ЧАС ПОВЕРНУТИСЬ ОБЛИЧЧЯМ ОДНЕ ДО ОДНОГО
Коли ми кажемо про десять років нашої незалежності, то насправді згадуються процеси, які почались значно раніше. Це і горбачовська «відлига», і створення Руху, і шквал публікацій та телепередач, і загальне відчуття чогось незвичного, світлого і радісного. Тоді здавалось, що варто тільки назвати якісь негативні явища, як вони відразу, немов бульбашка на сонці, зникнуть, і все буде гаразд. Але життя виявилося значно складнішим. І в першу чергу, через фактор внутрішньої неготовності людини жити у нових умовах, за новими правилами.
За часів СРСР народ звик до простої залежності між ним і владою. Необхідно на будь-які пропозиції зверху вигукнути «одобрямс», і певне покращання життя, хай і невелике, але гарантовано. Великою кількістю людей нові ідеї демократії не були повністю усвідомлені, але від розгубленої після серпня 1991 року влади йшов вимушений імпульс, збуджений невеликою активною частиною суспільства. Народ переважною більшістю висловив своє позитивне ставлення і чекав, що відразу отримає всі досягнення західної цивілізації, до яких його закликали і якими вабили. Але демократична система виявилась іншою, ніж тоталітарна, вона потребує громадянської активності, відповідальності, зміни ставлення до влади. І вийшло за В. Висоцьким: «Мне вчера дали свободу. Что я с ней делать буду?» У результаті ми отримали український парадокс — найкраще до нових умов пристосувались ті, хто найменше бажав цих змін, не кажучи про кримінальні елементи, для яких неконтрольована квазідемократія стала справжнім раєм.
Україна проголошена республікою (стаття 5 Конституції), але чомусь в офіційних повідомленнях ми зустрічаємо найчастіше вираз «держава Україна». Напевно, не дуже бажають офіційні особи, щоб у нашій державі головним був народ (respublika — загальна справа, справа народу — лат.). Але десять років не пройшли марно, народ поступово починає розуміти, що держава і влада не для того, щоб «давати», але вони повинні вміти і бути зацікавленими у тому, щоб створити умови для народної самореалізації, творчості, ініціативи. І ці поступові взаємні впливи «народ — влада — народ», впливи, що змінюють і тих і інших, хай не завжди так швидко, як хотілося б, але йдуть.
Поступово приходить усвідомлення і того, що «Захід нам не допоможе». Сподівання на те, що внутрішні скандали привернуть увагу інших країн і вони активно втрутяться, захищаючи нашу демократію, закінчились тільки одним — нашу країну сприймають як нерозвинену, мафіозну, кримінальну, таку, що не може захистити своїх громадян, а тому цих останніх можна нещадно експлуатувати, вбивати, ставитись як до людей «другого сорту» (випадок, описаний у «Дні» № 108 В. Юткіним). В одних країнах це приховують за зовнішньою люб’язністю, а в інших, що самі недавно були в такому становищі, подібне ставлення проявляється дуже яскраво. І приходить ще один досвід: якщо ми хочемо стати дійсно демократичною державою, то не треба нікому нав’язувати своїх проблем, тільки вирішивши їх самостійно, ми можемо розраховувати на повагу до себе. Так, це буває і важко, і лячно, і ризиковано, але це єдиний шлях до демократичної спільноти.
Сьогодні сварити владу по кухнях, у чергах, на ринках безперспективно. Необхідна конструктивна співпраця з владою, а це значить, що і влада, і народ повинні повернутись обличчям одне до одного. Чи бачимо ми взаємний анфас? В усякому випадку, за десять років профіль влади ми вивчили. А що вивчила влада? Чи тільки руки, які кидають бюлетені в урни, працюють, годують владу і тримають жебрацький «споживчий кошик»? Час подивитись в очі, зрозуміти і проблеми, і труднощі на шляху їх вирішення, зрозуміти, що тільки взаємна чесність допоможе побудувати не просто аморфну «державу Україну», але справжню «Республіку Україну».
