Баба Зінька
Мама на алмаз для різання скла (не знаю, де він у нас узявся) виміняла в селі пляшку олії, а я щоранку ходив жебракувати; давали мало, бо не мали чого, але щось таки приносив. Афоня і Стьопа фактично голодували. Ніякої їдальні чи польової кухні в запасному полку не було, а те, що хлопцям видавали на руки, було жалюгідним. Що то за притичина під назвою «запасний полк», варто прочитати у В. Астаф’єва. Хоча перепочинок і поповнення є природними для війни, у Червоній Армії це робилося у дуже специфічний спосіб: голод і муштра мали спонукати людей, щоб рвалися на фронт (там можуть скалічити чи вбити, але дають їсти). Наразі запасний полк підтримував наше існування кількома шклянками пшона (хлопці принесли його у шапці), дещицею колотого цукру й чомусь сушеними грибами — великими й дуже червивими, їх треба було спочатку тримати у воді, а тоді голкою гарненько видовбати набубнявілих жовто-білих черв’яків. Втім, баба Зінька до цих грибожерів ставилася поблажливо, кажучи, що то не черви, що ми їмо, бо справжні черви їдять нас. Основним джерелом нашого добробуту був бабин льох, а в ньому городина і діжечка солоних огірків. У вільний від жебракування час я обіймав посаду ад’ютанта, то ж не раз ходив за провіантом разом із господинею. Вона, вочевидь, давно жила сама і мала замалі горщики, щоб наварити на всіх. Але хтось подарував їй приземкувату емальовану каструлю з однією ручкою (пізніше я довідався, що то була, пардон, «нічна ваза»). Посудина ця стояла посеред столу, в ній парувала варена картопля, а до неї розсіл від огірків — страшенно смачний, бо солі не було. Афоня і Стьопа якось непомітно привчили нас до сталого порядку: першою ложку розсолу брала баба Зінька, далі — моя мама, за нею вони, а тоді вже я. Хотілося й огірків, але їх клали лише у борщ чи у юшку замість солі, а так не давали.
Мама спала на топчані, солдати на соломі (щовечора заносили її з сіней, а щоранку прибирали), а я з бабою на печі. Звечора пекло в боки, господиня добряче хропла, але до того я призвичаївся. Проте все одно виспатися не міг: щоночі баба Зінька ловила мишей. Власне, не ловила, а била прачем (хто не знає, то прач — це такий великий дерев’яний молоток, яким б’ють по намоченій білизні, щоб була чистіша). Процедура починалася з того, що серед ночі роздмухувався жар і запалювалася свічка. З нею я сидів на печі та світив, а баба Зінька (у яскравій камізельці поверх полотняної сорочки) тихенько, як кицька, чатувала на ослоні. Майже щоночі полювання було успішним, а одного разу першу мишу вбила біля топчана, а другу, спритно перескочивши через близнюків, наздогнала аж біля печі. Я позіхав; на руку капав гарячий віск; велика бабина тінь гойдалася на стіні... Коли мама сказала, що триматиме свічку замість мене, мишоловка відрізала: «Спи! Нічого йому не зробиться». На мою пропозицію позичити кицьку відповіла, що та принесе бліх, а «я хоч гидка, та чиста». Справді, щось прала майже щодня, і зацвіла, як півонія, коли Афоня і Стьопа принесли по куску мила. Випрала білизну і їм, а хлопці понадягали ще вогку і сушилися на печі. Через день чи два їх відправили на фронт. Коли прощалися, баба Зінька дістала з кишені хвартуха бляшанку, вийняла з неї маленьку іконку Божої матері і сказала, щоб поцілували. Вони охоче це зробили; було видно, що — на відміну від мене — бачать діву Марію не вперше.
Коли німці нас наздогнали і треба було втікати далі, баба Зінька наварила нам картоплі «в кожушках», відлила собі півсклянки олії, а пляшку (де лишалося приблизно стільки ж) віддала мамі.
Мабуть, уже давно нема баби Зіньки на світі — царство їй небесне! Пам’ятатиму її довіку, як і того капітана з вузенькими срібними лікарськими погонами (були такі), який у нас заночував, коли вже повернулися з біженців. Уранці поголився, попросив маму підшити йому комірець, а бабусі доручив зварити кашу з сухого брикету. Поки страва варилася, визирнув на кухню і запитав: «Можно мне петь?» Ми думали, що зараз він як гримне, але він тихенько щось замугикав, ходячи по кімнаті та рипаючи підлогою. Рисову молочну кашу (як на мене, сліпучо білу і пахучу) до друзки з’їв сам, хоча я так зазирав йому в рота, що мама за комір вивела мене з кімнати. Втім, міг просто не знати, що ні рису, ні молока я вже давно не куштував.
