Аркадій та Борис Стругацькі:

«В общем-то, читать в еженедельниках было нечемо...Их заполняли удручающие остроты, бездарные карикатуры, среди которых особенной глупостью сияли серии «без слов», биографии каких-то тусклых личностей, слюнявые очерки из жизни различных слоев населения, кошмарные циклы фотографий «Ваш муж на службе и дома», бесконечные полезные советы, как занять свои руки и при этом, упаси бог, не побеспокоить голову, страстные идиотские выпады против пьянства, хулиганства и распутства, уже знакомые мне призывы вступать в кружки и хоры. Были там воспоминания участников «заварушки» и борьбы против гангстеризма, поданные в литературной обработке каких-то ослов, лишенных совести и литературного вкуса, беллетристические упражнения явных графоманов со слезами и страданиями, с подвигами, с великим прошлым и сладостным будущим, бесконечные кроссворды, чайнворды и ребусы...

Я швырнул эту груду макулатуры в угол. Ну что за тоска! Дурака лелеют, дурака заботливо взращивают, дурака удобряют, и не видно этому конца... Дурак стал нормой, еще немного — и дурак станет идеалом, и доктора философии заведут вокруг него восторженные хороводы. А газеты водят хороводы уже сейчас. Ах, какой ты у нас славный, дурак! Ах, какой ты бодрый и здоровый, дурак! Ах, какой ты оптимистичный, дурак, и какой ты, дурак, умный, какое у тебя тонкое чувство юмора, и как ты ловко решаешь кроссворды!.. Ты, главное, только не волнуйся, дурак, все так хорошо, все так отлично, и наука к твоим услугам, дурак, и литература, чтобы тебе было весело, дурак, и ни о чем не надо думать... А всяких там вредно влияющих хулиганов и скептиков мы с тобой, дурак, разнесем (с тобой, да не разнести!). Чего они, в самом деле! Больше других им надо, что ли?..»

Це — не описання сьогоднішньої України чи деяких її сусідів. Це — фрагмент із написаної 1964 року повісті Аркадія та Бориса Стругацьких «Хижі речі століття». Йдеться тут про враження головного героя повісті Івана Жиліна від преси такої собі Країни Дурнів, де немає голодних і бездомних, де задоволені основні матеріальні потреби людей, де праця нікого не обтяжує, а хвороби, здається, ні до кого взагалі не чіпляються. А на додачу — ще й гарний клімат, і море, й архітектурні пам’ятки... Ледь не рай земний. От тільки немає ані щастя, ані спокою, ані прагнень до високого у цій країні.

Звичайно, можна не повірити у написане. Мовляв, хіба воно так? Буде хліб — буде і пісня! — ось що прорікає народна мудрість. Добробут — головне! А можемо і замислитися: а з якого це дива всі гасла однієї відомої партії зводяться до «покращення життя», і жодне з них не згадує свободу і гідність? І чому це тижневі та щоденні видання, які так нагадують описані фантастами, практично всі або прямо працюють на згадану партію, або симпатизують їй? Та й телебачення в цій же обоймі (у братів Стругацьких воно також згадане — як продуцент нескінченних пустопорожніх жалісних серіалів); не випадково, мабуть, керівники деяких вітчизняних телеканалів вимагають від журналістів робити новини, «розраховані на барбоса»...

З іншого боку, а хіба не схожим чином мислять деякі опозиціонери, ставлячи в центр уваги тільки гідні зарплати та умови праці? Ймовірно, деякі з них щиросердо вірять, що високий рівень добробуту середнього громадянина — це альфа й омега побудови знеможеної від загального щастя України...

Брати Стругацькі, ясна річ, тоді, в середині 1960-х, не прозирали (і не могли прозирнути) наше сьогодення з його проблемами. Вони й не ставили перед собою таких завдань — спрогнозувати майбуття. Вони робили зовсім інше. І темою цієї статті стане один із вимірів цього «іншого».

