БРАТИ ПО АФРИЦI
Коли з’являється яскрава особистість, часто водночас з’являється подібна до неї. Я хочу сказати, що, коли уважно вивчаєш видатних сучасників такої людини, нерідко знаходиться її двійник.
Такі люди можуть підтримувати особисті стосунки, а можуть навіть і не знати про існування один одного, проте якийсь невидимий зв’язок між ними є.
Досліджуючи подібні долі, можна чіткіше і ясніше розібратися в мотивах тих чи інших вчинків «двійників». Для початку я б назвав такі «дуети»: Адольф Гітлер — Йосип Сталін, Микола Заболоцький — Сергій Прокоф’єв, Максим Горький — Джек Лондон.
Найбільше мені хотілося розібратися в «дуеті» Сталін-Гітлер. Мені здається, на основі їхніх стосунків, я можу правдоподібно пояснити, чому Сталін після початку бойових дій з боку Німеччини пережив шок і відчував розгубленість, хоча за всіма зовнішніми даними він цілком мав бути готовим до такого розвитку подій.
Але ж не 14 лютого, в День Закоханих розбиратися в цьому! Святий Валентин не зрозуміє.
Тому сьогодні я зупинив свій вибір на дуеті двох Олександрів — Пушкіна і Дюма.
Вони до Дня Валентина чудово підходять, оскільки достатньою мірою відомі не лише своїми творчим доробком, а й своєю велелюбністю. Така гіпертрофована пристрасність їм дісталася від африканських предків.
Але по порядку. Ось витяг з родоводу, який склав Олександр Пушкін (поет, як відомо, народився 6 червня 1799 року).
«Дід моєї матері був негром, сином заможного князька. Російський посланець у Константинополі якось побачив його в сералі (в гаремі. — К.Р. ), де він був аманатом (тобто слугою, мабуть, африканський предок Пушкіна був заручником або рабом у Туреччині) і відіслав його Петру I разом з іншими арапчатами. Государ охрестив маленького Ібрагіма у Вільно, 1707 року, з польською королевою, дружиною Августа, і дав йому прізвище Ганнібал. Старший брат приїжджав у Петербург, пропонуючи за нього викуп, але Петро залишив при собі хрещеника. До 1716 року Ганнібал невідступно перебував при персоні государя. Спав у його токарні, супроводив у походах, потім його відіслали у Париж, де він певний час навчався у військовому училищі, вступив на французьку службу, під час іспанської війни був поранений у голову. Петро I неодноразово викликав його до себе, але Ганнібал не квапився. Тоді Петро сказав, що той може залишатися, де забажає, але він усе одно не кине свого вихованця. Розчулений Ганнібал повернувся в Петербург...
Мій дід Осип Абрамич служив на флоті й одружився з Марією Олексіївною Пушкіною, дочкою тамбовського воєводи. І цей шлюб був нещасливим. Ревнощі дружини й непостійність чоловіка були причиною невдоволень і сварок, які закінчилися розлученням... Африканський характер мого діда, палкі пристрасті разом із страшною легковажністю призвели до дивних помилок... Він помер унаслідок непоміркованого способу життя 1807 року в своєму селі».
Запам’ятаймо ці африканські риси: «палкі пристрасті разом із жахливою легковажністю». Багато в чому їх успадковував і Пушкін. З родоводом Дюма все було приблизно так само. Та ж химерна суміш стародавньої дворянської крові з африканською.
Олександр Дюма народився 24 липня 1802 року, його батько Тома-Олександр Дюма Даві де ля Паєтрі був сином маркіза зі стародавнім дворянським родоводом і чорношкірої рабині Сессети з острова Сан-Домінго.
У Пушкіна африканська лінія пішла від прадіда, у Дюма — від бабки. Геніальність явно проявилася лише в 3 — 4 коліні після змішування двох рас.
Біографія Пушкіна у нас досить відома. Коротко. У математиці — ні в зуб ногою, але ще в дитячому віці проявилися літературні здібності. Характер дуже жвавий, щоб не сказати буйний. Олександр швидко заводив друзів і був заводієм у Царськосельському ліцеї. Вельми ранній інтерес до протилежної статі.
Ось опис юного Дюма, зроблений скрупульозним дослідником його життя Андре Моруа: «Він був подібний до стихійної сили, тому що в ньому бурлила африканська кров... до того ж він мав... талант оповідача, притаманний африканцям. Стихійність його натури виявлялася у відмові підкорятися будь-якій дисципліні... Школа ніяк не вплинула на його характер, вона не сформувала і не деформувала його. Далі таблиці множення Олександр не пішов. Будь-яке пригнічення було для нього нестерпним. Жінки? Він їх кохав усіх одразу; він із самого початку пересвідчився, що завоювати їхню прихильність неважко, але не міг збагнути, навіщо клястися у вірності одній з них. При цьому він аж ніяк не був аморальним... У юності він був пристрасним мисливцем, красномовцем, закохувався в усіх дівчат, готових слухати його байки, і був жадібним щодо задоволень».
Просто брати!
