Чому 24 серпня немислиме поза історичним контекстом?

День Незалежності в Києві, як завжди, буде насиченим. Багато акцій, міні-фестивалів на кшталт фестивалю морозива, пісні й танці. Але чи залишиться за цим святковим блиском і гамором місце для розуміння суті свята? Чому саме радітимуть люди на вулицях — власне, факту, що ми живемо в самостійній країні, чи ще одному позачерговому вихідному? І що знає молоде покоління про те, як незалежність виборювалася, та що 24 серпня означало в 1990-х? Політична ситуація та інформаційний простір активно сприяють тому, щоб не знало майже нічого...

Без історичної канви День Незалежності стає святом фіктивним. А прогалини в національній пам’яті загрожують перетворити на фікцію саму незалежність. Доволі реальною виглядає ця загроза на тлі останніх політичних ініціатив, зокрема прийняття та підписання Президентом закону про мови та швидкої його «реалізації» в регіонах. Напевно, ще ніколи від початку 1990-х 24 серпня не набувало настільки особливого значення. Фіктивною чи справжньою буде наша самостійність і державність — залежить лише від суспільства, від його активності, принциповості, згуртованості, вміння зрозуміти й почути одне одного.

Напередодні свята «День» звернувся до наших експертів, які брали безпосередню участь у процесах, що наприкінці 1980-х — початку 1990-х привели до відновлення державності, з проханням діагностувати стан українського суспільства.

1. Сьогодні — День Прапора. Завтра — День Незалежності. Ви є одним із тих, хто, попри поширений міф, що незалежність впала нам на голову, її виборював. Зважаючи на пройдений шлях та суспільно-політичну ситуацію в країні упродовж останніх двох місяців, як ви оцінюєте нинішній стан українського суспільства з огляду на власний досвід?

2. Після того як вдалося протягти мовний закон, стало очевидно, що це поразка українського націонал-демократичного руху як явища. У чому причини цієї поразки, на вашу думку?

3. Нещодавно «День» запитував у читачів та експертів, які шляхи опору антидержавним законодавчим ініціативам та існуючій політичній практиці вони бачать? Більшість обрали форму індивідуального спротиву на кшталт «розмовляти українською» чи «купувати україномовні книжки»... Це звичайно добре, але нагадує певною мірою відхід у підпілля. Чи допоможе індивідуальний опір зберегти не фіктивну, а реальну державність?

«ІНДИВІДУАЛЬНА ПОЗИЦІЯ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ Є ВИРІШАЛЬНОЮ»

Євген СВЕРСТЮК, доктор філософії, автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву «З приводу процесу над Погружальським», політв’язень радянського режиму:

1. Це найважчий зі станів, який був за 20 років, у розумінні депресивності, вакханалії чорносотенних сил, які від самого початку були дуже активними, але вміло пристосовувалися до обставин. Я думаю, що стан суспільства — це одне, а політична вакханалія — це інше. Щось у суспільстві визріває те, чого ми не бачимо. І то, очевидно, якісь висновки й уроки зі всього, що ми пережили. У будь-якому разі, якщо ми будемо говорити про стан політикуму, то він більш ніж жалюгідний. А якщо ми будемо говорити про народ, то в цілому це стан незрівнянний. У народі живуть здорові уявлення, здорові прагнення. І це теж треба оцінювати, коли говоримо про стан суспільства. Наш народ тягнеться до позитиву, релігійних цінностей, до справжнього. Радянський період нам дав приклад того, як на поверхні все виглядає гладко, а насправді у народі жило те, що вибухнуло 1 грудня 1991 року. Насправді це глибоке питання, і воно вимагає уважного вивчення.

2. Те, що вдалося протягти цей закон через Верховну Раду, це поразка нашого так званого парламентаризму. Він був від самого початку загрожений. Згадаймо, що було у 1990-ті роки — ось цю непробивну групу, здається, 239 депутатів, які блокували всі здорові ініціативи і демонстрували, що практично комуністи і посткомуністи влади зі своїх рук не випустили.

3. Це не є відхід у підпілля, а навпаки — вихід із нього. Коли йдеться про індивідуальний опір, то це вихід людини принципової і доволі стійкої з підпілля пристосовництва до вулиці. Але коли ви ставите питання про форми боротьби, я думаю, що підписи Президента і спікера в очах народу визначають рівень честі тих двох людей. І звичайно, закони приймаються і закони відміняються. І думаю, що є, передусім, політична форма боротьби проти шахрайства у законодавстві. Ця форма буде постійно актуалізуватися у наступному парламенті. Але якщо порівнювати політичний опір та індивідуальний, то жоден закон не захистить мови, якщо самі громадяни не будуть її захищати. І в цьому розумінні індивідуальна позиція кожного українця є вирішальною у всій давній боротьбі, яка тривала віками і все ж таки вирішувалася на рівні людини. Людина не приймала насильства і русифікації. Людина чинила опір, і саме завдяки цьому ми живі. Отже, це надзвичайно важливо, хоча на перший погляд здається, що люди абсолютно пасивні й байдужі. Це виявляється у багатьох сферах, але цього разу зачепили, може, найболючішу точку. І ця точка повинна збуджувати людину, її сумління і честь.