Мова піде не про художні вартості і не про постійне, приховане чи явне, інакодумство творів Стругацьких. Мова піде про головну соціологічну місію фантастики. Адже наукова фантастика в її класичному розумінні (ширшому від поняття Science Fiction) була не тільки супутницею науково-технічного прогресу, а й одним із його рушіїв та контролерів. Починаючи з другої половини ХІХ і аж до кінця ХХ століття чи не головним мистецьким полігоном, на якому завбачалися, апробувалися та відбраковувалися певні соціальні та психологічні новації, пов’язані з науково-технічним прогресом, ба більше — викшталтовувалися морально-етичні сюжети і проблеми цього прогресу та способи їхнього вирішення, була саме наукова фантастика. Ця її місія була нерозривно пов’язана із місією мистецтва, як вона розумілася до настання моди на постмодерн, тобто з його — мистецтва — можливістю позараціонального доповнення раціональних проектів, раціональних орієнтацій світоглядного пошуку. Знаний грузинський філософ Ніколай Чавчавадзе відзначав у цьому сенсі, що «мистецтво як духовна діяльність є надзвичайно важливе знаряддя ціннісного осягнення дійсності і потужний засіб подолання сцієнтистської деформації людини та її культури». Тим більш потужною й відповідальною стала ця місія мистецтва, втілена передусім в особі фантастики, в добу НТР, яка стала предметом мистецько-етичного осмислення, зокрема, і братами Стругацькими.

Загалом накопичення в культурі «фантастичної реальності» — закарбованого й активно функціонуючого духовного досвіду виходу за межі наявного буття. ламання стереотипів, прагнення до випередження реального розвитку тощо — має істотне значення для живої діяльності. «Фантастична реальність» стає фактором розвитку людського духу, виступаючи як «дослідне поле», «розплідник» так званих «безумних ідей», звернення до яких відбувається інколи століття і навіть тисячоліття опісля їхнього висунення. Але не тільки цим вона характерна. Якби представники практичної політики та економіки дивилися серйозніше на мистецтво — не як на засіб розваги, а як на напрацьовані культурою абриси можливостей й художні попередження, то багато які створювані ним абсурдні та страхітливі світи залишилися б тільки в потенції. Але все ж щось у суспільній свідомості обов’язково залишалося, якийсь на інтуїтивному рівні закарбований «осад» після випробування тих чи інших проблем (не в технічному, а в світоглядно-психологічному плані на «полігоні» літератури. І попередження братів Стругацьких, яке пролунало майже півстоліття тому —там, де перемагає сірість, настає морок, услід за сірими йдуть чорні, — стало складовою світогляду вже кількох поколінь інтелігенції на пострадянських, і не тільки на пострадянських, обширах. Звісно, при цьому фантастику не можна звести лише до засобу встановлення соціокультурних табу на людиноруйнівні тенденції прогресу; в ній відбувається постійний художньо обѓрунтований рух за межі стереотипів людського мислення, почування і вчинку.

Творчість братів Аркадія і Бориса Стругацьких припадає на пізньорадянській період (після ХХ з’їзду КПРС і до «перебудови»), коли література одержала бодай деяку змогу ставити гострі соціальні й світоглядні питання, до яких філософія та соціологія змогли вільно звернутися пізніше, тільки наприкінці 1980-х. Це не дивно — література, попри тиск і репресії, завжди почувалася відчутно вільніше порівняно з офіційною філософією, фактично зведеною до ролі «прислужниці ідеології». В СРСР фантастика цього періоду, на відміну від сталінської доби, коли оспівувалися технічні та соціальні досягнення соціалістичного ладу, натомість нещадно критикувалися буржуазна наука, культура та весь устрій життя, у своїх кращих творах швидко позбавилася рожевого оптимізму. Виродження позитивних утопій, обмеження практичних і духовних обширів людського самовизначення, репресії проти вільнодумців — усе це було вловлено фантастикою радянського періоду, й ортодоксальні провладні теоретики відчували цей зміст, проте вдавалися передусім до жанру друкованого доносу владі, аніж до вмотивованої дискусії. Але не треба вважати, що йшлося тільки про критику та протистояння цензурі й панівній бюрократичній машині — фантасти значно раніше за науковців виходили на проблеми, які потім стали зватися «глобальними» і «перспективними».

Письменники-фантасти цього періоду навіть в умовах ідеологічного диктату постійно зверталися до осмислення проблематики науково-технічної революції, взаємин людини з технікою, етичних вимірів наукового пошуку. При цьому, зокрема, ставилося питання — де ж пролягає межа мрії про перевлаштування людського буття на раціональних, наукових засадах, і як поєднати морально-етичні та раціонально-наукові засади в людській діяльності, спрямованій у Невідоме? Таку постановку проблем можна знайти й у братів Стругацьких. Навіть у їхніх перших, комуністично-романтичних творах на першому місці стояли етичні проблеми НТР. Далі, у 1960-х — на початку 1980-х років вони розглядають спершу проблематику етики наукового пошуку, оскільки поставлена понад усе наука може стати і стає антилюдяним чинником, а потім — проблему Прогресорства — соціально-науково вивіреної стратегії соціального й індивідуального життя, коли певна визначена логіка оптимального вибору типу улаштування існування особи та людської спільноти підпорядковує собі альтернативність, варіативність, нераціоналізованість самого буття. Однозначних відповідей на запитання, які тут виникають у читачів, автори здебільшого не дають, але вони окреслюють зони певних небезпек, що можуть постати перед людьми. Крім того, брати Стругацькі ведуть мову про ще один феномен: страх перед альтернативними до панівного, до узвичаєного традиціями, шляхами розвитку техносфери. Техніко-технологічні структури втілюють в собі стільки людських надій і мрій, проектів й ідеалів, що відмова від усталених структур і спроба знаходження інших, більш людино- і природо сумірних, може сприйматися як глобальна катастрофа, як обеззмістовлювання буття.

