Чорнобиль назавжди?

Доктор економічних наук, науковий керівник Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України Юрій САЄНКО довгі роки веде моніторинг соціально-психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, що його ініціює та фінансує Міністерство надзвичайних ситуацій України. Сьогодні, в річницю закриття Чорнобильської АЕС, час підвести деякі підсумки. Отже...

ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО БОЛЮ

Щонайперша невирішена проблема Чорнобиля — чітка реєстрація всього, що сталося. Який об’єм ядерного палива усередині IV блоку — нинішнього «Укриття»? Кількість ліквідаторів та доза їх опромінення? Які сумарні втрати у грошовому вираженні? У тому числі й від закриття ЧАЕС?.. На ці питання немає точних відповідей. Є припущення та попередні оцінки з багатьма застереженнями.

Здоров’я — найвища цінність для потерпілих, яке, як вони вважають, з року в рік гіршає. І у дорослих і у дітей. Медична статистика фіксує те ж саме порівняно з іншими жителями України.

Найціннішим — життям і своїм здоров’ям — жертвували ліквідатори. «Як зараз влада ставиться до ліквідаторів?» — спитали ми у 800 чорнобильців. Лише 9% сказали: «як до героїв», а більшість — 47% — відповіли: «вони герої, яких влада не оцінила та забула». Постало прогностичне запитання: «А якщо, не приведи Господи, станеться щось подібне Чорнобилю, ви підете у ліквідатори?». «Ні за що», — відповіли 57% всіх потерпілих. «Тільки за високу винагороду», — 18%. «Добровільно», — 6%. Отже, в ліквідатори може піти 23% потерпілих, а серед колишніх ліквідаторів ще менше — тільки 19%. «А чи згодні ви, щоб ваші діти стали ліквідаторами?» — було наступне запитання. «Ні за що!» — відповіли 81% опитаних, а серед колишніх ліквідаторів — 91%.

У нас склалося так, що ми розглядаємо людину переважно як фізичну субстанцію, як тіло. Людину фізичну треба годувати чистими продуктами, її треба лікувати, вивозити з «нечистих» територій, надати житло, проводити оздоровлення дітей… А що відбувається з розумом, душею і серцем особистості? Адже потерпілі пережили цілу серію шоків. І не тільки вони. Постраждало і страждає все населення України. Чорнобильська катастрофа погіршила екологію, економіку та соціум всієї України.

ІНФЕКЦІЯ БЕЗВИХІДНОСТІ

«Чорнобиль назавжди зруйнував здоров’я і долю». Раніше так вважали 45% потерпілих, тепер — більше за 60%. Не відпускають потерпілих і тяжкі думи про здоров’я і майбутнє дітей. Думаю, що навіть при поліпшенні рівня життя, синдром зруйнованого життя «потерпілих назавжди» не зникне за мізерних темпів його поліпшення, на які буде здатна економіка України у найближчі 10—15 років. Контингент потерпілих старіє, з віком болячки додаються, а патерналізм і песимізм зростає.

Чорнобиль породив ще один феномен — синдром рідного коріння. У 30- кiлометровiй зоні, де заборонено поселення людей, досі проживають сотні самопоселенців, якi не в силах відірватися від рідних стін та могил: «Радіацією дарма лякали, тут можна жити». Так і більшість жителів 2–ї та 3–ї забруднених зон вже не хочуть переселятися.

Складна картина світу переселенця у чужорідних реаліях — колишній свiт зруйнований, а в новий так і не вжилися, особливо старше покоління. Так і живуть між старим, якого немає, і новим, в якому «все не так». Проблеми з робочим місцем, професією, із соціокультурним середовищем нових сусідів та інші не вирішуються дочорнобильським досвідом. Виявилося, а цього ми точно не чекали, цією песимістичною та патерналістськи-безініціативною свідомістю переселенці заражають ще й місцевих жителів. Найвищий рівень соціального самопочуття у самопоселенців. А найнижчий — у переселенців та місцевих жителів. Якась психологічна інфекція безвихідності.

Такий собі парадоксальний трикутник, в одній з вершин якого — недовіра до влади та невіра у те, що ця влада може істотно допомогти. В іншій, як результат першої, — замикання на сім’ї та на примітивній моделі натурального господарства (кози, корови, коні, по дві-три ділянки). Грошова допомога копійчана. Але у третій вершині трикутника, здавалося б, повинно народитися бажання самому взятися за справу, стати незалежним від держави… Держава все повинна дати.

З ПРОХАЧІВ — У ЗАМОВНИКИ

Сформувалася певна стійка «чорнобильська» свідомість. Наприклад, на запитання: «Ви отримуєте компенсацію на себе і дітей. Не краще було б організувати спеціальне страхування, і ці гроші йшли б до страхового фонду, а у разі матеріальної потреби або за станом здоров’я вам буде виплачуватися істотна допомога?» — відповідають негативно. Наші люди добре пам’ятають, як «згоріли» їхні трудові заощадження, бачать, як нині «згоряють» вклади не тільки у трастах та приватних, але навіть у державних банках.

Люди замкнулися в колі свого «ближнього світу» родичів та друзів. Виходити за це коло дуже небезпечно, там треба будувати зв’язки не на відкритих, легітимних принципах соціального партнерства, а на основі соціальної змови. Раніше офіційних відносин треба «вміти домовитися» з чиновниками, мафією, міліцією, податківцями, пожежниками, санепідслужбою та іншою корумпованою компанією.

