Бізнесмени в бутсах
Ой, з якою б радістю я, любі радіослухачі, зараз ділився й ділився б із вами цією радістю після перегляду нашого матчу із Грецією. І привітав би всіх нас, що наша команда вийшла вперед. Та, на жаль, вона дуже засмутила і всіх нас, і мене зокрема, який дивився цей матч десь в Оклахомі. Ось я з вами поділюся сумною реплікою уболівальника.
Я став уболівальником з 45-го року, коли наші безмашинні футболісти, діти комуналок, пустирів, що залишилися після бомбардувань, які повернулися із фронту, розбили ущент англійських мільйонерів, серед яких були й сер Стенлі Метьюз, і така знаменитість, як Томмі Лаутон, зі спільним рахунком в 4-х іграх 19:9. Ніхто тоді не міг стримати Сєву Боброва на прізвисько «гороховий суп», який виринав, неначе примара, з лондонського туману. І англійці досі захоплюються акробатичними кидками Олекси Хомича, якого прозвали тигром й до рукавичок якого магічно прилипав м’яч.
На берегах Туманного Альбіону досі ці матчі залишаються легендами. Ніколи не забуду, як Сєва Бобров, з яким ми потім потоваришували, розповідав мені, як начальство, що приїхало до його родичів у село, піднімало тости все за нього та за нього. А йому стало ніяково, що ніхто не вшановував його родичів-хліборобів і колишніх солдатів, які щойно виграли Велику Вітчизняну своїм трудом і мужністю. Йому стало прикро і він сам як умів виголосив тост за них. А потім пішов до комірки, де й просидів зі своїм родичем далеким, інвалідом. І всі в паніці загубили його, футбольну знаменитість. А такий герой війни, як дядько, був їм зовсім не цікавий.
Поглянете, яка була душа в Сєви, як він відчував свою країну. На висіченому камені, на пам’ятнику Боброву в Сестрорецьку є мої вірші, де я назвав його «И уходил он от любого, Шаляпин русского футбола, Гагарин шайбы на Руси». І повірте, він був одним з моїх учителів прориву і вчив мене, допомагав мені в поезії, їй-богу, не менше, ніж Пушкін своєю енергією. А сам був навдивовижу скромним і навіть сором’язливим в особистому житті.
Досі уболівальники планети пам’ятають таких його великих послідовників, як Льова Яшин, на честь якого приїхали зіграти Бобі Чарльтон і Себіо з не менш легендарними нашими зірками, які насправді не просто заробляли футбол, а грали у футбол. І не просто захищали спортивну честь батьківщини, а взагалі захищали честь батьківщини.
Проте звернімося до наших власних відносно скромних все ж мільйонерів і сьогоднішніх збірних. Все ж таки далеко їм до тих, кому надавали за футбол звання серів в Англії.
А ось ви знаєте, як це з’ясувалося? Хоча далеко їм до елементарної людської вихованості. У цьому Чемпіонаті Європи, слід віддати належне, вони непогано зіграли перший матч. Але починаючи з другої гри, одразу після першого забитого ними голу проступило щось у них дрібне, обережненьке, не творче, аби утримати цей цінний нуль, не пропустити м’яча у свої ворота.
І всю другу половину, навіть коли вони були покарані, справедливо покарані у відповідь голом, вони стали вже не творцями веселої, відчайдушної гри, а холоднокровними бізнесменами в бутсах, граючи без божества, без натхнення, за винятком, певно, для справедливості наших воротарів і, певно, ще Дзагоєва і Кержакова. А ось останній хоча й шмаляв увесь час мимо, та все ж таки був пристрасний у своїх поривах до воріт і мало не плакав, коли мастив. І даремно, до речі, його прибрав з поля Дік Адвокат. Можливо, саме Кержаков, цей борець за вдачею, все ж таки врешті-решт забив би гол, такий потрібний нам. Адже він уже майже-майже пристрілявся.
Інших кандидатів на забивателів просто не було видно. Широков поки що непереконливий. Хоча видно, що він щиро страждає, коли помиляється. І в цьому, можливо, в його майбутньому є якийсь натяк на перспективу. А ось погляньте, розпещений, хоча й цілком заслужено, Рональдо знайшов же в собі чесність зізнатися, що в одному з цих матчів, які ми зараз бачили, він геть зовсім не тямив себе. А нашим футболістам цієї сміливості такого зізнання забракло.
А ось коментарі в інтернеті Діка Адвоката про те, що йому все одно, що про нього кажуть у Росії, і спроби виправдати свій вибір гравців не надто його прикрашають. Ось він і розкрився. Ну, невже йому все одно, кого й де тренувати? Він вибирає, мабуть, завжди суму, а не країну чи команду. А невже нашим гравцям теж все одно, де й за кого грати, аби лише не дістати травми й не пропустити у зв’язку з цим важливі платні ігри? Багатьом бракує навіть мінімуму інтелектуалізму. А в команді глядачі мають бути. А вже тренери, звичайно, мають бути мислителями завжди.
