Блакитний колір нашої свободи
На життєвому бездоріжжі мені довелося зустріти людину (на жаль, її вже немає), яку доля не обминула стражданнями, що заподіяла йому «совєтська» система. То був справжній українець — Лещенко Гаврило Тимофійович. На початку 20-х років минулого століття він уже вчителював у одній з київських шкіл. Українська мова і література були його основним предметом. За те, що не піддався чекістам працювати на них «сексотом» (секретним «сотрудником»), його етапом відправили на північ «валяти» ліс. Там у таборі ліс зламав йому ногу. Але вiн вижив. Після 17 років заслання повернувся до рідного Києва...
Потім вiн, доктор економічних наук, професор, навчав студентів в Українській сільськогосподарській академії. Разом з ними переживав за Україну, коли вона гомоніла. З радістю зустрів її державність. Від нього я почув, як від вченого і філолога, що в українців блакить — це те саме, що у росіян «синєва». Дуже жалкував професор, що блакитний колір народні депутати України помилково замінили на синій. Державний прапор, внаслiдок незнання нашої історії, став синьо-жовтим. Тож якщо покопатись в архівах української історії, то стане зрозумiлим, що депутатам потрiбно голосуванням повернутись до блакитного кольору України. Тобто блакитно-жовтого прапора.
Дійсно, для України з давніх- давен національним кольором, або барвою, є блакитний. Цей колір став занепадати після Батия, знищувача Київської Русі. Та занепад поступово оживав. Оживала й нація, а разом з нею відроджувалася й символіка у характерних їй національних барвах. Для України барви оживали насамперед у розписах церков, церковних ризах, фарбуванні та різьбі іконостасів, а також у творах мистецтв, мініатюрних прикрасах, у масовому виготовленні жовто-блакитних тканин, у гербах українських земель, міст і старшинських родів. Понад сто дворянських родів мали жовто-блакитні герби.
Цей колір, характерний саме для України, втілений у жовто-блакитний прапор, який зобразив відомий художник Ілля Рєпін у картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Картина писалася під впливом видатного українського історика, археолога та етнографа Дмитра Яворницького.
У ХVIII ст. жовто-блакитні барви сяють на полкових знаменах Київського, Чернігівського, Лубенського полків. А в 1717 році для Полтавського полку було виготовлено нову хоругву — блакитну з жовтим хрестом. Національні барви переважали в одежі реєстрового козацтва: блакитнi жупани iз жовтими свитами, чи навпаки, жовтi жупани з блакитними шароварами.
Найчастіше жовто-блакитні барви вживалися у козацькому вбранні за часів Визвольної війни під прапором Богдана Хмельницького. Найдовше жовто-блакитний одяг протримався у Чорноморському козацькому війську на Кубані, що походило від Запорозької Січі. Національним одягом кубанців i досі є блакитні з жовтим обрамленням жупани.
Під жовто-блакитними чи блакитно-жовтими знаменами відстоювали свою свободу і незалежність українці у ХV ст. (Грюнвальдська та інші битви). У ХVI, ХVII та ХVIII століттях ця барва, поряд з малиновою, була розповсюджена на козацьких знаменах. А у XIX ст. була узаконена в Галичині. У XX ст. під жовто-блакитними прапорами українці билися з польськими завойовниками та білими й червоними арміями російської імперії.
Згодом встановилася на різних землях України (бо ці землі не були об’єднані у єдину українську державу) однакова національна барва. Вiдомий той факт, що Україна, поділена між двома імперіями (Австро-Угорською та Російською), була позбавлена протягом століть будь-яких національних прав, у тому числі й на національну символіку. Але негайно відроджувала її у незмінному вигляді, як тільки слабшала імперська влада.
Незважаючи на заборону російського уряду відзначати 100-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, київські студенти вийшли у березні 1914 року на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Жовто-блакитні і малинові запорозькі прапори з’явилися на мітингах у багатьох містах імперії, у тому числі, і в Петрограді. Росіяни використали національне піднесення українців на фронтах Першої світової війни, створивши 6-й українізований корпус російської армії, який 1 липня 1917 року був кинутий у наступ під жовто-блакитними прапорами. З першого удару корпус захопив три лінії окопів німецько- австрійських військ. Далі сталося те, чого не передбачили ні російські, ні німецько-австрійські генерали: під однаковими жовто-блакитними прапорами зіткнулися у бою російські та австрійські українці. Обидві імперії гнали українців убивати один одного. Це спричинило до «братання», яке поширилося на інші фронти й стало першим в iсторiї війн феноменом, започаткованим українцями.
Український національний жовто-блакитний колір був підтриманий і за часiв держави України Центральною Радою. 22 березня 1918 року не виникло ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву щодо правомірності кольорів символіки. Через місяць, 29 квітня 1918 року, було піднято український морський жовто-блакитний прапор на Чорноморській ескадрі. А 18 липня 1918 року було затверджено жовто-блакитні військові прапори у армійських військових підрозділах. 13 листопада 1918 року блакитно-жовтий прапор був затверджений як державний символ Західно-Української Народної Республіки, а 20 березня 1920 року — Закарпатської України, що увійшла до складу Чехословаччини.
Українська символіка була визнана урядами різних держав. На українських землях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, жовто-блакитні знамена завжди вивішувалися з нагоди національних свят. Під блакитно-жовтими прапорами з хлібом і сіллю зустріли українці «визволителів» — радянські війська у 1939 році, які... відкрили стрілянину з гармат і кулеметів по українських жовто-блакитних прапорах. Одразу, як бачимо, радянська влада суворо заборонила українську державну символіку, образивши такою поведінкою національні почуття українського народу.
Однак як і після татаро-монгольської навали, так і на зорі розвалу Радянського Союзу, процес відродження знову розпочався з відновлення національної і державної символіки. Так у 1989 році місто Львів першим підняло український блакитно-жовтий прапор. Національний колiр все частіше й частіше з’являється на мітингах і демонстраціях волелюбних українців. Нічого не вдавалося зробити хуліганам і активістам сталінсько-брежнєвських посіпак-манкуртів, хоч прапори видирали з рук, рвали і топтали ногами. Наш національний колір поширювався по всій українській землі і навіть дійшов до Москви і Ленінграда.
Минув рік. Море блакитних прапорів заливає площу перед будинком Верховної Ради у столиці України Києві. Те ж саме сяйво з блакитно-жовтого кольору з’являється у обласних, міських і районних радах Київщини, Сумщини, Житомирщини, Вінниччини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Кіровоградщини, у Криму та інших областях України. Стяги охопили всю Україну. Людям не вірилося, що ми стали державою. Так, Державою! За яку було пролито стільки крові нашими предками. Не забуваймо, що 1991 рік — наш. Український і назавжди. Ми стали державою. Слава Україні!
