Бабине літо хабарів не бере

Безмакіяжна, плотська, соковитість розкішного в’янення бабиного літа завжди над людським двобоєм — ось вона, часинка невгамовна й, головне, на рівні простягнутої руки для кожного.

Їй байдуже, хто багатий, хто бідний; хто крав, але ще не був покараний, а давно заслужив; хто молодий, хто старий — зачарованість може заскочити зненацька кожного. Та все ж, соковито пити її нектар особливо хочеться, коли на душі тихо, коли знаєш, що об жадібний бруд не замазався, а тому — сиди й дивися, сказала собі, втупившись на джмеля, який цілував пізню жоржину. Наївна квітка, схоже, вважала так само, насправді ж джміль обідав, пив нектар, а випадкова квітка трапилася просто на шляху. Хвилини особливого стану — я лише дивлюся — випадають не так вже й часто, але в цьому дуетному повільному танку з джмелем прийшло усвідомлення якоїсь скромненької істини, а можливо, й найголовнішої — дозволь тихому часу приголубити без метушні й надриву, не чекай підступу й обману, як більшість за досвідом знають — якщо дуже просто, чекай підніжки.

У БОТАНІЧНОМУ САДУ СЬОГОДНІ МОЖНА НЕ ТІЛЬКИ ПОМИЛУВАТИСЯ ПРИРОДОЮ, А Й ДОЛУЧИТИСЯ ДО КУЛЬТУР, ПРИМІРОМ, РЕСПУБЛІКИ КОРЕЯ ТА ТІБЕТУ

Тільки-но зайшли на територію Національного ботанічного саду імені М. Гришка, відразу звернули до моєї улюбленої хризантеми і миттєво забулися телевізійні сюжети квадратно-гніздових посадок злодюжок. Упевнена, останні квіти пильно стежать, щоб перша, завжди перша, осіння прима не висунулася, поки вони в соку. Хризантеми терплять-терплять, та характер не той, щоб бути веденими, і одного чудового дня розквітають у розпал бабиного літа, кокетливо й упевнено змахують своїми кучерявими голівками з вічним мокрим ефектом. І вмить, без будь-яких зусиль, затьмарюють інше яскраве квіткове розмаїття.

У БОТАНІЧНОМУ НА ЗВІРИНЦІ УСЕ ДИХАЄ СТАРОВИНОЮ І ПЕРВІСНІСТЮ

Цього року хризантеми чогось забарилися. Ні, це ми квапимо події, ще не час. Що ж, зрадимо їм із трояндами, тим паче впевнена, що саме вересневі, а не в період цвітіння, вони особливо гарні — спокійною упевненістю у своїй досконалості, ніби кожна нашіптує тихенько: «Я народилася для вашої насолоди. Я ваша лише на мить, яка водночас і є все моє життя». Коли наша урбаністична перевантаженість трохи вгамувалася від ласки — погодилися — що це за життя, якщо бабине літо не приголубить, й знову взялися за своє — подавай нам особливу пікантність задвірок, ми йдемо шукати, хто не сховався — ми не винні. Київська місцевість Звіринець, де й розташовано сад, колись була князівськими угіддями для полювання — ось від цього й назва. 1918 року, червневого тихого дня, Київ здригнувся, жахнувся й отетерів від несподіваного горя — саме в цьому районі вибухнули величезні артилерійські склади. Потужність раптової хвилі, дим, величезні руйнування, 200 осіб загинуло, не кажучи вже про сотні поранених, змінили не лише життя людей, а й рельєф вулиць довкола саду, де й сьогодні можна вловити певну нелогічність западин, скверів начебто на їхньому дні. Можливо, так здалося, але в рельєфі розкішного ботанічного теж, напевно, не все рукотворне, хоча про це вже забуваєш, милуючись чудовими куточками Карпат, степів України або Криму, Кавказу, Алтаю, Тибету. І навіть хамелеони, виявляється, не хитрі пристосованці, як всі думають, порівнюючи їх з депутатами. Дізналася в Едемському саду, що це просто манера так розмовляти зі своїм виглядом, чесно кольором сигналячи про наміри та настрій. Тож у думках вибачилася перед тваринами за неточність, їм за нашими депутатами не встигнути. Вони «кинуть» першими.

1918-го, ВІДПОВІДНО ДО БРЕСТСЬКОГО МИРУ, БІЛЬШОВИКИ ВІДДАЛИ УКРАЇНУ НІМЦЯМ. ТОЖ ПІД ЧАС КАТАСТРОФИ АРМІЯ НІМЕЧЧИНИ ПЕРЕБУВАЛА В КИЄВІ. ВІД ВИБУХУ, А ПОТІМ ПІД ЧАС РЯТУВАЛЬНИХ РОБІТ ЗАГИНУЛО КІЛЬКА НІМЕЦЬКИХ ВОЯКІВ. А ОТ НА ФОТО ЦЬОГО БЛОКУ  ВИ БАЧИТЕ НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ, ЯКІ НАПРИКІНЦІ 40-х РОКІВ ПРАЦЮВАЛИ НА СПОРУДЖЕННІ БОТАНІЧНОГО САДУ НА ЗВІРИНЦІ.  ЙМОВІРНО, ЩО НА ФОТО 1967 РОКУ БАСЕЙН ІЗ ФОНТАНОМ, ЯКИЙ ВОНИ Й БУДУВАЛИ.  СЬОГОДНІ, ЩОПРАВДА, ВІН СТОЇТЬ БЕЗ ВОДИ, ЗАРОСЛИЙ  ЧАГАРНИКОМ.  АЛЕ НІМЦІ ВСЕ-ТАКИ ЗАЛИШИЛИ ПІСЛЯ СЕБЕ ХОРОШУ ПАМ’ЯТЬ — КИЇВСЬКИЙ БОТАНІЧНИЙ САД ПРОСТО ЧУДОВИЙ!

