ЧАРIВНIСТЬ КАЧАНIВКИ

Одна з туристичних контор пропонувала провести парочку вихідних, із ночівлею, в легендарній Качанівці (Чернігівська область, від Києва кілометрів 250) — колишньому маєтку меценатів Тарновських.

Історична довідка. Щоб не було плутанини, позначимо основних господарів Качанівки: Григорій Степанович, його племінник — Василь Васильович, і син Василя Васильовича — також Василь Васильович; відповідно Тарновський-старший і молодший. На їхній «вогник» у ХIХ столітті привітно зліталися художники і поети. Меценати годували-поїли представників богеми — ті, в свою чергу, втілювали образи добродійників і свої власні фантазії. Тут побували Гоголь, Куліш, Костомаров, Рєпін, Шевченко, Врубель, Глінка і багато інших представників богеми. Коротше, компанія моїх знайомих пожартувала: тільки нас там і не вистачало.

Не встигли від’їхати від клубу «Червоне і чорне», де був збір, як тут же пролунав голос:

— Давайте пити!

— Ні, так не можна, — тверезо відповіли йому. — Як це ось так пити відразу? У вас що, нічого святого? Треба пити з КПП!

— З якого КПП?

— З контрольно-перепускного пункту ДАІ на виїзді з міста.

Під дикі крики наближаємося до контрольного пункту, що знаходиться за Биковнею. Народ хором рахує стартові секунди: «Дев’ять, вісім, сім...» Однак ніякого КПП на «один» не з’явилося. Недобір. Довелося рахувати заново. Якраз на середині рахунку водій різко натиснув на гальмо, і один із паломників до Мекки українського меценатства відлетів у простір разом із пляшкою горілки...

У шофера незворушна, клінт-іствудівська потилиця. В цю потилицю, як у бронебійний щит, розбиваються всі п’яні крики. По ідеї, водій повинен зазнавати мук Козлевича із «Золотого теляти», але, видно, загартувався на численних «турне вихідного дня».

Поки добираємося до Качанівки, публіка один з одним ділиться таємним:

— Одного разу я прийшов додому вночі, ніякий, — говорить життєрадісний, кругловидий парубок. — Відкрив холодильник, поїв хурми і змерз.

— Коли їси хурму, потрібно не забувати виходити з холодильника... — порадили йому.

В зливу (в Києві якраз в цей час встановилася цілком пристойна погода) під’їжджаємо до Качанівки.

Садиба, яку поважно іменували «палацом», виглядала доглянутою, але похмурою. Флігель, де нас поселили, — також не виконував звеселяючої дії. Я сказав: «Таке відчуття, що тут був інтернат або лікарня».

Перше, що повідомила екскурсовод — пані з розмитими, такими ж, як дощовий ландшафт, рисами обличчя, — що в радянські часи тут був інтернат, госпіталь і туберкульозний санаторій. Не вгадав я тільки про санаторій.

Сказала, що парк, звичайно, також був зіпсований, але в цілому його структура залишилася незмінною.

Всередині садиба вражала порожніми великими холодними приміщеннями. Вона — в стані тотального ремонту (причому замороженого).

Екскурсовод нудним голосом повідомила, що Григорій Степанович Тарновський був мовчазний, але любив поспівати, чим і тішив місцеву публіку, в тому числі і своїх селян. Причому, на відміну від Нерона, у якого був голос так собі, але слухачі, внаслідок його імператорського статусу, не могли розійтися, у Григорія Степановича вокальні дані були неабиякими...

Якраз у цей момент ми виявили, що в одному з більш-менш відремонтованих приміщень святкують весілля. Місцева молодь брала шлюб. Екскурсія звучала приблизно так: «Тут кімната, де Глінка «Руслана і Людмилу» писав, тут — весілля, а тут висіла колекція зброї, з якої Рєпін змальовував шаблі й мушкети для своєї знаменитої картини «Запорозькі козаки пишуть лист турецькому султану».

