Чукчі в українських вишиванках

Біля вокзалу, задмуханий усіма подорожніми вітрами, генделик.

Сумно намацав у кишені останні три гривні. Простий арифметичний розрахунок показував: якщо 1 грн. 50 коп. витратити на сьогоднішній кухоль пива, то рівно стільки ж залишається на завтрашній буханець хліба. Без інших принад харчової цивілізації можна і обійтися.

За сусіднім столиком сповідався «співкухольникам» такий собі чолов’яга з сивою щетиною. Сьорбаючи пиво, мимоволі дослухався до їхньої бесіди.

— Нас, місцевих, часто била негода. Тому не завжди ми висловлювали свої думки. Але тепер хочу сказати прямо:

— Я — Іван Черебан із Ужгорода! Імена свої люди часто ховають. Звикли, бо таке сердите життя. А мені що ховати, коли долі й так немає. Їздив колись у Сибір на лісоповали. У юності ще. У 1968 році був у Чехословаччині старшим сержантом. Там уперше попробував, за свої гроші, одягнути на себе нормальний цивільний костюм. Старшина з Підмосков’я цього не зрозумів, облив бензином і спалив. Я аж заплакав. Лейтенант із Ужгорода відчув мою велику образу і сказав:

— Твоє щастя на лісоповалі!

Після звільнення в запас туди й повернувся.

Далі перекинувся в Якутію добувати алмази. Зараз — у Чукотці, на золотих копальнях.

Режим, як у зоні. Зайшов, вийшов, гуртожиток, карти, сон — і знову в шахту.

А так додому тягне!

Зібрався.

Приїхав недавно й ненадовго, бо мав вертатися по зароблене. А то, буває, українці, в основному східні, виїжджають у відпустку і не повертаються, а шахтарів Росії дуже треба.

Тож вона і тримає їх.

Грошима.

Яких на Україні для простих людей нема.

Неприємно.

Але що робить?

Вдома, чесно кажучи, довго пили. Поспівали закарпатських пісень. Від чого душа моя стала тепла і м’яка.

Вийшли на вулицю. Повітря рідне. Йшли. З дівками обнімалися, котрі самі ж до компанії зголосилися. Нарешті дошвендяли ще до якоїсь точки на вокзалі.

А потім я прокинувся — на мені ні шкіряної куртки, ні топанок (черевиків — закарп. діалектизм. — Авт. ), ні грошей. Добре, хоч штанів не зняли.

Боже мій праведний, нащо я сюди приїжджав?..

Міг би так само поїхати у Хабаровськ. І ближче, і народ там чесніший. Якби напився — то в мене принаймні нічого би не вкрали. Хабаровські до такого не опускаються. А на своїй землі, свої ж браття і сестри...»

Оповідь чолов’яги «завела» всіх. І вони по черзі почали розповідати про своє.

Я подумки попрощався із завтрашнім буханцем хліба, замовив ще одне пиво і принишк.

«Мене кличуть Петром Матіяшем. На батьківській Ужгородщині стало важко жити, і ми поїхали великою компанією в Португалію.

У Лісабоні з кожного якийсь наш земляк узяв, прямо біля автобуса, по п’ятнадцять доларів — «за працевлаштування».

Товстий такий.

Усіх нас потім порозбирали хазяї, усі стали робити. Важко. На таку «дику роботу» в самій Португалії ніхто з місцевих не пристане.

Це з одного боку.

А з другого — стільки, як там, удома ми б ніколи не одержали. Від таких думок почали дивитися на світ досить весело. Не вовками, як на Закарпатті.

А той товстий, у кожанці, продовжував зустрічати земляків і брати з них свої неправедні п’ятнадцять доларів із душі.

За «просто так», бо ми навіки перелякані й слухаємося всіх.

І кінця його нахабності не було.

Якось ми дізналися від хлопця, котрий три роки вже тут, що товстун уже давно мільйонер. Але нічого зробити не могли, бо сказати йому прямо про все не було кому.

Ми й на Україні мовчимо, а там тим більше. Попробуй...

Той шахрай хоч і не «місцевий», та все ж мільйонер. А ми хто?»

Степан Бігарій із Воловецького району випив п’ятдесят грамів з усіма і сказав своє: «Думав, що все життя проживу між ялицями, на полонинах яфини (чорниці. — Авт. ) збиратиму.

Та щоби одержати пенсію, прописався у Бєлгороді.

Тут, в Україні, я не мав нічого, а в Бєлгороді мені платять 75 доларів на місяць».

Я ковтнув пива і задумався: хіба ж дивно, що ліпші наші газовики, шахтарі «пашуть» на Росію. Кожен українець готовий стати чужою робочою силою. І в цьому вся суть нинішньої України.

