«Бою чекаємо з нетерпінням»

19-річний студент Павло Федюк нині у військовій формі та чорних берцях. Він — доброволець батальйону «Азов». Закінчив військовий ліцей, але стати військовим не хотів. Під час навчання зрозумів, що хоче боротися з системою, а не ставати її частиною.

Вперше Павло приїхав на Майдан 1 грудня, після того, як розігнали студентів. «16 лютого я знову приїхав на Майдан і, напевно, був одним із найперших поранених, за що мені трохи ніяково, — сміється доброволець батальйону «Азов». — Тоді ще стріляли гумовими набоями. Пригадую, як куля влучила мені в ногу, а за кілька хвилин біля мене розірвалися дві гранати. Мене контузило. Пізніше побачив, що маю уламок в нозі, який досі там».

Павло не хотів витягувати рештки гранати з ноги, адже лікарі Майдану казали, що треба хірургічне втручання. «Якщо гнитиме, сказали, що різатимуть. Коли ми були під Іловайськом, Левку з нашого батальйону потрапив сантиметровий уламок від міномета. Його дістали лише зараз. Він жив з ним близько місяця, і все було нормально, міг і далі жити», — каже боєць.

Добігають останні години його відпустки, після якої необхідно повертатися на фронт. Думка про те, щоб стати добровольцем, спала Павлу ще у травні, але тоді наближалась сесія. «Коли я бачив фотографії зі сходу, мені здається, я по-доброму «заздрив» нашим захисникам. Тоді зрозумів, що незважаючи ні на що поїду до них», — усміхається Павло, який дуже боявся, що не потрапить у батальйон. Йому навіть вдалось переконати друзів, щоб вони з ним поїхали в зону АТО.

«Батькам, звісно, не сподобалось моє рішення, адже мені навіть двадцяти немає. Правда, у мами не було іншого вибору. Після лютневих подій і мого поранення батьки не хотіли мене пускати в столицю, мовляв, тільки через наші трупи. Тоді я запитав: а якщо війна почнеться, то що — теж не пускатимете? Не маючи й гадки про майбутні події, тоді мама сказала, що у такому разі відпустить, бо підуть усі», — розповідає хлопець.

«УСІ ОДИН ОДНОМУ ДОВІРЯЮТЬ»

У батальйоні недосвідченим бійцям одразу зброї не дають. Як розповів Павло, були випадки, коли хлопці вистрілювали собі в ногу чи щось таке. «Але я мав з перших днів. Товариш віддав мені свій автомат, тому я одразу включився», — ділиться він.

Боєць розповідає, що на фронті дуже важлива довіра як до командира, так і всередині колективу. «Нас не кидають, як гарматне м’ясо, всі один одному довіряють. До речі, більшість бійців батальйону — це футбольні фанати з різних куточків країни. — зауважує боєць «Азову». — Раніше всі вони ворогували між собою, а зараз міцно тримаються один одного, адже, як кажуть, друг пізнається в біді».

Хлопецsь розповідає, що місцеве населення на сході ставиться до український військових по-різному. «Є багато байдужих, деякі нас підтримують, але загалом більшість боїться висловлювати свою думку. Є й «зливи» серед місцевого населення. Загалом місцеві жителі хочуть миру і все. Хто скаже, що дасть більшу зарплатню, за тих вони й будуть», — розповідає Павло.

«ЖАРТУВАТИ МИ ДУЖЕ ЛЮБИМО»

«Азовці» прекрасно розуміють, що жити однією війною — значить, бути самогубцем. «Жартувати ми дуже любимо. Хоча деколи буває й чорний гумор. Але за наших умов — це нормально. Коли хтось каже, що скоро поїде додому, обов’язково знайдеться така людина, яка скаже: «Еге ж — в цинковому гробу поїдеш». І усі сміються, — і сам сміється, розповідаючи, Павло Федюк. — Деколи говоримо про дівчат або хтось розповідає цікаві життєві історії — теж допомагає».

За словами Павла, обличчя справжньої війни по-різному впливає на психічний стан добровольців. «Мій колега з батальйону — Рембо — на початку два дні ні з ким не говорив, а зараз розмовляє сам з собою. Є люди, які стали більш вразливими, зокрема у випадках, коли на вулиці вибухне петарда або щось інше».

Боєць розповідає, що у батальйоні є хлопці, чиї батьки і не здогадуються, що їхні сини воюють у зоні АТО. «Але зараз набагато важче це приховувати. Улітку дехто казав, що їде на море відпочивати або працювати в інше місто. Зараз, наприклад, багато черкаських хлопців говорять, що поїхали на навчання, або щось», — каже хлопець.

«Я НЕ МІГ ДОЧЕКАТИСЯ, ЩОБ ВДАРИТИ ПО ВОРОЖИХ ТАНКАХ»

Хлопець пригадує, як його батальйон отримав команду заходити й брати одне з міст Донбасу. Від цього у бійців одразу зачесалися руки, почалися вигуки: «Злапаємо Моторолу!», «Розіб’ємо «Восток»!» На жаль, тоді Нацгвардія, яка мала брати місто в кільце, потрапила в засідку. «В «Азові» всі тільки хочуть і чекають бою. Я знаю, що серед наших українських підрозділів є такі, що не хочуть їхати на те чи інше завдання. А в нас навпаки — з нетерпінням. Всі ниють, запитуючи, коли буде бій, чого ми сидимо на базі й нічого не робимо», — розповідає про бойовий дух Павло. Він згадує, як була інформація, наче на їхній батальйон йтимуть 300 танків: «Ми дуже чекали, навіть не спали. Сиділи два дні в окопах з нетерпінням. Я особисто не міг дочекатися, щоб вдарити по них».

Батальйон «Азов» за свої складом дуже різний. Тут служать багато росіян з Москви, які виступають проти політики Путіна, адже колись були політв’язнями. «Є багато білорусів, чотири шведи, грек, — перераховує колег Павло. — Щодо шведів, то вони ще в грудні приїхали на Майдан, щоб підтримати Україну. В результаті, тепер вони воюють з нами. У нас є по одному чеху, хорвату та італійцю. З останнім цікава історія. Його діда вбили військові Червоної Армії під час Другої сві тової. Тому для нього це особисте (сміється). Є також хлопці з Французького іноземного легіону».

Про те, чого чекати далі, Павло каже: «Терористи не хочуть взимку воювати, бо розширення території — це витрати. За їхньою логікою, в цей період це може робити Україна. У нас всі розуміють, що тотальний наступ терористів припаде десь на березень». «Ми не могли підійти до Іловайська... А Донецьк — місто-мільйонник, — міркує Павло Федюк. — Тому в самому місті можна оборонятися до кількох років, якщо мати зброю та харчі».