А хто в нас стратеги й тактики, розподільники, як колись Всеволод Блінков чи Олег Тімаков або Ігор Нетто? Та є ж зараз у світі, як приклад усім, Ліонель Мессі, який завжди доводить голеві задуми до кінця чи то пасом, чи то ударом. Ось Жирков — гарний ремісник. Але, на жаль, божественного в ньому не видно. А таких хоч би два-три пасіонарні гравці, як Рібері чи Ібрагімович, чи Руні, мають бути в кожній пристойній команді.
Я можу сказати, що в бобровські часи у нас по 3 збірних можна було скласти. Такий колись жвавий гравець, як Аршавін, не витримав перевірку тим, що в Англії, незважаючи на його одноразове 4-голля, Арсен Венгер почав ставити його часто-густо на останню пятнадцатихвилинку. І гастрольної інтернаціональної зірки з нього не вийшло. Можливо, через його ущемлене самолюбство. А з Англією у нього роман явно не склався. А в Росії ще можливий, якщо він задумається над собою. А ось на капітана збірної він явно не тягне — тут потрібна спокійна гідність. А вже якщо вибуховість, то не тягуча, як зараз у нього, немов уповільнені зйомки. Але ж і на повну силу теж майже не б’є, а все на чвертьсильних ударах працює. Він же зараз одного гравця і то насилу обводить. А двох і трьох поспіль — на жаль, це вже минуле.
Майже всі решта просто з другого матчу і до кінця третього навіть і не намагалися ризикнути, займаючись поперечним перетасовуванням, зовсім не відчуваючи пульсації літер батьківщини «Росія» на своїх футболках і не помічаючи відчайдушної підтримки своїх уболівальників, які до кінця гри вже просто заливалися безнадійними слізьми, бо їхні кумири розсипалися, наче фігурки з пересушеного пластиліну. А особливо картина ставала нестерпною, коли почали вони, навіть програючи, грати в пас, переважно обличчям до власних воріт замість фронтальних ножових проривів до воріт противника. Та за це зі збірної треба гнати мітлою. Але не так вже багато тоді гравців залишиться.
Одне слово, потрібен повний перегляд збірної, починаючи не лише з тренерів, а й з тих, хто їх найняв. У них якраз має бути хоч би адміністративний інтелект, якщо ігрового інтелекту явно бракує. А де він?
Чи годиться для національної збірної взагалі іноземець-тренер? Ви знаєте, іноземець-тренер не може викласти уроків, приміром, патріотизму. Я проти ксенофобії, але Росія — дуже особлива країна, і не знаючи її історії сьогоднішньої, політичної специфіки, краще не лізти у воду, не знаючи броду. Мауріньйо завтра може тренувати «Челсі», післязавтра, припустімо, «Ювентус». А ось щодо того, що післязавтра Росію, не впевнений.
Звісно, не Дік Адвокат за сьогоднішніх напружених стосунків із Польщею, проте хтось же схвалив ідею цього зовсім недоречного помпезного маршу наших уболівальників, що розв’язали конфлікт, на який лише й чекали особи певного антиросійського налаштування, на жаль. Здається, є дві особи, які мали би порадити зачекати з шоу, що не зовсім відповідало часові й місцю. Прізвище першої — пан Мутко. Як мені відомо, до речі, колишній працівник правопорядку. А другий — це пан Фурсенко, новий голова Футбольного союзу. Скажіть, чи не повинні були ці дві особи сказати панові Адвокатові, якого вони найняли, та й самим футболістам нашої збірної, що в разі поразки і навіть нічиєї все ж належить за всіма законами спорту потиснути руку противника, йдучи з футбольного поля. А чому вони цього не зробили? А ось сам пан Дік Адвокат, до речі, знає, що це завдає непоправної шкоди престижу професіоналів. І за всіма правилами привітав тренерів збірної Греції та збірної Польщі.
А, до речі, чому не спало на думку панам Мутку і Фурсенку порадити футболістам нашої збірної відвідати з екскурсією меморіал пам’яті жертв нацистських таборів, що зробили передусім німецька та англійська збірна? А ось чому збірній Росії на це часу забракло, хоча саме російські солдати колись у травні 1945 року рятували в’язнів таборів смерті, що дивом залашилися там живими? А ще ось що. Нехай замисляться наші футболісти, чому це не спало на думку їм? Від цього найсумніше.
Я дуже люблю наш футбол, його традиції. Я вірю в нього. Я дуже хочу, аби ми вийшли з новою командою, з новим тренером, з новою адміністрацією і гідно продовжили традиції Всеволода Боброва, Хомича, Ігоря Нетто, Льва Яшина, стількох чудових футболістів, які прославили наш футбол колись. Нічого, колись ми повернемо цю славу нашому футболу, я переконаний. Росія — талановита країна. Тож ось мої сумні нині роздуми. А поки що і в мене сльози на очах.
