Битва за престиж

Черговий європейський похід футбольної збірної України, як відомо, завершився задовго до формального закінчення відбірного турніру до європейської першості наступного року. Гра проти національної команди Франції, яка за інших обставин могла б бути вирішальною для обох або хоча б однієї із команд, перетворилася у зв'язку із турнірним становищем на матч престижу.

У кожної команди свій престиж. Один у збірної Франції, яка в недалекому минулому була чемпіоном світу та Європи, інший у збірної України, яка лише одного разу в своїй історії подолала відбірний рубіж і прорвалася на фінальний турнір світової першості. Про наміри гостей свідчив практично найсильніший склад, яким французи прибули до столиці України. Було зрозуміло, що світові зірки масштабу Анрі чи Тюрама ні за яких умов не гратимуть у формі національної команди абияк. Не випадало так грати й українцям, які мали останню на найближчий час нагоду показати футбольному світу свій потенціал і реабілітуватися після неочікуваної поразки від скромної Литви минулої суботи.

Власне, у наших, на відміну від французів, була таки певна турнірна мотивація. У разі поразки збірна України вперше у своїй історії опускалася б на не дуже почесне п'яте місце у відбірній групі. І хоч тренер нашої команди Блохін не раз говорив, що йому байдуже, яке місце займати, коли головне турнірне завдання не виконане, і йому, і його команді безперечно хотілося залишити у пам'яті хоча б щось приємне від програного відбірного турніру.

Потенційні глядачі, як виявилось, були далекі від викладених вище міркувань. Замість переповнених трибун, які були на аналогічному матчі цих же суперників у Києві вісім років тому, команди зустріла досить скромна аудиторія. Перед початком гри всі присутні на стадіоні вшанували пам'ять загиблих у Донецьку шахтарів.

Уже за чверть години після початку гри українці подолали нарешті оборону французів, що їм ніяк не вдавалося впродовж понад восьми років. У попередніх чотирьох зустрічах команд України та Франції наші не забили суперникам жодного м'яча. У Києві це вдалося Вороніну, який вдало завершив точну передачу Гусєва. На жаль, вести перед у грі з французами українцям пощастило всього лише шість хвилин. Саме стільки часу знадобилося, аби лідер атак гостей Анрі пройшов через центр поля і, не відчуваючи жодного опору з боку наших оборонців, точно вцілив у кут воріт українців. Молодий голкіпер Пятов, який замінив травмованого у попередній грі Шовковського, нічим зарадити не зміг. Згодом французи ще раз із такою ж легкістю провели результативну атаку, яку завершив Гову.

Відчутна перевага збірної Франції у класі гри й майстерності виконавців, за логікою, мала б привести їх до ще однієї перемоги. Але втрутилися українські футболісти, яким у останні сорок п'ять хвилин відбірного турніру вже не було чого втрачати. І нехай гол Шевченка був не дуже логічним: м'яч, вдарившись об голову капітана нашої збірної, влетів у ворота французів за непередбачуваною траєкторією, величезне бажання українців не програти знівелювало наприкінці матчу ігрову перевагу французів.

Підсумок — нічия, яка до певної міри влаштувала обох суперників. Французи показали хорошу гру й не програли. Українці ж довели, що і в іграх, що не мають турнірного значення, вони можуть битися за результат до останньої хвилини. Навряд чи варто робити із нічиєї 2:2 аж занадто серйозні висновки. Виступ збірної України у першості Європи слід оцінювати не за останньою грою, а за кінцевим результатом, який виявився гіршим за всі, навіть найпесимістичніші сподівання.

Показово, що тренер збірної України не виглядав аж занадто засмученим четвертим місцем його команди у відборі. Добре знаючи потенціал відібраних ним до національної команди гравців, Блохін розумів, що для загального успіху потрібна певна дещиця везіння, яке супроводжувало нашу команду з осені 2004 го поосінь 2006-го. Коли ж удача перестала посміхатися нашій команді, інших засобів досягти успіху у збірної України просто не було. Навряд чи цьому є якась одна причина.

Причин багато: від незадовільного стану дитячого та масового футболу до не дуже високого рівня національного футбольного чемпіонату, де вже не перший рік головні ролі відіграють здебільшого іноземні футболісти. Чому в нашого футболу немає коштів на дитячі школи у райцентрах, зате є кошти на шалені гонорари іноземним майстрам? Ці запитання явно не до Блохіна. Тренер зробив усе, що міг, усе, що вмів. Навряд чи є в Україні тренери та гравці, які б досягли набагато кращого результату, ніж нинішній керманич національної збірної та відібрані ним гравці. Так само й нічия із французами практично ні про що не свідчить. Не програли, зберегли престиж. І це вже добре.