Блиск фальшивих «свобод»
Отже, «роздача слонів» відбулася, й одним із цьогорічних лауреатів «Телетріумфу» стала «Свобода слова» каналу ICTV з Андрієм Куликовим. Стала, як на мене, цілком заслужено. Бо це ток-шоу має зазвичай найбільш збалансований склад учасників, і найбільш інтелігентного й компетентного ведучого, тут набагато менше, ніж у подібних програмах, політиканських істерик і найбільше розумних політиків. Але от проблема: а яке, власне, відношення до феномену свободи слова має ця і схожі програми на українському телебаченні? Як на мене — тільки дотичний, усупереч назві. А відтак — чи не спотворюють подібні програми уявлення масової аудиторії про те, чим має бути ця сама свобода слова?
Поясню, що я маю на увазі, так різко висловлюючись. Свобода слова як така — це цивілізаційний феномен, який зріс і зміцнів у Європі як право на публічне висловлювання своїх думок та переконань, що регламентується не монархами, не ієрархами Церкви, і навіть не парламентами, а Його Величністю Законом, перед котрим рівні геть усі земні достойники. Свобода слова історично починається там, де кожен житель античного полісу міг вийти на агору й виголосити те, що вважав за конче потрібне, хай то навіть була несусвітна дурниця. Співгромадяни могли додати йому часу на публічний виступ, але взагалі позбавити виступу — ні. Хіба що за вироком суду, але суд там, де існує свобода слова — це публічне змагання між особистістю й державою. На рівних.
Свобода слова — річ, нерідко, дуже незручна, ба більше — непрактична. Адже співгромадяни можуть наговорити на тебе такого, що тільки тримайся. Або, навпаки, не дослухатися до чиїхось геніальних думок. У таких випадках дуже хочеться мати в кишені вмілого ведучого — Шустера чи Куликова, особливого значення немає, — котрий розставить усі крапки над «і», не дасть мікрофона злим бурмилам і доведе будь-яку словесну вправу до ефектної кінцівки.
Проте це вже не буде свободою слова. Бо ж ця свобода — це гарантована й розписана законом, зафіксована звичаєвим правом і політичною традицією твоя частка в загальному публічному дискурсі. Водночас це й регламент, котрий спинить тебе (і твого опонента також) у разі відвертих зловживань свободою вираження своїх думок і переконань.
А тепер скажіть: хіба наявне щось із цього у телевізійній «Свободі слова», чи то у виконанні попереднього ведучого, чи за нинішнього? Ні. Сам формат телепрограми принципово інший. Ведучий грає в кадрі роль Зевса, Ра, Перуна та Ягве, разом узятих. Одні учасники мають більше ефірного часу, інші — значно менше, одних атакують політологи, для атак інших політологам мікрофон не дають, скільки б вони не просили, для одного підготовлено сюрприз у вигляді телемосту з Москвою, для іншого — в особі екс-президента Польщі, й усе визначає Ведучий (пишімо це слово з найбільшої літери).
Віддамо належне Андрію Куликову: його диригентська паличка є куди менш суб’єктивістською, ніж у попередника, проте при чому тут свобода слова? Історично те, що демонструють з телеекрану «Свобода слова» та майже всі інші політичні ток-шоу, у Європі виникло ще у Середні віки, коли траплявся освічений монарх, який правив із максимально можливою раціональністю, багато голів даремно не рубав, оточував себе персонажами з університетською освітою і дозволяв їм говорити часом навіть крамольні речі (якщо, звісно, був на те настрій ясновельможного маркграфа). Ба більше: хоч сучасних засобів комунікації тоді не було і в проекті, періодично Старим світом прокочувалися хвилі моди на освічене правління і на публічні диспути про все на світі.
Утім, так само прокочувалися і хвилі моди на залучення інквізиції до підбивання підсумків цих дискусій.
А от у Росії — у зв’язку з відсутністю до певного часу університетів — з освіченими правителями було складно. Дехто вважає, що до таких можна віднести Петра І та Єкатерину ІІ, але у мене особисто стосовно освіченості та цивілізованості цих персон існують серйозні сумніви. Та що безсумнівно — це те, що в Росії у другій половині ХІХ століття був винайдений досить дієвий, як на місцеві умови, замінник свободи слова — гласність. Так, так, її вигадав не Горбачов — вона з’явилася в добу Достоєвського і Чернишевського, й обох зачепила (хоча й по-різному) своїм крилом. Адже гласність — це те, межі чого визначає не універсальний закон, що йому підвладні всі громадяни, а настанови правителя та його уповноважених представників. А ці настанови — справа тонка. Схотів — дав дозвіл, передумав (виходячи з блага Отєчєства, як же інакше!) — забрав дозвіл, а «неправильному» балакуну утяв язика. Чи відімкнув мікрофон не через порушення регламенту, а тому, що не вписується громадянин Х. зі своїми ідеями у план телепередачі...
Отже, межі свободи слова ніхто, крім закону, моралі та суду, не може визначати. А якщо межі хтось визначає персонально, хай навіть така європейська людина, як Андрій Куликов, — то це все ж гласність. Хай і в межах однієї (двох, трьох, чотирьох...) передач, хай всі сукупно ці передачі й сприяють розвитку свободи слова загалом в Україні — але ж, як на мене, не можна називати «Свободою слова» телешоу, яке побудоване на принципово інших засадах!
Іншими словами, відбувається підміна дуже важливих понять. І ця підміна впливає на масову свідомість тим більше, чим популярніша та професійніша відповідна телепередача.
І ось чому. Скажімо, до певного часу суспільство не мало доступу до життєво важливої для нього інформації про ті чи інші явища. І от завдяки комусь — чи то «цивілізованому монарху», чи то майстру журналістики — воно цю інформацію одержало. Але не в режимі встановлення нових правил гри, коли йтиметься про право й потребу суспільства на вільне одержання такої інформації незалежно від конкретних персон, — а в режимі чиєїсь ініціативи та милості. Захочу — будете мати інформацію, не захочу (чи не матиму часу) — не одержите інформації. Відтак у кінцевому підсумку «гласність» (і її епіфеномен «Свобода слова») — це насправді режим сваволі (хоча й освічено-ліберальної). А якщо лібералізм перестане бути модою?
Отож маємо парадоксальний, але логічний висновок: «Свобода слова» у тому вигляді, в якому вона існувала на російському (її вів тоді, нагадаю, Савік Шустер) й існує нині на українському (Андрій Куликов) телебаченні сприяла і сприяє не стільки ствердженню свободи слова як такої, скільки її антипода — дозованої і контрольованої інформованості населення. Це все відбувалося і відбувається незалежно від авторів програми — просто така логіка закладалася в програму, і саме ця логіка вкарбовувалася у підсвідомість багатомільйонної глядацької аудиторії. Мовляв, Ведучий (і тут немає принципової різниці, хто це — президент чи тележурналіст) має право на свій розсуд обмежити будь-чию свободу висловлювання і встановлює правила для інших, натомість жодним правилам, нарівні з іншими, не підкоряючись. І чи не час бити на сполох, бо український телеглядач, він же виборець (як перед цим російський) схоже, за ці роки вже звик: свобода слова — це те, що свавільно дозволяє чи обмежує (звичайно ж, в інтересах загальної справи!) мудрий і освічений диригент?