Крім того, фантастика «прокатала» на своєму полігоні ті перспективні проблеми, про які нині ведуть мову науковці. Скажімо, проблему кіборгізації людини, яка вже зараз стає актуальною. Адже в міру здешевлення систем штучних органів з’явиться прошарок людей, яких на істотних підставах можна буде називати кібернетичними організмами — частина природних функцій людського тіла у них будуть виконувати інтегровані з ним біотехнічні системи. Якщо бути гранично точним у виразах, то епоха кіборгів вже настала з першими випадками успішної апробації сполучення біотехнічних систем з тілом людини. А вслід за фізичними трансформаціями слід очікувати певних змін і в психології людини. І тут варто звернути увагу на досліджене й «обкатане» у сотнях фантастичних творів, часом високого мистецького ѓатунку, художнє дослідження цих перспектив і їхніх близьких та віддалених наслідків. Зокрема, ще у ранній повісті братів Стругацьких «Далека райдуга» (1963), де йшлося про тринадцятку фанатичних учених, які поставили на собі експеримент, зростивши себе з машинами і ставши невразливими для зовнішніх подразників і практично у перспективі безсмертними; всі вони, крім одного, пізніше самознищилися. А той, хто залишився, образно кажучи, втратив саму можливість досягнення не те що щастя і спокою — а навіть радості від самого життя та спілкування з людьми.

Крім того, братами Стругацькими досліджувалися й інші проблеми науково-технічного прогресу, які безпосередньо пов’язані із етикою науки та власне біоетикою. Це найрізноманітніші ракурси проблеми управління свідомістю людей та психікою тварин, в тому числі й дистанційного; це проблеми штучного інтелекту, який починає поводити себе «неправильно» з точки зору його творців; це проблеми наслідків цілеспрямованої мутації організмів тварин; це проблеми «дітей з пробірки» (граничний варіант — коли це діти невідомої цивілізації, запрограмовані на щось абсолютно невідоме і вже тому потенційно небезпечне; а й справді, хто гарантує, що не трапиться значних несподіванок унаслідок реального генного програмування «поліпшених» дітей з пробірки?); це проблеми пересадки свідомості на інший біологічний носій (може йтися про людське тіло чи ні) тощо.

Окремо слід зазначити, що брати Стругацькі у незавершеній ними повісті «Неспокій» (1965 рік) дійшли несподіваного, очевидно, для себе самих висновку, що «зрощена» з природою високорозвинена біотехнологічна цивілізація здатна бути посутньо глибоко антилюдяною. І неймовірні за масштабами та швидкістю трансформації біологічних об’єктів в ім’я прогресу можуть руйнувати самі основи життя «маленьких» людей, на що не стануть зважати високочолі експериментатори. Хоча частина ідей цієї повісті була втілена в «Равлику на схилі», оприлюднити в ті часи подібну річ в повному обсязі було неможливо не тільки внаслідок наявності офіційної цензури, а й з через неминуче неприйняття таких ідей значною частиною колег-літераторів та читачів-науковців і студентів, котрі ще залишалися у полоні спрощених уявлень про науково-технічний прогрес. Дії повісті розгорталися на планеті Пандора; через майже півстоліття після написання «Неспокою» був знятий масштабний голлівудський фільм «Аватар», де дії також розгорталися на Пандорі (є у фільмі й чимало інших запозичень), але кінематографічна біологічна цивілізація апріорі має всі можливі моральні переваги перед техніко-технологічною. Власне, до рівня мислення тоді ще молодих Стругацьких автори знаменитого новітнього фільму не сягнули...