Гуляти парком під зливою не особливо хотілося, тому прогулянку відклали на завтра.

Лягаючи у флігелі спати, я зробив помилку: роздягся. Операція роздягання була зайвою. Протягом ночі я поступово натяг на себе сорочку, штани і навіть куртку. Вранці я прокинувся в окулярах. Як вони на мені опинилися — не пам’ятаю.

Чудовий туманний ранок. Вздовж берега ходять дві молоді жінки з двома дочками. Дочки, як всі діти, кудись рвуться. Матуся однієї з них, дивлячись у видошукач камери, захоплюється:

— Боже, яка краса? Неможливо відірватися.

Дочка:

— Ма, йдемо вже, вдома плівку подивишся.

Дійсно, пейзаж був чарівним. У смарагдовій воді — відбивалися очерети і вікові дерева...

Зіткнулися з двома мужиками, що підпирали дуб. Вони, виявляється, від нього заряджалися енергією.

— Ну і як, щось відчули? — запитав я.

— Похмілля стало менше, — відповів один із них, високий. Одягнутий він був у джинсову сорочку і брюки. Сивіючий «ёжик», тонкий профіль, породисте обличчя, насичені кров’ю щоки і шрам над верхньою губою. Я його так і прозвав, за назвою оповідання Моема, — «Людина зі шрамом».

Пізніше несподівано з’ясувалося, що це Лесь Подерв’янський — відомий український поет і художник, автор знаменитих комедій у віршах, наповнених ненормативною лексикою, які він сам просто і мило відтворює з дисків і плівок.

Заради заїжджої знаменитості було проведено додаткову екскурсію. Я нав’язався послухати ще раз. Нова пані розповідала в десять разів цікавіше за вчорашню.

Картини минулого заповнили пусті приміщення: відразу уявилося, як тут грали в більярд і на роялі. Глінка писав романси, а Рєпін зосереджено змальовував козачу амуніцію. Разом із господарем: один із персонажів картини — Василь Тарновський. Кімнати наповнилися гомоном численних мешканців маєтку.

Я звернув увагу на таку деталь. Василь Тарновський-молодший приволік у парк кам’яних баб. Дружина була різко проти, говорила, що це погана прикмета: притягати додому чиїсь, як їй здавалося, надмогильні пам’ятники. Може, і мала рацію. Все, що відбувалося тут після 1917 року, великим успіхом не назвеш, все перетворилося на хаос.

Але природа — вижила. Вона в Качанівці казкова: будь-який вигляд тягне на світовий шедевр.

Дуже б хотілося, щоб і приміщення остаточно були приведені до ладу й підтяглися до рівня гармонії парку. З цією метою, тобто привернення громадської уваги (і зрештою — фінансової підтримки), і прибув сюди Подерв’янський. Він готував матеріал для радіопередачі.

Я, відділившись від поета та його маленької свити, трошки побродив по палацу і відразу відчув себе господарем. Неначе це я тут роблю ремонт! А що?! Ось тут би точно влаштував собі кабінетище. Камін і письмовий стіл: чотири на шість метрів — вже є. І стільці з високими спинками перетяг би сюди з флігеля, єдиного до кінця відновленого тут приміщення. Тільки ці три стільці тут рідні — качанівські.

Садиба зсередини виявилася такою величезною, що я злегка заблукав і парадні двері знайшов тільки за пейзажами, що виднілися через вікно.

Всю ніч із нашими ми провели за столом, який винесли прямо у двір в очікуванні привидів Тарновських. На зразок тих привидів, що мешкають (судячи з рекламних проспектів та фільмів) в деяких замках Європи.

Та видно, за роки Радянської влади привиди тут стільки усього надивилися, що віддали перевагу будь-якому більш спокійному місцю, на зразок Баскервіль- холу чи замку, де жив Дракула.