Без доріг і зубів, але з газом!

Спочатку ця інформація здалася наївним жартом. Якби не дізналася з офіційних джерел... Невеличке село, в якому на 96 дворів — 28 пусток, витратило понад 100 тисяч гривень на вуличний газопровід. І ще 200 тисяч виділила Устилузька міська рада, до якої й належить згадувана в повідомленні Тростянка. Чи того треба людям?

І ось ми в селі, від якого до Польщі навпростець — якихось три кілометри.

Тростянку можна сприймати як один із мікрорайонів прикордонного Устилуга: настільки мала між ними відстань. Село починається з такого добротного нового обійстя, які у прикордонні зазвичай називають «хатинкою митника». Хоча мешкати там може й не обов’язково митник... А митник у Тростянці теж побудувався, але далі. І це, власне, всі новобудови майбутнього «царського села», яким з отриманням газопроводу збирається стати Тростянка.

Тростянка разюче відрізняється від чистенького, прилизаного, навіть елегантного Устилуга з його претензіями на європейський лоск. Найперше вражають дороги. Просто страшні! З величезними вирвами, яких не об’їхати, а в них — не калюжі, а міні-озерця... А ось і перша з пусток, на які вже нині чимало ласих покупців. Занедбані садки, похилені паркани... Звідки тут, подумаєш, візьметься Європа? Жіночки в місцевому фельдшерсько-акушерському пункті — хто тут на роботі, а хто зайшов поміряти тиск, та й застряг — з ностальгією пригадують піші походи в Євросоюз, тобто в сусідню Польщу. Роками устилузька (а відповідно — й польська з протилежного боку кордону) округа виживала з того, що робила взаємні «бізнес-тури». Тростянських господинь найбільше вражали у сусідів добротні дороги (навіть у найменшому селі) та міні-котельні в простих сільських хатах.

— Кіптяви у кухнях там ми не бачили. Бо котли, у яких спалюють, як і в нас, вугілля, стоять у підвалах. А газ, і справді, підведений лише до плит, — пригадує завідуюча ФАПом Анісія Мшаницька. — Кажуть, що опалювати газом увесь дім «бардзо драго».

— А вам дешево?

— Та наші люди себе в усьому обмежували, навіть у їжі, але газ провести хочуть усі, — каже одна з присутніх жіночок. — Щоб у хаті мати газ, треба тисяч з дванадцять. Не менше! І у нас багато хто хотів би обмежитися підведенням газу до плити, аби не чатувати, коли привезуть балони. Та газовики наполягають газифікувати весь дім. Поки що тільки сімей з десять газом обігріваються. А до краси навколишньої ми звикли! Річка чудесна, в лісі не лише гриби, суниці, а й чорниці знаходять. Село хоч над трасою, та тихеньке.

— У людей імунітет слабкий. Нежить — і, дивися, вже пішло запалення... Діти такі ослаблені! Ноги по дорозі в школу промочило, вже й хворіє, — каже завідуюча ФАПом.

Тому Тростянка, як розказав потім устилузький міський голова Віктор Поліщук, навдивовижу активно й дружно взялася до газифікації.

— Інакше село згодом просто б пропало! А воно ж має не тільки вигідне географічне, а вкрай вигідне геополітичне розташування. Поряд траса міжнародного значення, близько державний кордон. А місця ж які там райські! Та обійстя вже почали заростати бур’янами й кущами. Добре, що в Тростянці ще тримається ферма. Люди мають роботу. Ось інші наші села — Залужжя та Пархоменкове, у котрому взагалі лишилося три десятки мешканців — геть пропадають. У Залужжі була в свій час навіть звіроферма. Давно нема...