Обидва вони доволі швидко здобули успіх на літературному терені. По суті ці два чоловіки втілюють перше паломництво африканців у європейську культуру.
У музичну культуру Європи африканці увірвалися пізніше — вже у ХХ столітті, за допомогою джазу колишніх чорношкірих рабів США.
І в музику, і в літературу африканці принесли чуттєвість і кипучість. У творах і Дюма, і Пушкіна немає особливої глибини, але присутні надзвичайна легкість, витонченість, відчайдушність і безстрашність у поєднанні з любовно-пригодницьким флером.
До Олександра Сергійовича російську лірику можна назвати в’ялопротікаючою. Він підірвав її своїм африканським темпераментом! «Я вас любил, любовь еще, быть может, в душе моей угасла не совсем...», «Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты...», «Я вас люблю, хоть я бешусь, хоть это труд и стыд напрасный...» Чоловік, який стверджував, що «в усій Росії ви навряд чи знайдете пару струнких жіночих ніг» — звичайно ж, мав пересвідчитися в цьому особисто. Зауважте, йдеться про масштаби країни! Тому недивно, що і у світовій літературі небагато на той час було написано настільки відвертих рядків про кохання, як, наприклад: «... Когда, склоняясь на долгие моленья, ты предаешься мне нежна без упоенья, стыдливо-холодна, восторгу моему едва ответствуешь, не внемлешь ничему. И оживляешься потом все боле, боле — и делишь, наконец, мой пламень поневоле!»
Дюма теж не пас задніх. Створюється враження, що з роками кількість його коханок зростала. Поїхавши в Брюссель (більше через борги, ніж через політичну реакцію), він своїй двадцятиоднорічній дочці Марі надіслав таку записку: «Я повертаюся з мадам Гіді. Якщо портрет Ізабелли знову в моїй кімнаті, накажи його прибрати».
Коли він був уже у зовсім похилому віці і до нього додому несподівано приходив дорослий син (майбутній автор «Дами з камеліями»), батько сором’язливо (або, точніше кажучи, умовно-сором’язливо) ховав коханок за портьєри.
Його д’Артаньян мав інтрижки одночасно з мадам Бонасье, міледі та її служницею. Підкоряючись романтизму свого часу, герої Дюма постійно рятували дам зі скрутних ситуацій (крім міледі, але тут уже нічого не вдієш — «вона сама перша почала»). І паралельно з ними герой російського африканця сміливо стріляв у дресированих ведмедів і самовпевнено заявляв: «Не бойся, Маша, я Дубровский!»
Обидва письменники успішно видавали власні журнали, Пушкін — «Современник», Дюма — «Мушкетер».
І один, і другий залишили після себе багату літературну спадщину, і один, і другий серйозно займалися історією своїх держав і писали на цій основі белетристичні твори.
Життя й одного, й другого нагадує любовно-пригодницький роман. Тільки у Дюма із щасливим фіналом, а у Пушкіна — з трагічним. Тут схожість у їхніх долях закінчується.
Дюма спромігся розбагатіти й збанкрутувати, але при цьому завжди залишався на плаву. Пушкін ніколи не був заможною людиною.
У теплолюбній Франції африканський темперамент Дюма викликав у прекрасної статі захоплення.
Стосунки ж Олександра Сергійовича з дружиною безхмарними не назвеш. «Дева севера» (як іноді поет називав співвітчизниць) Наталя Гончарова не дуже поділяла його пристрасть.
Усе в житті Пушкіна в його рідній «холодній» країні дедалі уповільнювалося й набувало зловісно-драматичних тонів. Точнісінько, як у його похмурих історичних творах з російської історії, на зразок «Бориса Годунова» з «кривавими хлопчиками в очах». Тут уже, на відміну від багатьох його ліричних віршів, не було грайливості, властивої п’єсам і романам Дюма.
Францію з Росією пов’язувало дуже багато: і війна (з Наполеоном) і мир (неминуча мода на французьке). За іронією долі перша мова, яку вивчив Пушкін була французькою. І через фатальну випадковість (чи закономірність?) його вбивця теж виявився французом...
Лише 1858 року, через двадцять років після смерті поета, Олександр Дюма відвідав Росію. І написав сім томів описів своєї подорожі — «Від Парижа до Астрахані» (1859), і «Кавказ» (1860). Безумовно, дуже цікаво було уявити зустріч цих двох по-негритянськи кучерявих літераторів, які розумілися на жінках і винах.
Якщо француз Дантес відіграв фатальну роль у смерті геніального російського поета, то, навпаки, одна з останніх втішливих реплік у житті Дюма була від російської покоївки. Письменник, незважаючи на важкий стан здоров’я, не втрачав почуття гумору. «Ганнуся вважає тебе дуже гарним», — передали йому слова російської служниці. — «Підтримуйте її щодо цієї думки», — усміхнувся Дюма...
Коли думаєш і про Дюма, і про Пушкіна, відразу ж з’являється якесь феєричне сяйво, відчуття фонтануючого життєлюбства, чарівної легковажності й радості. Європейській культурі було зроблене щеплення спекотним африканським сонцем! І воно пішло їй на користь.
