Було «злиття». Тепер «сплав»?

Євген ПЛУЖНИК

Статтею Сергія Удовика «Дві культури України» газета, напевно, не закінчила дискусію з приводу «співіснування в Україні двох культур і двох мов». Бо й практичне здійснення — а воно буде! — недавньої ухвали Конституційного суду про застосування української мови на всій території держави стане темою ще не однієї публікації. Виконувати ухвалу треба буде всім і не у чиїйсь «окремій» інтерпретації.

Багато ще з висловленого С.Удовиком викликає заперечення чи, принаймні, потребує уточнень. Перепрошую за відвертість, але маю враження, що писав автор поспіхом і дещо нервово, а це зазвичай схиляє до стилю «заклинання змій», проголошення «істин», які такими не є.

Так званого «почуття неповноцінності», з якого почав С.Удовик, в українців, тим більше освічених українців (не «хохлів», не «малоросів»), набагато менше, ніж, можливо, комусь здається. Зрештою, це почуття не оминає й росіян, особливо при знайомстві з благополучним і «розкішним» західним світом.

Міфом є, наприклад, те, що «аж до XV століття існувала якась «Візантійська співдружність націй». А про війни болгарського царя Симеона з Візантією, відторгнення від неї великих територій та інші конфлікти слов’янських держав з нею автор не чув?

Низка запропонованих нашій увазі розважань знайома: від «почуття неповноцінності», участі вихідців з України в розвитку освіти та культури в Росії та зворотних впливів (а було, було!), відтак «політичної нації» (нормальною політико-філософською мовою «політична нація» мало б означати: нація, тобто «народ», політично самостійна) — і до...

Власне, «сіллю» статті, її «motto», є — переповім із цитуванням: «Духовний простір України» може розвиватися тільки зі «сплаву цих двох культур і двох мов — української і російської» (тобто не в іншому поєднанні), і що «на існуючому корпусі української літератури, навіть якщо додати сюди нечисленні й часто вельми посередні перекази (чому не переклади?) світової класики, сьогодні неможливо сформувати повноцінного громадянина». Отож «у сплаві» з російською можна...

Боже збав, я не проти ознайомлення з російською літературою, її типажами, морально- етичними настановами й таки трохи знаю російську класику (щоправда, у прозі ставлю І.Тургенєва, І.Буніна, Л.Андреєва перед Л.Толстим, Ф.Достоєвським, а в поезії М.Лермонтова та С.Єсеніна перед О.Пушкіним, М.Некрасовим, але це справа смаку). Я не проти російської літератури та культури, але навіщо так глорифікувати її? Є ж у зарубіжній літературі й багато не менш вартісного.

Та це — побічна гілка моїх зауважень, бо є щось суттєвіше. Розуміє добродій С.Удовик чи ні, але результатом «сплаву» в Україні тільки цих двох названих ним мов і культур було би збіднення мови і культури власне української. Бо й у самій Росії нинішня російська література і культура не настільки «передова», «авангардова» і самодостатня... А низькопробний російський (чи російськомовний) «маскульт», включно з ритмами у два такти «чуп-туп» й пісеньками в стилі дівочого «Ты скажи, чьо ты хошь, чьо те надо — я те дам», — ця, з дозволу сказати, «культура» й «мова», що заполонили українські простори від степів Донецьких до гір Карпатських, становить небезпеку для нашої культури й духовності. (До речі, в сусідню з нами Польщу її не пускають.) Пропагований С.Удовиком чи ще кимось «сплав цих двох» можна розглядати і як намагання відгородити Україну від західного світу, ускладнити її самостійний, цивілізований вибір, зорієнтований на цінності євроатлантичної цивілізації, про необхідність якого ще на початку нашої незалежності говорили, зокрема, відомі шведські історики Крістіан Гернер і Клас-Єран Карлсон. (Див. «Всесвіт» №5-6, 1995 р.)

Безпардонна дифамація (знеславлення) «існуючого корпусу української літератури» є недопустимою для інтелігентної людини, якій належить знати трохи більше про предмет своїх оцінок. Включно з «переказами» світової класики українською.

Подив і розчарування викликає те, що автор, який в іншому місці статті з надуманого приводу шпетить когось там за «ортодоксальні комуністичні та совкові принципи», сам сповідує ті ж принципи, твердячи, буцім-то «сформувати повноцінного громадянина» можна й треба на «корпусі літератури» (а українська до цього не надається). Себто література як елемент соціальної інженерії, а літератори — «інженери людських душ»?

Наступне. Зробити українську мову в українській державі консолідуючим чинником — це бажання багатьох мільйонів наших громадян, а не тільки пана М.Жулинського, віце-прем’єра, на якого так завзято нападає С.Удовик.

Не підлягає дискусії те, що власне українська мова має бути консолідуючим чинником в Україні. Як польська — в Польщі, німецька — в Німеччині. Це ж зрозуміло: кожному громадянину України, який живе тут і тепер, треба вивчати й знати українську. Українець, який не володіє українською, — така ж нісенітниця, як «француз, який не володіє французькою». Він або українець (француз і т.д.), або ні. Можна бути негром, мешкати десь під Парижем, розмовляти французькою й почуватися французом. Етнічний українець Береговий був французом, прем’єр-міністром французького уряду й мав адаптоване прізвище Берегоуа.

Щодо українських словників, енциклопедії на оптичних носіях, то багато європейських мов і в багатших, ніж наша^, країнах успішно функціонує, не маючи поки що таких словників та енциклопедій. І хто в нас візьметься за їх створення, на які кошти? Якщо на державні (порада С.Удовика), то таких прецедентів у світі ще не було. Слід хоча б уявляти, з якими затратами була створена фахівцями Microsoft енциклопедія «Encarta». Кошти на подібні проекти не пан Жулинський і не Кабмін мають заробляти. Є в Україні люди, які мають досить потужні фінансові ресурси, але чи вони є українцями, чи почуваються ними?

Отож не треба щось там фантазувати. Бо ось конкретний приклад. Недавно у Львові були протести проти «русифікації» західного регіону, зокрема з допомогою телерадіоефіру. Однією з причин протестів було освоєння під російськомовні програми двох частот, останніх не зайнятих, виділених раніше Львову (місту всуціль україномовному). Освоїли їх, як не важко здогадатися, «прийшлі» з допомогою грошовитих «людей зі Сходу». Про гроші й цих людей львів’яни сказали: «Знаємо, як зароблені».