Алла Пугачова озирнулася йдучи
Багато-багато «крутих» букетів (ексклюзивно від «Роксолани»). Багато-багато нових українців: мобільний телефон — через одного (як усе-таки посоліднішали нині «плебеї», які прийшли до своєї «королеви»). Багато-багато охорони і дешевого понту організаторів концерту, які, з-поміж іншого, не пускали до залу акредитовану пресу (слід розуміти, що на цьому місці читач «Дня» повинен був прочитати мої враження ну, скажімо, від буфету чи стану обшивок крісел, паркету у фойє президентського Палацу «Україна»). Переповнений зал — за вартості квитків від 50 до 1000 гривень. І — жива Алла. Саме Алла, як називали її фанати й фанатки всього Радянського Союзу отак років зо 20 тому. Алла, яку мені особисто не доводилося більше бачити десь із 1988 року — бо до Києва після цього вже приїжджала виключно А.Б., Алла Борисівна, Примадонна — та, що подає глядачам не себе — а лише відповідаючи на їхні запити. Тобто те, що називається «творити на потребу».
А позавчора на сцені «України» співала, сумувала, торжествувала, іронізувала та Алла, якій колись було байдуже, чого від неї чекають. Яка співає тільки те, що їй до душі і про себе саму. За всіх надміру-захоплених нинішніх запевнень Алли в любові до глядача, вона знову диктувала, а не фліртувала з публікою, дозволивши собі сподіватися на те, що когось вона ще цікавить щира й сповідальна. Дозволивши собі творити не шоу, а той Театр однієї актриси і однієї співачки, про який мріяла ще на початку своєї кар’єри.
Але давайте — по порядку. Початок концерту був забарвлений у похмурі тони, підсилені й явною відчуженістю публіки. Отож начебто оптимістична перша пісня «Все хорошо, ничего не случилось» прозвучала, як діагноз біля ліжка тяжкохворого. Далі пішли зворушливі у своїй безглуздості та несмаку коментарі до того, «про что пою». Старі (які були явно кращі) і нові пісні із серії про «смысл жизни». Новітній пафос звучав у пісні з приспівом «Как дурно жить, как я вчера жила». А найударнішим моментом першого блоку стала знаменита «Как тревожен этот путь».
Потім стався найзабавніший фрагмент концерту. Завітавши нібито до імпровізованого бару, співачка зустріла там Арлекіна, який виконав палко-драматичний дивертисмент. Після такого вступу ніби само собою зрозуміло очікувалося щось надривне по-серйозному. А пішло (о, королева єхидства!) «Не делайте мне больно, господа» з усією ресторанною атрибутикою мізансцен.
А вже через кілька пісень були «Не отрекаются любя» з хриплістю і речитативом там, де нинішній Пугачовій не вистачає голосу, але, як і раніше, пісня звучала одкровенням.
На сцені Алла співала винятково живим звуком (і під живий звук), під час пробіжок у зал — кілька пісень під фонограму («Журавлик», «А я в воду войду», «Все могут короли»). Непроглядна пітьма в залі періодично мінялася пугачовським закликом «Дайте світло в зал!». Спочатку неповоротка жінка, навчена роками і неординарним життєвим досвідом, поступово перетворювалася на Пугачову пустотливу і смішливу, яка пританцьовує витончено й легко, співає й розмовляє з іронією, глузуванням, зі стебом, апофеозом якого став «Настоящий полковник». На той час зал уже ревів, дами в декольте і джентльмени в дорогих піджаках мчали до сцени з квітами й круто аплодували. Траплялися зрідка в залі й особистості зі ще, виявляється, недобитої убогістю старої інтелігенції: деякі з них кричали «браво», деякі відверто кайфували в обнімку зі спогадами, а хтось — як, наприклад, моя сусідка, сиділи, напружено зціпивши пальці, й ловлячи кожне слово, інтонацію, дихання Алли...
Абсолютно геніальним — за режисурою — був фінал. Алла після «Позови меня с собой» (під час виконання якої кілька разів змахнула сльозу) вкотре вже розповіла, що жити варто лише заради таких зустрічей із глядачем, але повідомила, що не знає, коли ми з нею зустрінемось іще, і чи буде вона в цей момент співачкою, ким вона буде, чим вона буде... І заспівала «Когда я уйду» («далеко-далеко, не мучаясь и не тревожась»). Аби в душах усіх присутніх — і плебеїв, і аристократів духу — пролунало єдине: «Не йди. Ми любимо тебе».
Можливо, комусь промовити це перешкодив дзвінок мобільного телефону — про які Пугачова у фіналі не втрималася й ущипливо завважила. І не заспівала більше жодної пісні, змусивши лише підвестися весь зал, вітаючи й проводжаючи Велику Живу Легенду.
P. S. Концерт тривав рівно дві години. Пугачова не міняла нарядів, вийшовши на сцену у звичайному своєму вбранні: чорний балахон, під яким була така ж чорна коротка сукня. Заспівано було 22 пісні.
