«Час налаштуватися на власного виробника і споживача незалежності...»
На жаль, для вітчизняного довколаполітичного дискурсу є досить характерною така собі категорична манера висловлювань, коли доведення тієї чи іншої думки підмінюють силою переконання у власній правоті й у необхідності домогтися, щоб саме так вважали й усі решта. Безапеляційна категоричність є ознакою самозакоханого дилетантизму. Але вона є й одним з прийомів маніпулювання, коли за допомогою провокації досягають кимось замовленого результату. Звичайно, це зовсім не погано, коли люди замислюються над долею своєї країни, пропонують і домагаються розумних змін у житті громади. Зле, коли, замість аргументів і домовленостей про спільну справу, хтось починає претендувати на виключну роль месії, який один тільки й знає правду й категорично вимагає від усіх, щоб з ним погодилися. Тож яка може бути полеміка у випадку легковажної публіцистики, коли у дещо призабутому жанрі соціальної утопії вам пропонують готові й прості відповіді на усі питання, рецепти швидкого ощасливлення цілої нації? А ще до того ж, коли ці відповіді й рецепти не узгоджуються між собою.
Патетично запитуючи, чи відбулася незалежність України, автор програми демонструє дещо дивне розуміння державної незалежності, вбачаючи головну проблему в тому, що нам доводиться, «винувато потупивши очі», пояснювати, що таке Київ та абревіатура UA тим з американців чи європейців, хто цього не знає. Про яку незалежність піклується автор державотворчого проекту? Виходить, коли американці про нас знатимуть, ми зможемо нарешті вважати себе незалежними. Та чи не пора вже налаштуватися, говорячи газетним штампом, на власного виробника і споживача незалежності?
Інший зразок легковажної непослідовності міркувань зустрічаємо, коли автор «абстрагується від значення держави як примусового апарату» і бере «лише один аспект керівної еліти, яка і покликана виконувати функції державотворення, у тому числі і представницьку». Нарікання на відсутність в Україні власної політичної еліти дещо несподівано супроводжуються твердженням про те, що «сидіти і плескати язиком відправляють... нікчемних і підлих, щоб не плуталися під ногами і не заважали працювати». Як, скажіть, може бути здійснена представницька функція еліти, якщо її складають «трутні, яких народ виганяє із вулика в депутати і чиновники»? Напевне, важко говорити про симпатію до геть усіх членів українського парламенту. Однак очевидно і те, що особисті уподобання не можуть бути підставою для узагальнень, які претендують на державотворче значення.
Автор не обтяжує себе аргументами й тоді, коли закликає запровадити в Україні політичну модель Федеративної Республіки Німеччини (чого варте хоча б твердження про те, що «саме ставлення до ковбаси і сала дуже нас об’єднує»?). Дещо вільна інтерпретація історії Київської Русі, беззастережна заява про октроїруваність німецького федералізму, інші елементарні помилки та вади стилю складають враження, неначе автор не сповна знається на тому, про що говорить. Таким припущенням можна було б задовольнитися і втішитися небайдужістю (нехай би й аматорською) до долі держави, якби не деякі пропозиції з «базисної» та «надбудовної» частин програми. Ідеї про мораторій на діяльність Верховної Ради та Конституційного Суду, про надання президентові «виняткових повноважень щодо формування інституту перехідного періоду для адаптації і втілення в життя німецької державної моделі», «визначення кількості федеральних земель» виглядають вже не просто ініціативою небайдужих, а прихованою провокацією, черговим формуванням «народної ініціативи», виконування чийогось політичного замовлення...
То ж яка може бути полеміка, коли має місце провокація?
ВІД РЕДАКЦІЇ. Пропонуючи увазі своїх вдумливих і критичних читачів статтю «Bundesrepublik Ukraine» і перший відгук на неї, «День» свідомо пішов на певну, якщо так можна висловитися, інтелектуальну провокацію.
Безперечно, «кардинальну програму модернізації суспільства», якою її автори готові озброїти «українського путіна», можна сприймати із значною долею скепсиса. Однак формування вітчизняної еліти, створення дієздатної економічної моделі, утвердження нашої держави як у власних очах, так і в очах світу тощо — процеси справді болісні і довготривалі, з цим навряд чи хто почне сперечатися. Можна, мабуть, погодитися і з твердженням про необхідність «великого прориву в історію». «День» пропонує усім, хто має міркування щодо шляхів здійснення такого прориву, продовжити цю дискусію.
