«Бідний викладач – залежна людина»

У Фінляндії, за даними соцопитувань, багато хто хотів би пов’язати своє життя з учителем або вчителькою. В Україні ж ідея вийти заміж за вчителя викликає хіба посмішку: попри те, що серед учителів і вчительок багато справжніх фанатів своєї справи, професія давно втратила соціальний престиж.

Де у світі професія вчителя користується найбільшою повагою? Скільки заробляють педагоги за кордоном і в Україні? Як навчають майбутніх вчителів і підтримують у школі у перші роки? Як українське вчительство заробляє поза школою та якою має бути винагорода вчительської праці? Про досвід України, США, Німеччини, Ізраїлю, Грузії та Фінляндії — наша розмова з українськими та іноземними педагогами на IV Національній (не)конференції EdCamp Ukraine 2018, яка відбулася в Харкові у липні. Одна з цілей руху EdCamp, власне кажучи, — підвищити статус учительства: і суспільний, і внутрішній — рівень самоповаги.

(НЕ)ПОВАГА

Невисокий соціальний статус вчителя і високі вимоги до нього — проблема багатьох країн.

«Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х у США професія вчителя була дуже престижною. Її прирівнювали до юриста чи лікаря», — розповідає виконавча директорка The Edcamp Foundation, співзасновниця світового руху EdCamp Хадлі ФЕРҐЮСОН, яка розпочинала вчительську кар’єру саме в ті роки.

Однак відтоді багато що змінилося. І держава, і суспільство почали ставити цінність педагога під сумнів, перевіряти не те, наскільки добре вчитель знає дитину (яка у неї родина, інтереси, проблеми), а які він має академічні знання.

Якщо ілюструвати сьогоднішнє ставлення до педагога, то виглядатиме так: стоїть маленький вчитель, велика дитина та великі мама-тато, які розказують вчителеві, що він має робити.

Менше (порівняно з тими ж 1970—1980-ми) поважають вчителя тепер і в Грузії. Хоча вчителі там потрібні. Країна втратила багатьох у 1990-х, коли школи працювали з гасовими лампами, без опалення або з пічкою в кращому разі, — згадує ті часи колишній спеціаліст із математики, нині викладачка коледжу Black Sea Влада ХИМЕНКО.

Схожа ситуація і в Німеччині. Тут учителі мають статус держслужбовця, тож з’явився стереотип, що вони приходять на роботу зранку, йдуть в обід, отримують за це непогані гроші й нічого надскладного не роблять. «Звісно, це далеко від правди», — говорить Ханна ТЕШНЕР, координаторка програми Громадської служби миру, яку виконує Deutsche Gesellschaft fur Internationale Zusammenarbeit (GIZ). Ця програма підтримує мирні процеси в багатьох країнах, зокрема й в Україні. Утім, зазначає Ханна, питання і проблеми вчительства в Німеччині обговорюють і політики, і преса, бо усвідомлюють, що це нелегка праця, важлива для всієї країни.

На цьому тлі окремо стоїть Ізраїль. Тут просто не тримаються за професію. Вчитель працює в школі п’ять-шість років, а тоді змінює роботу. «Молоді здібні люди не хочуть працювати все життя на одному місці, вони не хочуть залишатися в одній професії довічно», — розповідає Яаков ГЕХТ, засновник руху демократичних та вільних шкіл в Ізраїлі.

В Україні ж, якщо вчитель не пішов зі школи у перші роки роботи, то у більшості випадків, здається, триматиметься за неї до пенсії. Це при тому, що за дослідженням, яке провела громадська спілка «Освіторія» разом з GFK Ukraine у травні 2017 року, 82% вчителів не задоволені своїм соціальним статусом.

«44% опитаних киян висловилися, що вчитель взагалі не потрібен у ХХІ столітті. Адже є інтернет, гугл, тож навіщо учитель?» — ділиться результатами дослідження менеджерка креативних освітніх проектів «Освіторії» Олена СЕВЕРЕНЧУК. — У маленьких містечках і селах цей показник кращий. 85% вважають, що вчитель потрібен, і що менший населений пункт, то більше поваги до вчителя». Але в цілому, вважає Олена, аналізуючи дослідження, по країні люди не дуже поважають професію педагога.

