Бенефіс Ліона IЗМАЙЛОВА

Я взагалі-то «швидкою допомогою» не користуюся, тому що ще пожити хочеться. А тут сусідка захворіла. Самотня жінка.

— Виклич, — каже, — синку, «швидку».

Я подзвонив, як зараз пам’ятаю, була дев’ята вечора.

Приємний такий голос говорить:

— Зараз виїжджаємо.

О 10-й їх немає, об 11-й їх немає, о 12-й я сам дзвонити почав. О першій лунає дзвiнок.

Приємний такий голос:

— Скажіть, — питає, — ми вам ще потрібні?

Я кажу:

— В якому розумінні?

Вона каже:

— Ну, хвора ще потребує нашої швидкої допомоги чи може вже ні?

Я кажу:

— Що вже ні?

— Ну, може, вже видужала.

— Нє, — говорю, — у цьому сенсі вона ще не вже, але десь уже на шляху.

— На якому шляху? — з надією питає вона.

Я кажу:

— На шляху до видужання.

Вона говорить:

— Ви не хвилюйтесь, я мала на увазі, що вона, можливо, вже нічого не потребує.

— Ні, — кажу. — Вона якраз має потребу і конкретно у вашій швидкій допомозі.

Вона говорить:

— Усе, виїжджаємо.

Півгодини проходить, година.

Дзвонять, приємний такий голос:

— Ну як?

Я кажу:

— 48.

Вона каже:

— Що 48?

Я кажу:

— А що — як?

Вона каже:

— Я питаю, як хвора?

Я кажу:

— Вона як і раніше хвора. Чекаємо-с, — кажу , — «швидку», тобто вас.

Вона каже:

— Ну ви наполегливі.

Я кажу:

— То ви що, не приїдете?

— Чому не приїдемо, якщо треба?

— Я вам вже годину тому сказав, що треба.

— Ну що ви гніваєтеся. Годину тому було треба, а зараз може й ні. У нас так буває: треба, треба, приїжджаємо, а вже нічого не треба.

— Не дочекаєтеся, — кажу, — приїжджайте і все.

Поки вони їхали, я бабульці вікно відкрив, валідолу накапав. Хвилин через п’ятнадцять вона заснула. Через сорок хвилин дзвінок по телефону.

Приємний голос:

— «Швидку» викликали?

— Викликали.

— Ну то що, нам їхати чи ні?

— То давно ж чекаємо.

— А чого ж чекаємо, як справи?

Я кажу:

— Нормально.

— Якщо нормально, чого тоді їхати. Їй що, зараз погано?

Я кажу:

— Не знаю, вона зараз спить.

— Ви впевнені, що саме спить? Ану пульс їй помацайте, якщо намацується, тоді спить.

Я кажу:

— Спить.

— То, значить, їхати, так?

— Їхати.

— Ні, краще ви її розбудіть і спитайте, як вона себе почуває.

Я думаю:

«Дзуськи, стану я бабуську турбувати».

Сам у трубку говорю:

— Доню, приїжджай, помираю.

— Ну, — кажу своїм голосом, — чуєте?

Вона говорить:

— Чую, судячи з усього, не встигнемо доїхати. Може, і не варто, га?

Я кажу:

— Варто.

Вона говорить:

— А скільки варто?

Я кажу:

— Скільки скажете.

Вона говорить:

— З цього б і почали, а то морочать голову. Говоріть скільки, і ми їдемо.

Я кажу:

— Якщо через 15 хвилин приїдете — стольник, якщо ні — нічого.

Вони через 7 хвилин прилетіли. Щось нашвидкуруч укололи, щось нашвидкуруч влили, бабулька ожила.

Вони кажуть:

— Плати.

Я кажу:

— У нас умови які були?

Вони кажуть:

— Плати.

Я кажу:

— У нас умови які були?

Вони кажуть:

— Якщо через п’ятнадцять хвилин приїдемо, то стольник.

— Ну от, —кажу, — Викликав я вас о 9-й вечора, а зараз сьома ранку.

Вони кажуть:

— Ну, добре, зачекай, викличеш ти «швидку», ми тобі «пожежну» пришлемо. Вони тебе швидко відкачають!