«Будемо боротися – і неодмінно переможемо»

ОФІЦЕР-ПСИХОЛОГ НАТАЛІЯ ДРАЧ — ПРО ВІЙНУ, БЮРОКРАТІЮ І НАШИХ БІЙЦІВ

Наталія Драч — корінна полтавка, яка не витримала і трьох місяців на військовій пенсії, відправившись добровольцем захищати Батьківщину. На базі полтавських добровольців сформували 16-й мотопіхотний батальйон територіальної оборони, офіцером-психологом якого якраз була наша героїня.

Свою історію Наталія погодилася розповісти, запросивши додому. На поріг квартири зустрічала гостей вибігла активна й життєрадісна кицька. Якби могла, вона також би розповіла чимало цікавого. «Це Катерина. Її мені передали під час служби в Одеській області на кордоні з Придністров’ям. Із тих пір ми нерозлучні: проходили разом перепідготовку і бойове злагодження на полігоні в Харкові, вона супроводжувала мене навіть у зоні АТО протягом чотирьох із половиною місяців. Я лише аеродром «Чугуїв» на Харківщині охороняла без неї, бо це було раніше. Тепер живемо разом у Полтаві. Як інакше? Кинути не можна — бойова подруга все-таки. Ось така доля кицьки з Котовська на прізвисько Катюша», — розповідає жінка.

«БЛИЗЬКИХ ТРЕБА БЕРЕГТИ»

— Двадцять з половиною років я присвятила армії. Зважаючи на вік, пішла на пенсію, де пробула менше трьох місяців. Коли оголосили мобілізацію, записалася в батальйон добровольцем. Ні мама, ні молодший син не знали, що я відправляюся в зону бойових дій. Знав про те, куди я їду, тільки старший син. Вони думали, я буду служити в Полтаві. Перед тим, як поїхати безпосередньо на війну, подзвонила старшому сину і попередила: «Синку, ми заходимо в зону АТО. Може статися будь-що. Жодного слова бабусі, ні дідусеві, ні молодшому». Про моє перебування у зоні бойових дій матір і молодший син дізналися вже тоді, коли я повернулася та все розповіла. Хоча мама здогадувалася: «Відчуваю ж, що ти мене обманюєш». Однак близьких треба берегти.

— Офіцер-психолог — це та людина, яка повинна знати всі проблеми кожного військовослужбовця, спостерігати за морально-психологічним станом у колективі, контролювати його. Це плече, на яке можна опертися. Людина, якій можна розповісти про свої проблеми, — і службові, і домашні. Довелося навіть зіштовхнутися з таким моментом: дитині одного з наших хлопців погрожували. Тато перебуває в АТО, а синові дзвонять: «Ми знаємо, де твій батько, скоро він буде мертвим». Потім почали дзвонити дружині... Уявіть, в якому стані перебував цей боєць?

У колективі я: і мама, і сестра, і розповісти щось, і порадитися. До мене хлопці ставилися дуже трепетно та бережно. Ніколи не знала проблем із тим, де мені знайти воду, хто мені нарубає дрова. Був дуже хороший колектив — відставники, згуртовані самі по собі, та бійці, за спиною яких строкова служба. Вікова категорія — дуже різна, від 22 до 50 років. Жодного разу не зіштовхувалася за цей період із упередженим ставленням. Хлопці чудово знали, що я роблю все для того, щоб їм було легше і спокійніше.

Я могла поговорити, наприклад, із дружиною бійця, яка запитує, чому він не приїхав у відпустку. «Олексіївно, поговори — моя дружина не розуміє». Взяла слухавку, представилася, побалакала, пояснила. Вислуховувала їхній біль, образи. Були такі моменти, коли доводилося певні конфлікти в колективі гасити. На жінку все-таки дивляться за тих обставин зовсім по-іншому. Пригадую, у нас навчання були на кордоні з Придністров’ям: кидаю всі свої паперові справи, одягаю каску, наколінники, налокітники... Усе як годиться: повне спорядження, пістолет, автомат. Виходжу на заняття, а половина хлопців стоїть розслабляється. «Хлопці, у чому річ?» — запитую. «Та ну, воно нам треба?» — відповідають. «Так значить мені треба, а вам — ні?» Притихли. Можливо, десь і присоромила.