Тому єдиний шлях формування моделі соціального партнерства та її зміцнення у суспільній свідомості чорнобильської спільноти та українського соціуму загалом — це виховання власника. Власника у найширшому плані — самого себе, свого інтелекту, духовності, професійності, ініціативи, відповідальності за будинок, а не тільки за квартиру, за територію навколо нього, поселення... Власність, якщо хочете, на державні служби — вони повинні бути «моїми», «для мене» тому що я їх утримую за рахунок податків на результати «моєї» праці.

Виховання власника вирішується автоматично становленням середнього класу, тобто підйомом ринкової економіки. Однак, самооцінюючи свій рівень життя, 70—80% населення відносять себе до бідних. Обстеження домогосподарств показує, що у нас бідних 94% — саме стільки людей мають щомісячний сумарний доход менше ніж 300 гривень, менше мінімального прожиткового мінімуму.

Проте вже зараз суспільну свідомість можна здвигати до свідомості середнього класу не тільки зростанням економіки, але й структурними зрушеннями у розподілі бюджетних коштів.

За «Статистичним щорічником України», середньомісячна зарплата у 1998 році становила 153 грн. А витрати в бюджеті України дорівнювали 31196 млн. грн., що при 22,3 млн. працюючих становило 1399 грн. в рік або 117 грн. в місяць на одного зайнятого. Додамо це до середньої зарплати і отримаємо 270 грн. Тоді середньостатистичний працюючий буде знати, що він із зароблених ним 270 грн. віддає щомісяця 117 грн. або 43,3 % свого заробітку на утримання всіх державних служб та структур. У тому числі: на державне управління — 5 грн.; правоохоронні органи та безпеку — 5,8 грн.; освіту — 17,1 грн.; охорону здоров’я — 13,6 грн.; соціальний захист — 15,8 грн.; культуру та мистецтво — 1,5 грн.; засоби масової інформації — 0,5 грн.; фізичну культуру та спорт — 0,5 грн.; транспорт, дорожнє господарство, зв’язок, телекомунікації та інформатику — 6,5 грн.; житлово-комунальне господарство — 5,2 грн.; національну оборону — 5,3 грн.; ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальний захист потерпілих — 5,3 грн. тощо.

Цим кроком із безликого населення почнеться формування свідомості громадянина. З’явиться повага до себе — «я їх утримую»; вимога до них — вони повинні «працювати на мене»; контроль за ними — вони повинні відзвітувати «переді мною» про зроблену роботу. Людина перетворюється із прохача та гнаного на соціального замовника. Це кроки до соціального партнерства, що кардинально змінюють відносини між громадянином, громадянським суспільством та владою.

ЗАЛУЧЕННЯ ДО АКТИВНОГО ЖИТТЯ

Зараз переглядається програма переселення. Будували мало і мало переселяли. Немає коштів. Люди залишаються і залишаться жити на забруднених територіях. А туди ми нічого не вкладаємо, школи та дитячі садки розвалюються, дороги розмиваються, виробництво та економіка стагнують, отже, там — атмосфера гаснучого життя, в якій виховуються діти та молодь. Та й більшість жителів цих регіонів не бажає переселятися. Значить, туди треба вкладати гроші, відроджувати соціальну інфраструктуру, підіймати економіку. Потерпілих треба залучати до активного життя, «займати справою». Тільки активною діяльністю можна розімкнути рамки соціальної виключеності та реконструювати суспільну свідомість. Соціальна допомога — річ пасивна. Здібну до роботи людину вона руйнує.

Візьмемо проблему міста Славутича. Це люди особливого складу, особливого загартування. Всупереч усьому вони відродили та реконструювали ЧАЕС. Хвала їм за це. Але з іншого боку, це люди соціально тепличні. Бракує їм досвіду і загартування соціальних негараздів та криз. Це застає їх зненацька. Тому там давно необхідний соціальний моніторинг. Ми його почали ще у 1997, але нове керівництво ЧАЕС не дало ходу цьому проекту.

Я член державної комісії з розв’язання соціальних проблем Славутича, а Інститут соціології НАН України — провідна організація соціального моніторингу у зв’язку із закриттям ЧАЕС. З липня 2000 до жовтня 2001 мене ніхто не запрошував на засідання комісії. А Інститут соціології вже рік, як не має відомостей про хід цих робіт. У червні 2001 я подзвонив відповідальному працівнику ЧАЕС із соціальних питань, поцікавившись долею нашої участі. Вельмишановна пані відповіла досить дивно: «Я до цього ніколи не чула вашого прізвища, тому нам немає про що говорити». Не говорити — давно слід діяти, готувати людей до кардинальних змін, працювати на попередження соціальної напруженості при плавному, безкризовому пошуку нового вигляду міста.

ВУДКА ТА РИБКА

Постчорнобильська та пострадянська ситуація дуже схожі. Вони посилюють негативи та ослаблюють позитиви, обидві тривалою стагнацією руйнують суспільну свідомість, розвертаючи людей у минуле радянської стабільності, оскільки за ці роки їм не показали нічого кращого.

Чорнобильців ми тримаємо прикормом мізерної соціальної допомоги, не показуючи їм ані вудки, ані озера. А всьому іншому люду не даємо ані взяти в руки вудку, ані підійти до озера вільного підприємництва. А тих, кому це вдається, боляче б’ємо по руках, відбиваючи бажання до самостійності. Невже ми й справді змиримося з Чорнобилем назавжди?