«ДЕРЖАВА СТОЇТЬ НА ПОРОЗІ ГЛИБОКОЇ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ, ЯКА МОЖЕ ДАТИ ШАНС НА ОНОВЛЕННЯ»

Юрій ЩЕРБАК, дипломат, громадський діяч, письменник, член Міжрегіональної депутатської групи А. Д. Сахарова 1989—1991 рр.:

1. Перш за все, ніколи не слід забувати, що розпад Радянського Союзу й утворення незалежної держави Україна стало однією з найпозитивніших геополітичних подій ХХ століття (поряд з перемогою над нацизмом і процесом деколонізації). Тільки держава українського народу здатна захистити цей народ від агресій, голодоморів, масових репресій, забезпечити існування у конкурентному світі. Україна була вагітна незалежністю, вона боролася і виборювала незалежність на фронтах Другої світової війни, в загонах ОУН-УПА, в русі шістдесятників, в опорі дисидентів, у явищі націонал-комуністів, які із заздрістю дивилися на сусідні — набагато вільніші — держави так званого соцтабору: Польщу, Чехословаччину, Угорщину.

Держава Україна є найвищою геополітичною вартістю українського народу, і про це завжди треба пам’ятати у день 24 серпня.

Що не означає, що ми повинні бундючно і тупо пишатися сьогоднішнім станом цієї держави і суспільства. Цілком очевидно, що сьогодні і держава, і суспільство переживають глибоку кризу і терміново вимагають капітального ремонту. Але такого ремонту, який би не знищував самих основ державності і незалежності.

Завдяки зусиллям попередніх двох і особливо нинішнього Президента (переконаний, що настане час, коли народ отямиться і не буде саджати собі на шию чергового невігласа, доморощеного месію-диктатора з монархічними повноваженнями, і скасує цю посаду) Україна перетворилася на бандитську, феодально-олігархічну, жорстоко експлуататорську державу, в якій панує цілком більшовицький принцип беззаконня і грубої сили, тільки без комуністичних ідеологем «червоної утопії».

Такий стан держави і суспільства не задовольняє 90% народу, незалежно від місця проживання. Поневолені всі — від Криму до Карпат.

2. Український націонал-демократичний рух 1980—1990-х років виконав свою історичну місію — домігся проголошення держави. Але цей рух було знищено, деморалізовано, частково підкуплено новою грізною силою — компрадорським капіталом, для якого не існує жодної вітчизни, крім грошей. На жаль, національно-демократичний рух, обмежуючись часто зовнішніми театралізованими національними за формою дійствами, не спромігся виробити ширшої соціально-економічної програми, не поєднав національний протест з протестом соціальним, не знайшов собі союзників серед представників середнього і дрібного бізнесу.

На новому витку історії повторюється трагедія УНР 1918—1920 років — читайте В. Винниченка.

Мовний закон, розроблений у спеццентрах Росії і проштовхнутий агентурою цієї держави, — лише одне з багатьох свідчень кризи українського націоналізму, який практично зник зі Сходу і Півдня України, поступившись місцем добре організованим білим і червоним антиукраїнським силам. Звичайно, відповідальні за прийняття цього закону вищі посадові особи країни, які (вперше за всю історію незалежної держави!) відкинули ідею побудови громадянської української нації, застосувавши етнічний принцип поділу народу, який може призвести до ліванізації України, виникнення міжетнічних кривавих конфліктів.

Це — тяжкий державний злочин, за який його натхненники і виконавці понесуть кару.

3. Індивідуальний спротив повинен бути доповнений формами масового опору проти кримінального переродження держави, проти цинічного обкрадання народу на фоні стрімкого збагачення олігархів і корумпованих чиновників.

Треба зрозуміти, що тільки мовними протестами не можна обмежуватися. Держава стоїть на порозі глибокої системної кризи, яка може дати шанс на оновлення.

Тільки відкинувши імперіалістичний диктат Росії Путіна, відмовившись від абсурдного, смертельно небезпечного руху в деспотичну Азію, відновивши європейські засади народовладдя і верховенства права, відновлена українська держава зможе по справедливості вирішити «мовне», «національне» та інші питання свого буття і залишитися важливим чинником європейської безпеки. Сьогоднішні ж володарі — це перекотиполе, що його змете з землі вітер історії. Зі святом тебе, Україно!