«Останні два-три роки держава робить більше для підвищення статусу вчительства, ніж у попередні роки, — каже експертка. — Освіту почали сприймати не як витратну сферу, а як інвестиційну. Проте лише цього року школи отримали більш-менш нормальні гроші. Тож сподіваємося, що й у нас повага до педагогів буде як у фінів, де вчитель — агент змін, той, хто вирощує майбутнє країни, бо за кожним успіхом, політиком та бізнесменом стоїть учитель.

У Фінляндії вчитель — найповажніша професія, а педагогічний факультет — найпопулярніший. Педагогом стати важко, особливо у молодшій школі. Лише 10—11% випускників, які подають документи, проходять відбір у виші на вчителя початкових класів, — розповідає регіональний директор Lumo Education Ltd в Україні Дмитро НАУМЕНКО.

Повага до вчителя з’явилася після реформи. Освітня реформа стартувала наприкінці 1960-х — на початку 1970-х, коли довіра до вчителя була на вкрай низькому рівні. «І коли в освіті почалися радикальні зміни, відповідальність за які взяли на себе саме педагоги, то політики і громадськість кричали: «Це не працюватиме! Ви все робите неправильно! Треба діяти по-старому! — розповідає Дмитро. — А коли на початку 2000-х прийшли рейтинги PISA, програми міжнародного оцінювання учнів, де ми були першими, всі сказали: «Вау! Отже, все правильно робили! Ви молодці, ми вас підтримаємо». Повага до вчителя з’явилася, бо побачили результат».

«З одного боку, порядок дій фінських вчителя чи вчительки, скажімо, у конфліктних ситуаціях визначений законом. З другого ж, у самому навчальному процесі вчителі тут досить автономні — вони нікому не подають конспектів уроків, не проходять формального атестування. Відсутність зайвої бюрократії та окозамилювальних перевірок також є показником поваги й довіри до вчительства», — зазначає колега Дмитра з Lumo Education Ltd Каїсу ХЕЛМІНЕН.

Відчуваючи суспільну повагу, вчителі й самі поважають тих, з ким працюють: учні практично в усьому мають право вибору; їм пояснюють, як саме в дорослому житті їм знадобиться той чи інший предмет; жодних каральних інструментів не існує, а тести використовують як точку для розвитку — не для того, щоб «рейтингувати» чи оцінювати, а для того, щоб визначити слабкі місця учнів і попрацювати з ними.

(НЕ)НАВЧАННЯ

Країни, в яких розвинуті системи освіти, зрозуміли, що вкладати у вчителя потрібно на етапі вишу та у перші роки його роботи.

У США, розповідає Хадлі Ферґюсон, 50% вчителів не витримують і йдуть зі школи протягом перших п’яти років. Тобто учитель вигорає раніше, ніж до нього приходить педагогічна майстерність.

«Тому мотивація та цінність професії — це те, над чим треба працювати. І це те, що ми робимо на EdCamp: показуємо педагогам, яка крута в них професія, що зусилля, яких вони докладають щодня, оцінені. Тут вони можуть вільно озвучити проблеми й отримати поради щодо їх розв’язання. Ідеї EdCamp вони несуть далі своїм колегам, розуміють, що їхню роботу поважають, і це захищає їх від професійного вигорання».

У Грузії навчання на педфакультетах безоплатне. І це додатковий стимул для студентів обрати цю професію. Крім того, робота в держструктурі — стабільний дохід і соціальні гарантії. При цьому конкурс у виш на педагогічну спеціальність невисокий. Наприклад, на вчителя математики — три особи на місце, розповідає Влада Хименко. Відпрацювати у школі якийсь час після закінчення вишу випускник не зобов’язаний.

«У Німеччині майбутні вчительки й учителі вивчають у виші дві-три дисципліни, щоби згодом уміти їх викладати дітям. Після університету молодий педагог ще півтора-два роки вчиться і працює одночасно. Тобто три дні на тиждень навчає у школі під наглядом наставника, а два — відвідує курси, семінари, лекції, тренінги. При цьому отримує зарплату, хоч і невелику», — досвідом своєї країни ділиться Ханна Тешнер.