Протискуючись через багатошарові смислові нетрі, легко випливає істина — лише величезна людська праця може створити такий дивосад і подарувати можливість одночасно і дивитися вдалечінь, милуючись, і гіпнотизувати захід, дивовижні кручі на горизонті, кокетливі переліски, весело відмахнутися від якихось квіточок, що раптово підсохли й налетіли на нас, вмить вкривши маленьким танцюючим ластовинням. Сівши на гарячі дерев’яні східці сходів, раптом побачила, що всередині розлогого старого дерева примостилася дівчина. Відчужена Дюймовочка занурилася у своє споглядання, навіть ми принишкнули — хвилини без метушні стали немовби спільними.

ВЕДУЧИ РОЗМОВУ ПРО ІСТОРИЧНУ МІСЦЕВІСТЬ КИЄВА — ЗВІРИНЕЦЬ, НЕ МОЖНА ОБМИНУТИ СТРАШНУ КАТАСТОФУ, ПОВ’ЯЗАНУ З ЦИМ РАЙОНОМ. У КИЄВІ БУЛО ЩЕ БАГАТО ТРАГЕДІЙ, КАТАКЛІЗМІВ, ПРОГРИМІЛА НЕ ОДНА ВІЙНА, АЛЕ ТАКОГО ЛИХА, ЯК ВИБУХ НА ЗВІРИНЦІ, МАБУТЬ, БІЛЬШЕ Й У СВІТІ НЕ ТРАПЛЯЛОСЯ. 6 ЧЕРВНЯ 1918 РОКУ ЗЛЕТІЛИ У ПОВІТРЯ КОЛОСАЛЬНІ СКЛАДИ БОЄПРИПАСІВ. ПОШТОВХИ Й ГУРКІТ ВИБУХІВ ВІДЧУВ ВЕСЬ КИЇВ. РАЙОН ЗВІРИНЦЯ БУВ ЗРУЙНОВАНИЙ ТА ВИГОРІВ ВЩЕНТ. ЗАГИНУЛО ПОНАД 200 ЧОЛОВІК, БЛИЗЬКО 1000 ОТРИМАЛИ ПОРАНЕННЯ, ДО 10000 ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ ДАХУ НАД ГОЛОВОЮ. ЦЕ ФОТО ЗРОБЛЕНО З НІМЕЦЬКОГО ЛІТАКА. НА НЬОМУ ДОБРЕ ВИДНО ЕПІЦЕНТР ВИБУХУ — НА МІСЦІ, ДЕ ТЕПЕР ПОЧИНАЄТЬСЯ ВУЛИЦЯ КІКВІДЗЕ, ВІДРАЗУ ЗА ПЕЧЕРСЬКИМ МОСТОМ. ТАМ І НИНІ ЗАЛИШИЛАСЯ НИЗИНКА, НАЧЕ КОТЛОВАН

Коли за годину, вже з іншого зовнішнього боку саду, ми опинилися в печерах Архангело-Михайлівского Звіринецького монастиря і диякон Святослав, до речі, він вважає, що російською треба писати «диякон», щоб не зник справжній грецький слід, порадив нам або нагадав — якщо п’ять хвилин не буде тебе, світ не помітить, а хвилини без метушні принесуть умиротворення, то відразу пригадала ту незнайому Дюймовочку. Йдучи вузькими вулицями печер, трохи нахилившись, освітлюючи далину свічкою, розумію, що вони пролягли під тими самими доріжками ботсаду, де ми щойно блукали. Вслухаючись у натхненне прочитання дияконом (як він сам сформулював, кажучи про себе — вроджено віруючий) історії цих печер, життя ченців, багато з яких тут і поховані, про мощі святих, які, як стверджують прочани, приносять розраду, а багатьом зцілення, відчули своєрідну душевну рівновагу, хотілося, щоб екскурсія якомога довше не закінчувалася, розповідь математика, за освітою диякона Святослава, хвилювала, насичувала, народжувала нові образи, загострюючи вміння вибудовувати думку, ловлячи зрілість світосприйняття. До того ж і сам монастир — білий з бежево-коричневими вкрапленнями, настільки елегантний, без бажання бути особливо скромним, непомітним, тихим. Ні, монастир по-європейськи вишуканий, знаючи, що краса аж ніяк не суперечить вірі. Архітектор будівлі, розповів співрозмовник, зараз сама стала черницею й отримала ім’я — Клена. Монастир начебто «новодел», але як органічно вписався у мальовничий Звіринець.

Вийшовши з печер, де прохолодно й вогко, ми довго йшли мовчки, говорити не хотілося, ми навіть завагалися — чи були задвірки. Швидше, шукаючи їх, ми відкрили для себе щось дуже важливе, зовсім-зовсім приватне і ще якийсь урівноважений захват оселився в душі, ніби внутрішньо злетів.

Що ж, ми зустрінемося за новим поворотом, рогом, будинком. Цікавість і виведе куди треба, а може, куди й не треба. Завмри, бабине літо, якщо жінка просить, адже всім кортить поблукати якнайдовше без дощів.