Якщо ж говорити про віддалені перспективи цивілізаційного розвитку, то постає питання — як розуміти сьогодні знамените висловлювання Томи Аквінського: будемо такими, які ми є, або взагалі не будемо? Чи, можливо, воно вже безнадійно застаріло і сьогодні слід керуватися зовсім іншими стратегічними орієнтирами, не ставлячи жодних меж розвитку тих чи інших наукових напрямів та втіленню їхніх досягнень? І тоді людство розділиться на «людину звичайну» і «людину надзвичайну», причому останній буде просто нецікавим співіснування з тими, хто був їхнім попередником («людени» братів Стругацьких, роман «Хвилі гасять вітер», 1986)?

Це лише деякі соціологічні та етичні проблеми, поставлені та осмислені в художній формі братами Стругацькими. Ясна річ, що тільки до цих проблем їхня творчість — як і будь-яка художня творчість — не зводиться. Головне в ній — принципова відданість ідеям людяності та свободи, відповідальності та гуманістично орієнтованого прогресу. В цьому сенсі творчість Стругацьких підхопила естафету, закладену в російській культурі свого часу Олександром Герценом. Як і він, Стругацькі пройшли шлях від замилування комунізмом (ясна річ, не в його тоталітарній іпостасі), від сподівань на близький у часі стрибок людства до «царства свободи», де Росія відіграє одну з провідних ролей, — і до пріоритету еволюції над революцією, до пріоритету вселюдських цінностей (але без заперечення національного: у Харкові ХХІІ століття у Стругацьких розмовляють українською мовою!), до нищівної критики тих рис російської інтелігенції, які заважають їй виконувати свою суспільно значущу місію (а вона, ця місія, існувала й існуватиме завжди...). У цьому брати дотримувалися однакових поглядів; після смерті Аркадія у 1991 році Борис Стругацький продовжував спільну справу, опублікувавши дві власні книги й активно виступаючи — аж до останнього часу — в ролі публіциста.

І знову згадаймо «Хижі речі століття». Це дуже серйозний художній полігон, на якому випробовується на міцність людина як така, — випробовується добробутом, відірваним від свободи. І попри матеріальне благополуччя і політичну стабільність, Країна Дурнів має купу дуже серйозних проблем, які не розв’язуються, відтак утворюється своєрідне соціальне болото, в якому тонуть усі благі наміри тих, хто прагне динамізувати життя, надати йому високих сенсів. Та навіщо щось змінювати, коли майже всі, і верхи, і низи, за рідкісними винятками, живуть розміреним і наповненим розвагами життям? «И еженедельники стараются прикрыть это смрадное болото хрупкой, как меренги, приторной корочкой благополучной болтовни...»

У Країні Дурнів завдяки освоєнню виробництва синтетичної їжі та розвитку різноманітних високих технологій до смішного короткий робочий день та повна неможливість померти з голоду, чи ти місцевий, чи ти приїжджий. Це зовсім не капіталізм, але й не комунізм — художнє втілення ідеї конвергенції двох систем, на час написання книги (середина 1960-х) ще до рівня теорії навіть не розробленої. У нас в Україні в цьому плані все зовсім інакше. Тож мимоволі задаєшся запитанням: за умов домінування на телебачення серіалів певного ѓатунку, яскраво описаних Стругацькими, і таких-от тижневиків чи не загрожує нам років за п’ять-десять перетворитися на довершену Країну Дурнів, тільки злиденних, навіть нездатних обміняти свободу на добробут?

А на закінчення цього фрагментарного й пунктирного нарису про творчість письменників-мислителів ще одна цитата, з недавнього інтерв’ю Бориса Стругацького, яке стосується не тільки Росії, а й усього пострадянського простору: «Главный источник наших неприятностей — тот перезрело-феодальный менталитет, который характерен для общества в целом. Нежелание и неумение ЗАРАБАТЫВАТЬ. Истовая готовность обменять индивидуальную свободу действий на маленький (пусть!), но верный кусочек материальных благ — на ПАЙКУ. Нежелание и неумение отвечать за себя: начальству виднее. Чудовищная социальная пассивность большинства, в гены въевшееся убеждение: «вот приедет барин — барин нас рассудит»... Вот это — самая опасная наша социальная болезнь сегодня. Именно она — источник и питательная среда для всего прочего: и для имперской идеи, и для нацизма, и для идеи реванша. Духовное рабство. Нежелание свободы. Страх свободы. Свободофобия. Конечно, все мы оттуда родом: из сталинской лагерной империи, у нас наследственность страшная, мы все время тянемся к худшему, полагая его лучшим только потому, что оно привычнее, и отказываемся от свободы, предпочитая ей уверенность в завтрашнем дне... Но в конце концов люди с рабской психологией уйдут, вырастет новое поколение, уже лишенное страха перед свободой».