— Хоч як було скрутно на фронті, ніхто назад не повернувся. Найбільше було дезертирів, коли ми ще перебували в Полтаві. Із зони АТО жодна людина не втекла, хоча усі бійці різні. Є цілковиті боягузи, є відверті не те, що хвальки, а люди, які полюбляють нагнати туману. Ось виходить один такий і по телефону говорить: «Мамо, тут така стрілянина! В окопі сиджу». Так, стрілянина йде, але за територією табору. Я до нього підходжу і стукаю по плечу: «Слухай, а в тебе взагалі совість є? Ти матері таку маячню кажеш». Коли я телефоную мамі, закрившись у кімнаті, переконую, що все добре... Двері в один момент загуркотіли — «гради» почали працювати. «Що це в тебе там таке?» — перелякано запитує матір. Відповідаю: «Та КАМАЗ поряд проїхав».

— Чудово пам’ятаю всі дні в зоні АТО. Різні були будні: і хороші, і погані. Напевно, найбільше запам’ятався перший обстріл «Градом». Надзвичайно красиве видовище, але дуже страшне. Начебто падають величезні зірки, і в один момент повсюди розриви та воронки. Це найбільш яскраве враження, а потім уже все згладилося: з дня у день одне й те саме. Бувало тихо й спокійно, а за кілька миттєвостей під обстріли попадали.

До речі, тварини дуже добре відчувають небезпеку. Моя кицька за п’ять-сім хвилин до обстрілу неодмінно ховалася під ліжком. Це був знак і для нас, що треба бігти в укриття.

«ПРЕДСТАВНИКИ ОБСЄ ПОВОДЯТЬСЯ ЗУХВАЛО»

— Із різними протиріччями доводилося зіштовхуватися. Солдати та офіцери, які на лінії вогню, готові до наступу. Вони прагнуть повернути те, що в нас забрали. А «зверху» таких команд не надходить. Усі ж добре бачать, що «перемир’я», Мінські домовленості дотримуються тільки однією стороною. Це обурює, дратує. Тим паче що спостерігачів ОБСЄ не пропускають на територію так званих ДНР і ЛНР. Вони тільки по наших територіях спостерігають. Дуже цікава ситуація, коли на блокпосту зупиняють машину ОБСЄ, намагаються перевірити документи, оглянути автомобіль, чи відповідає той визначеним нормам. Натомість представники ОБСЄ поводять себе зухвало. Звичайно, в хлопців виникає логічне запитання: «Що ж ви тут такі грамотні, а не можете проїхати туди і перевірити, що там відбувається?» А там готуються по-дорослому: бетонуються окопи, створюються бункери... З тої сторони готуються до наступу. Цього не можна допустити в жодному разі.

«НЕОБХІДНІ НОВІ ПРОГРАМИ ПІДГОТОВКИ БІЙЦІВ»

— Я звільнялася на пенсію після багаторічної служби в тренувальному таборі, де мала справу з кадровою роботою. Зараз є можливість знову там поновитися за контрактом на посаді офіцера виховної роботи. Працюватиму з мобілізованими, намагатимуся готувати людей до того, з чим вони можуть стикнутися на фронті.

Треба дещо змінювати нинішню підготовку бійців. Пригадую хлопців, які приходили до нас на заміну з військових навчальних центрів. Готують їх там за одним шаблоном: стройова, елементарна вогнева підготовка, робота з відновлення зв’язку тощо. Не кажу, що це не потрібно там, де я була, проте всі ці вміння необхідні у дещо іншому ракурсі. Людину треба готувати таким чином, що ось є зброя, яка потрапила в руки, — йому з неї необхідно вистрілити. Це не просто ліг з автоматом, постріляв і забув про це. Треба вміти користуватися всім, що є в батальйоні. За час служби в батальйоні я навчилася стріляти з усіх видів зброї, навіть із зенітної установки. Хоча до цього в руках тримала тільки пістолет і автомат. Свого часу зрозуміла, що готувати себе треба до всього. Так освоїла протитанковий гранатомет «Муха», навчилася стріляти зі снайперської гвинтівки, знаю, як правильно лягти таким чином, щоб не бачили... Необхідні нові програми підготовки бійців — не тільки ходити строєм і впасти з автоматом, вистріливши дванадцять патронів. Треба навчити людей по максимуму — навіть як ховатися, як правильно з окопу голову підняти. Це елементарні речі. А хлопці, як наслідок, приходять сирими, слабкими. Країна стільки років жила без війни, здебільшого доводилося мати справу з паперами. Пам’ятаю такі періоди по службі, коли у нас не було можливості стріляти, тому що не виділяли боєприпаси. Тримати себе в тонусі — не тримали, тому наша армія і почувається дещо слабко.

Тим не менше, це наша земля, тому до останнього будемо боротися і неодмінно переможемо.