— Чи втримає газ людей у селі? Безперечно! — каже секретар Устилузької міської ради Людмила Вікторівна Касьян. — Відколи у самому Устилузі він з’явився, оцінка майна та землі зросла у кілька разів. Причому раптово. Якщо однокімнатна квартира була 2 тисячі доларів, то стала вже 12 тисяч. І хату не лише в містечку — і в наших селах практично купити не можна. Через день хтось у міськраді питає: настренчіть мені того, хто б хату продавав! У Тростянці днями таку халабуду під руберойдом продали! І за 3 тисячі доларів! Коли ще два роки тому її ніхто б і за триста не взяв...

— А як Росія краник знову перекриє?

— У нас всі впевнені, що людей без газу держава ніколи не залишить...

Газифікований Устилуг вражає не властивою йому тишею. Адже палицею, як кажуть, можна докинути до кордону з його цілодобовим рухом.

— Нині у нас і справді затишшя. Кількість іноземних громадян значно зменшилася! У нас були дешевші продукти, горілка, дизпаливо, бензин... Долар був дешевший, а курс стабільний. Але поляки віднедавна свою економіку від нас захистили, — розказує устилузький міський голова.

Раніше одній людині можна було провезти літр горілки та блок цигарок. Вхитрялися до п’яти разів за день туди-сюди змотатися і мали з того зиск. А тепер поляки пропускають лише «півлітрову бутельочку і дві пачушки». Євросоюз обмежив і кількість поїздок у рік до 180-ти. Якщо зловлять митники із зайвою «пачушкою цигарок» — 30 злотих штрафу. Другий раз зловлять — уже 100 злотих. А третій раз потягнуть до суду...

— У нас же все було прив’язано до поляків, — визнає міський голова. — Тепер закривається шикарне кафе з готелем, яке викупив володимир-волинський підприємець. Це було занепале приміщення побуткомбінату, він зробив шикарний ремонт, а зиску вже нема. Навіть потужні раніше підприємці починають відправляти людей у вимушені відпустки.

У центрі неподалік міської ради ми справді побачили лише одну автівку з польськими номерами. Пан з-за Бугу ледь втримував у руках чотири великі пластикові пляшки з пивом. Видно, такі «бутельочки» на кордоні пропустять...

Устилузький міський голова відродження містечка із давньою історією розпочав не лише з газифікації. Відбулася реанімація житлово-комунальної сфери, водогону, вуличного освітлення, відремонтовано чимало доріг, у дитсадку відкрили додаткову групу, при школі — спортивний майданчик із штучним покриттям...

— А до Європи нам і дуже близько, й дуже далеко водночас. Щоб заманити інвестора, треба мати енергоносії. Хотіли відкрити курник у Залужжі. То перше питання — дороги і газ. Комбікормовий завод запрацював лише тоді, коли Устилуг газифікували. У нас багатий на ліс край. Але якщо у нас купують гіллячки, та з них меблі для нас же виготовляють, то ми їх ще викидаємо... Пилорами думають, куди опилки подіти, вивозять тихцем і роблять нам смітники. У Європі того нема. Але ж ми й не Європа.

У планах реанімації містечка Поліщук навіть замислив грандіозний план: власну... гідростанцію. Для цього є, каже, рельєф, містечко омивається аж трьома річками. Але наразі альтернативи газифікації просто нема. Нема в Україні справді надійних енергоощадних котлів, якими опалюють свої помешкання ті ж поляки. Бачили б ви, яка радість і гордість була на обличчі однієї з тростянських жіночок! Майже повна відсутність у неї зубів (на жаль, теж традиційна реалія сільського життя) не заважала всміхатися на останні зуби. Її родина однією з небагатьох у селі вже «обварювала газовими трубами» хату, і невдовзі господиня сподівалася забути про вугілля, брикет та дрова. Увесь же час, що велася на ФАПі розмова, від неї долинав незрозумілий запах. Я перебрала всі відомі мені запахи й пояснення не знайшла. Таємницю розкрила сільська фельдшериця, коли проводила за поріг.

— Вона ж просто з ферми до нас прийшла, уся хімією, якою свиней годують, і пропахла, — вибачалася.

Так і прямує красиве волинське село в Євросоюз: без доріг, без зубів, з хімічним салом. Але з газом!