Тому, як Німеччина підтримує педагогів на початку, по-доброму заздрить перекладачка, засновниця студії освіти для вчителів Лана СУШКО, котра два дні EdCamp’у допомагає Ханні порозумітися з усіма на (не)конференції.

«В Україні вчитель-початківець не отримує достатньо практичних навичок, — вважає Лана. — Дуже багато теорії і вкрай мало вмінь: як працювати з дітьми, що робити, якщо є проблеми з дисципліною, як розв’язувати конфліктні ситуації. Будучи студенткою, я мала місяць практики у школі. Моїм ментором був вишівський викладач, який приходив подивитися, як я веду урок, і який жодного дня не працював у школі! Наставником студента має бути досвідчений учитель, котрий сам знає всі тонкощі, знає клас і має успішний досвід».

У Фінляндії практичний досвід студенти отримують з першого курсу. Сім тижнів на рік — це робота у школі. Тож, після завершення навчання вони вже мають понад півроку практики з різними дітьми. Перші три курси студенти спостерігають, як працює вчитель чи вчителька, на четвертому стають помічниками педагогів, а на п’ятому вже можуть вести заняття самі.

(НЕ)ГРОШІ

Мало де вчителі дійсно заробляють добре.

Зарплата американського вчителя — це дохід середнього або нижчого, ніж середній, класу, розказує Хадлі Ферґюсон. Учитель може дозволити собі купити будинок, якусь машину, поїхати на відпочинок. Але вчительський заробіток сильно залежить від штату: наприклад, в Оклахомі, щоб звести кінці з кінцями, вчитель повинен мати дві-три роботи.

Середню зарплату отримує й ізраїльський педагог. На неї можна прожити, але щоб жити заможно, в сім’ї має бути ще хтось, на чию фінансову допомогу можна розраховувати, — так описує ситуацію Яаков Гехт.

Грузинські вчителі заробляють приблизно, як українські. Середня зарплата вчителя на наші гроші — до 5500 гривень, найвища, 1000 ларі, — неповних 11 000 гривень. На що вистачає цих грошей, розповідає Влада Хименко: «Моя мама — вчителька із 45-річним стажем і класна керівниця. Отримує 600 ларі (приблизно 6500 гривень). Якби вона жила сама, то могла б добре харчуватися, носити хороший одяг, раз на рік поїхати відпочити».

А от заробіток німецького вчителя — вищий від середнього по країні. Провчившись загалом сім років, шкільний вчитель уже на початку отримуватиме 2400 — 2800 євро. Далі зарплата зростає залежно від стажу та навантаження. Підтримувати статус вчителя — це державна стратегія, говорить Ханна Тешнер.

У фінського вчителя зарплата трохи нижча за середню по країні. І це дивно, бо сама професія — високої престижності. Дмитро Науменко пояснює це тим, що ніхто з учителів у Фінляндії не працює заради грошей. Вони йдуть у школу, бо хочуть викладати.

«Про державну повагу до професії свідчить винагорода за вчительську працю в Сингапурі, — розповідає Олександр ЕЛЬКІН, натхненник руху EdCamp в Україні, радник міністерки науки й освіти, котрий нещодавно побував у цій країні у рамках державної програми співпраці Singapore Cooperation Program — SCP Friends. — У початківця зарплатня 3500 сингапурських доларів, що відповідає середньому рівню життя в країні, а у «просунутих» досягає і 10 000. Також у них є така реалія, як «тринадцята зарплата», премії та спецфонд для реалізації освітніх ідей».

Сергій ІВАГЛО: Фінансова свобода дуже важлива для вчительства. Це ж люди, які виховують наше майбутнє! А бідний викладач — залежна людина: від чиєїсь думки, грошей, премій, батьківського осуду тощо. Він не може висловитися. Вільним викладачем маніпулювати важко. Він вирішив — і пішов до іншої школи. З ним потрібно домовлятися, вибудовувати партнерські стосунки. Учителі, викладачі — потенційно заможні люди, — переконаний бізнес-аналітик. — Головне, щоб система припинила тиснути: «ви ніхто, у нас незамінних немає», і щоб педагоги не боялися зробити крок і почати заробляти

Зарплата українського вчителя — трохи менша за середню по країні. «Якщо для села дохід у 6000 гривень — це непогано, то в місті на такі гроші не прожити», — говорить Олена Северенчук. — Касир у супермаркеті заробляє більше. І щоб підняти престижність учительської професії, треба платити їм, як в IT-сфері — 1500—3000 доларів. Це було б шоком, але допомогло би».

