«АПОЛЛОН»

Одного разу у вітрині книгарні я побачив книжку... Зовні вона була схожою на солідний, серйозний каталог технічної контори, що мене і привабило, оскільки я дуже цікавлюся новинками в галузі техніки.

А коли мені її показали ближче, я побачив, що це не каталог, а літературний щомісячний журнал.

— Як же він... називається? — розгублено спитав я.

— Адже заголовок на обкладинці!

Я уважно вдивився в заголовок, перевернув книжку боком, потім униз головою і, зацікавлений, сказав:

— Не знаю! Може, ви будете такі люб’язні посвятити мене в заголовок, якщо, звичайно, він вам відомий? Зі свого боку, можу дати вам слово, що якщо те, що ви мені повідомите, секрет, я буду свято зберігати його.

— Тут немає секрету, — сказав прикажчик. — Журнал називається «Аполлон», а якщо букви грецькі, то це нічого. Наступний номер вам дасться набагато легше, третій — іще легше, а далі все піде, як по маслу.

— А чому журнал називається «Аполлон», а на малюнку зображено пронизану стрілами ящірку?..

Прикажчик замислився:

— Аполлон — бог краси і світла, а ящірка — символ чогось слизького, гидкого... Ось вона, очевидно, і пронизана богом світла.

Мені сподобалася ця хитромудрість.

Коли я видам книжку своїх розповідей під назвою «Скрегіт», то на обкладинці попрошу намалювати панночку, яка входить у будинок зуболікарських курсів...

Зацікавлений дивовижним «Аполлоном», я купив журнал і пішов.

***

Перша стаття, яку я почав читати (Іннокентія Анненського) називалася «Про сучасний ліризм».

Перша фраза була така:

«Жасминові тирси наших перших менад скоро примахалися...»

Мені трохи до болю зробилося шкода нашого нетямущого російського народу, а трохи було прикро: нічого не можна доручити російській людині... Дали йому в руки жасминові тирси, а він зрадів і ну махати ними, доки примахав цей інструмент остаточно.

Фраза, випадково вихоплена мною із середини «ліризму», також не розвеселила:

«У російській поезії гасають частки теософічного коксу, цього найбуржуазнішого з Антисмертинів...»

Це було до болю образливо.

Я так розстроївся, що далі навіть не міг читати статтю «Про сучасний ліризм».

***

Неприємне почуття згладила інша стаття: «В очікуванні гімну Аполлона».

Я людина дуже життєрадісна, і веселощі б’ють з мене джерелом, отож мені абсолютно припала до смаку пропозиція автора:

«Оскільки танець є найпрекраснішим явищем у житті, треба сплітатися всім людям у хороводи і танцювати. Люди мають стати прекрасними, невпинно у всіх своїх діях, і танець буде законом життя».

Подальші слова автора щодо запалювання олтарів, запровадження обітних походів і танців викликали в мене справжнє захоплення.

«Дійсно! — думав я. — Як ми живемо... Ні тобі задоволення, ні тобі веселощів. Усі повзають по землі, як помираючі черв’яки, смуток сковує костеніючі члени... Ні, вирiшено, обітні походи і танці — ось те, що виведе нас на нову дорогу».

Далі автор казав:

«Не випадково відбувається останніми роками зростання зацікавлення до танцю...»

«Ось воно! — подумав я. — Починається!»

У мене перехопило дихання від передчуття близьких веселощів, і я повинен був зробити зусилля, щоб примусити себе перейти до наступної статті: «ПРО ТЕАТР»

Автор статті про театр убачав єдиний порятунок і відродження театру в тому, щоб публіка брала участь у дії нарівні з акторами.

Ідея мені сподобалася, але багато що здалося незрозумілим: чи буде публіка на утриманні в дирекції театру, чи актори будуть зрівняні з публікою в правах тим, що їм доведеться купувати в касі квитки «на право гри»... І як поставляться актори до тієї лінивої, інертної частини публіки, яка віддасть перевагу простому спогляданню того, що відбувається, перед участю в грі?..

Утім, я цілком згодний з автором, що важлива ідея, а деталі можна опрацювати опісля.

***

Увечері я поїхав до одного знайомого і застав у них гостей.

Усі сиділи у вітальні невеликими групами і вели розмову про бюрократичне засилля, вказуючи на приклади Англії та Америки.

— Панове! — запропонував я. — Чи не ліпше нам сплестися в радісному хороводі і податися в обітному танку до Діоніса?!

Моя пропозиція викликала здивування:

— Тобто?..

— У нашій повсякденності є танцювальний ритм. Сплетений хоровод повинен мчати навіть у буденному житті, перейшовши з підмостків у життя... Дозвольте вашу руку, мадам!.. Ось так... Панове! Ну навіщо бути такими сумовитими?.. Візьміть вашу сусідку за руку. Що ви дивитеся на мене так нерозуміюче? Готові? Ну тепер можете мчати в радісному хороводі. Панове, не можна ж так!..

Гості розгублено опустили сплетені за моєю вказівкою руки і боязко сіли на свої місця.

— Чого вам спала на думку така ідея — танцювати? — сухо спитав господар дому. — Коли буде танцювальний вечір, там молодь і потанцює. А солідним людям ні з того ні із сього вибрикувати козлом — погодьтеся самі...

Бажаючи пом’якшити ніякову паузу, господиня сказала:

— А поета Буніна в академіки вибрали... Чули?

Я зітнув плечима:

— Ох уже ця російська поезія! У ній носяться частки теософічного коксу, цього найбуржуазнішого з Антисмертинів...

Господиня зблідла.

А господар узяв мене під руку, відвів убік і суворо шепнув:

— Сподіваюся, після всього вами сказаного ви самі зрозумієте, що бувати вам у нас незручно...

Я докірливо похитав головою і поплескав його по плечу:

— Отож-бо й воно! Скоро примахалися жасминові тирси наших перших менад. Вам тільки доручи яку-небудь справу. Дякую вам, не турбуйтеся... Я сам спущуся! Тут усього декілька сходинок...

***

Вулицею я ішов із важким почуттям.

— От і влаштовуй із таким народом обітні танці, от і води хороводи! Дай жасминовий тирс йому, то він його не тільки примахає, а ще, згорнувши у візниковий батіг, тебе ж ним і відлупцює! Діоніси!

Засмучений, я зайшов у театр.

На сцені стояв, стиснуши кулаки, городничий, а перед ним навколішки — купці.

— Так — скаржитися?! — гримів городничий.

Я вирішив спробувати запровадити в життя ідею злиття публіки зі сценою, що дуже сподобалася мені.

— ...Скаржитися? Архішахраї, протобестії...

Я підвівся з місця і, зобразивши на обличчі обурення, зі свого боку, продовжував:

— ...Ошуканці морські! Та чи знаєте ви, семеро чортів та одна відьма вам у зуби, що...

Виявилося, що ідея участі публіки в акторській грі ще не увійшла в життя...

Коли околодочний наглядач, сидячи в конторі театру, писав протокола, він підвів на мене очі і спитав:

— Що спонукало вас утрутитися в дію п’єси?..

Я спробував виправдатися:

— Тирси вже дуже примахалися, пане околодочний...

— Знаємо ми вас, — скептично сказав околодочний. — Нап’ються, а потім — тирси!..