними. Та й колись, ще за колгоспного ладу, великими успіхами не відзначалися. По тій історичній, як на масштаби району, зустрічі «акула капіталізму» вирушила у вищезгадані села. «Взяв в оренду 7,5 тис. га земельних паїв у шістьох населених пунктах», — заявив для «Дня» Віктор Дибаш.
Не всі пішли згуртованими лавами до Дибаша із своїми земельними паями: «Деякі залишилися одноосібниками. Скільки саме? Я рахую лише тих, з ким вступив у ділові стосунки. І ще далеко не все із заорендованого засіяно, та, нарешті, все зоране. У пожежному порядку робилося, коли вже, як кажуть агрономи, не лише оптимальні, а й допустимі терміни минули».
Представник більшості, яка здала в оренду свої земельні паї контрольованій Дибашем підприємницькій структурі, — середніх літ Ігор Стрілецький. Батько трьох дітей. Механізатор широкого профілю: «Мені однаково, на чому працювати. Як на трактора, так і на комбайна сідаю. Та що сам втнув би на тих двох гектарах паю? Навіть насіння не було за що купити. На пам’ять про працю у колгоспі тільки червоний вимпел і медаль залишилася. Пристав на умови Віктора Володимировича. Бо кращих умов ніхто не запропонував».
Умова ж проста — один-єдиний відсоток від вартості земельного паю одержить Стрілецький наприкінці господарського року. Решта орендодавців — не більше, стільки ж. У натурі ще буде зо два, від сили три центнери зерна. Курці ще вистачить, а свиню на цих кормових одиницях не відгодуєш до високої вагової кондиції. «Відповідно до Указу Президента, де про один відсоток сказано», — запевняє Віктор Дибаш. Погоджується, що в указі сказано, щоб не менше відсотка. «Я вклав у заорендовану землю 16 млн. грн. Узяв забур’янені гектари і, як кажуть, у чортів голос. Більше не можу дати. Ні в кого землю силою не брав», — пояснює.
Він нічого не каже про «походження» отих мільйонів. Лише про банк у місті Львoвi згадав. Складає прогноз: «Хто не захоче, той знайде, де ліпше». Механізатор широкого профілю Ігор Стрілецький погоджується: «Побачимо». І одноосібники — те ж саме: «Побачимо!»
У головному управлінні сільського господарствa та продовольства облдержадміністрації повідомили для «Дня» про деякі розрахунки: щоб одержати по 40 центнерів пшениці з гектара, треба витратити 600 грн. Начебто все враховано: насіння, добрива, зарплатню за т. зв. га умовної оранки, витрати на гербіциди, фунгіциди та пестициди... Та виручка від продажу 40 центнерів одержаної пшениці — 32 тис. грн. Отже, два гектари паю — 64 тис. грн. Власникові ж паю — два-три центнери в натурі або 160—240 грн. грішми...
Віктор Дибаш про ці розрахунки знає. Мабуть, і сам такі ж зробив, коли до села «плив». Хто вміє заробляти гроші, той, звісно, й витрачати вміє. Одначе Дибаш нагадує про стан угідь, які взяв, і час, коли взяв: «Звісно, у перспективі доведеться збільшувати орендну платню, щоб власники не розбіглися хто куди. Щоб дати більше, я змушений більше вкладати в оцю занедбану землю. Раніше, ніж через три-чотири роки, віддачі не буде».
Як кажуть тепер у народі, кожен Іван має свій бізнес-план. Дибаш узяв земельні паї разом з майновими паями: «Дешевше нову техніку купити, ніж цю, що залишилася після пограбування, ремонтувати та використовувати. Корів вирізали, свинячого рохкання давно не чути. Люди без роботи опинилися, пропадають. Найгірше з колишньою елітою — комірниками, бухгалтерами, завгоспами, керівниками підрозділів. Вони сіють зневіру в масах. У них так: чим гірше, тим ліпше. Ті не навчилися працювати, ці — розучилися. Побачили б, як один у селі Грицьків узявся буряки сіяти. Мій агроном- організатор Олександр Бурейко, який у Кам’янці-Подільському аспірантуру закінчив, викладав у aграрно-технічній академії (ага, представник нового покоління фахівців), коли нагодився на ту сівбу, то аж за голову взявся...».
Як же він, Дибаш, планує «лікнеп» організувати, людей працевлаштувати? «Мої гінці вже йдуть від хати до хати». Пропонуємо: беріть в оренду ставок — допоможемо зарибком. Молодицям кажемо: дамо елітних корів, забезпечимо фуражем для пудових надоїв, а молоко купуватимемо. Говоримо й про сімейний підряд — щоб бралися за вирощування 5—10 га цукрових буряків або за відгодівлю свиней на взаємовигідних умовах. Уже є такі, які прийняли пропозиції — підписали угоди й працюють. Та більшість ще вичікує, приглядається, прицінюється, а «еліта» не втрачає надію на повернення щасливого та «заможного» колгоспного життя. Забули про пересторогу, що все минає, що завжди так не буде».
Голова Городоцької райдержадміністрації Олег Смиць заявив для «Дня», що йому не до шмиги все, що робить Віктор Володимирович Дибаш: «Поки що немає з його боку належного контролю за додержанням вимог агротехніки вирощування всіх сільгоспкультур. Або ж школа у тих-таки Жищинцях, яку треба добудувати до нового навчального року. Привіз туди, до Жищинець, директорів державних підприємств із Городка, розписав кожному, що має зробити, скільки дати, щоб здати нову будівлю у встановлений термін. Кажу й до Дибаша: для завершення будівництва треба 200 тис. грн., то допоможи, зглянься над підростаючим поколінням. Не хоче...».
Одначе Олег Смиць вважає, що ця «акула капіталізму» не така кровожерна, як деякі інші: «Один з Києва приїхав, заорендував землю, зорав, запевнив, що у вересні посіє пшеницю. Чому ж поля мають від весни до осені облогувати? Говорив йому: сій горох, буде гарний попередник під пшеницю. Не посіяв. Бо не вгадує зиску. До іншого села прибився німець. Аякже, справжній. Його тесть, розповідають, — успішний нотаріус у Німеччині, дав зятеві багато грошей, щоб фермером був. Не знаю, як йому там ведеться, та не думаю, що тут чогось путнього доб’ється. Я був на полі, коли він яру пшеницю сіяв. Ось, узяв трохи того насіння, щоб людям показувати. Гляньте: не насіннячко, а справжнє золото, блакитна мрія кожного мудрого господарника. Та що з того? Подивилися б, як посіяв. Пропаща сила? Він гадає, що наші механізатори такі ж вправні й сумлінні, як їхні...».
Голова райдержадміністрації дивиться в майбутнє з оптимізмом і відвагою: «Процес пішов, створюється конкурентне середовище, що, я певний, зробить сільське життя приємним, з якого боку не глянь». Олег Смиць потерпає менше і спить міцніше, ніж Дибаш, який повторює: «Вже закопав у землю 16 млн. грн., то коли поверну ці шалені гроші?».