Наші вчителі можуть заробляти і повинні це робити. У цьому переконаний підприємець, тренер, бізнес-аналітик Сергій ІВАГЛО. «Фінансова свобода дуже важлива для вчительства. Це ж люди, які виховують наше майбутнє! А бідний викладач — залежна людина: від чиєїсь думки, грошей, премій, батьківського осуду тощо. Він не може висловитися. Вільним викладачем маніпулювати важко. Він вирішив — і пішов до іншої школи. З ним потрібно домовлятися, вибудовувати партнерські стосунки», — додає експерт.

Що може зробити вчитель, щоб мати фінансову свободу?

Сергій Івагло має кілька порад.

• Продавати ідеї. «50% вчителів, які приїжджають на EdCamp, — це потенційні соціальні підприємці. Вони мають багато цікавих ідей. Свої напрацювання, майстер-класи вони повинні пропонувати приватним школам та дитсадкам, курсам, центрам дитячого розвитку. Коли вони отримують перші зароблені на цьому гроші, то розуміють, що вони і є капіталом».

• Репетиторство. Сергій Івагло називає це фрілансом і каже, що додатковий відчутний заробіток додає внутрішньої статусності й мотивує до розвитку.

• Видавати електронні книжки зі своїми освітніми розробками.

• Звертатися до підприємців. «Бізнес потребує презентацій, розробки інструкцій, правил користування — і йому для цього потрібен грамотний вчитель», — пояснює цей пункт експерт.

Як мав би робити будь-хто — відкладати 10% від кожного доходу, формуючи «подушку безпеки».

«Учителі, викладачі — потенційно заможні люди, — переконаний бізнес-аналітик. — Головне, щоб система припинила тиснути: «ви ніхто, у нас незамінних немає», і щоб педагоги не боялися зробити крок і почати заробляти».

(НЕ)ДЕРЖАВА

Уряд і Верховна Рада зробили крок назустріч учителям. Тепер їхня черга.

За новим законом про освіту вчителі вже отримали підвищені зарплати, — нагадує радниця міністра освіти і науки України, програмна координаторка EdCamp Ukraine Олена МАСАЛІТІНА. Можуть вони отримувати й надбавки з бюджетів органів місцевого самоврядування — тобто громада може сама потурбуватися про своє вчительство, стимулювати його.

«51 стаття закону «Про освіту» передбачає добровільну сертифікацію вчителя. І той із педагогів, хто пройде її, отримуватиме 20% надбавки до посадового окладу протягом трьох років, — продовжує Олена Масалітіна. — Більшість учителів підтримують сертифікацію. Опитування, яке ми, EdCamp Ukraine, проводили разом із МОН, свідчить: 62% педагогів вважають, що сертифікація має бути обов’язковою, а не добровільною».

«Але саму систему підвищення кваліфікації потрібно змінити, за це висловилися 79% із 8500 опитаних педпрацівників, — додає експертка у сфері освіти і науки. — Довіри до монополізованих державою інститутів підвищення кваліфікації давно немає. Крім державних, мають бути й приватні. Але якими їм бути? Як уникнути випадків, коли документ про підвищення кваліфікації можна купити?»

Це питання до снаги вирішити самим учителям, вважає Олена. Міністерство запропонувало педагогам розробити критерії до організацій, які надаватимуть послуги сертифікації та механізми отримання документа. Бо саме їм надалі доведеться працювати з цими інституціями. І щоб не було нарікань, що їм згори спустили інструкцію, а вона недосконала, незручна тощо.

«У процесі, де задіяно кілька сторін, не може бути покладено відповідальність лише на когось одного, — пояснює стосунки держави та вчительства пані Олена. — Педагоги мають і нести відповідальність, і вчитися діяти у своїх інтересах також, а не лише чекати на вказівки: от із цього й починається підвищення статусу».