«Держава в імлі», як колись, після пам’ятної революції, писав про Росію англійський письменник Герберт Уелс.

Закарпатські, львівські, донецькі, луганські роботяги приїжджають на окраїни Російської Федерації і працюють, де лише є в цьому потреба. Вони вимушені працювати на чужині, бо в нас немає де...

І, мабуть, не дуже й треба їх праця.

Запалився й інтелігент, який чомусь опинився в цій компанії:

— Хто не знає ужгородського художника Віталія Либу? Але тут я став непотрібним — то все трудився в Словаччині. Одного разу «влетів» — за порушення паспортного режиму (трохи стік термін візи) посадовили в місцеву тюрму.

На місяць.

Тільки там, у їхній тюрмі, я порозумів — як уміють за кордоном цінувати творчість.

Олівець ще в кишені лишився — зробив портрет наглядача.

Всі тюремні працівники були у повному захваті.

Мене помістили в окрему камеру, поставили там диван, телевізор, відеомагнітофон і музичний центр.

Їжу носили з ресторану.

Зробив портрети всіх. Бо словацькі маляри не вміють так швидко. Їм не пощастило народитися, як мені, в Україні.

Потім вся в’язниця проводжала мене. Я аж заплакав, що скоро доведеться їхати на Батьківщину.

«Хороше мені, бо хоч я і простий іршавчанин Михайло Цепурдей, та родичів маю у Франції. («Хоч один усміхнений», — подумав я).

Двох синів на постійно відправив туди. Не нарадуюсь, як їм там добре. Один в університеті, на математиці, серед ліпших, інший готується до чемпіонату світу з плавання. Тут би він плавав, хіба коли Боржава розіллється й інакшим способом не врятуєш собі життя.

Я не хотів, щоби вони тут боролися з кимось. Най ліпше живуть там. Хоч скучно, але без конфліктів.

Жаль тільки, що не всі, як мої, можуть дійти в Європу. Свої душать, не пускають. Грошей їм, шарканям (драконам. — Авт. ), мало...

Так чинити, думаю, не можна.

Хоча про це прямо нікому не скажу.

Хай говорять iнші».

Тячівець Володимир Пулей колись ходив у Грецію, а тепер розповідав: «Мене місцеві люди дуже полюбили за смиренність і працьовитість. Роботи, як не кожному з українців, пропонували всякої. Грошей з’явилося до блуду. Два роки там пробув, аби побудувати на своїй землі собі щастя.

Луганські хлопці ввечері прийшли в селище Потідео на мою квартиру в гості з кількома пляшками гарного вина «Тсанталі». Випили трохи. В Греції ніколи не п’єш, а все робиш — то і не п’янієш ніколи.

Але подумав, що сп’янів, коли побачив, як гості витягли пістолети і ножі. Били мене, по всьому тілу, руками й ногами. Тільки тоді, коли в моєму роті не стало зубів і відчув, що от-от помру, вказав, де заховані мої важкі гроші.

Вони забрали. Сіли на тачки — і лиш за ними загуло.

Греки мені дуже співчували і безкоштовно підлікували, але робити далі, через здоров’я і нерви, я вже не мав сил.

І чому нас пускають за кордон?

Мабуть, тому, щоби ми забули про порядок у своєму домі».

«Мене знають люди просто як Пішту Рябого. Так мене звуть усі у Великій Бігані на Берегівщині. Збідніли всі. Загубив гроші — не мав у кого позичити сто доларів, щоб поїхати через Москву в Чукотку, де працюю оленеводом.

Добре, що мій друг мав совість, продав машину, і тільки тому ми поїхали в Москву.

У тих краях усе набагато ліпше. Хоча Радянський Союз розвалився і благополучні національні меншини без колишнього соціально-культурного нагляду деградували. На Чукотці місцеві чукчі до смерті п’ють «вогненну воду» і зовсім не хочуть ходити за оленями. Сповна доглядають за ними приїжджі.

А хто це?

Та наші ж українці! З різних областей.

Свої корови порізані та повиздихали — то стали на Чукотці оленеводами.

Якось ганяючи низькорослих, як наші собаки, оленів, подумав, що і в нашій пропитій державі сьогодні чи завтра тих корів, що зуміли вижити на дорогах реформ, аналогічно до чукотських українських оленеводів, будуть доїти китайці. Бо в них дуже багато народу. І Китай по всьому білому світу шукає для них роботу. Успішно.

Ми ж — мусимо рятувати себе самі!..»

Вислухав усіх. Ішов на квартиру. Дивився на яскраво висвітлені кафетерії. Скрізь учорашні випускники. Досить дохлі хлопці, але рвучкі нахабні дівчата цим не переймаються.

Для них головне не це.

Приємно їм, мабуть, спостерігати з тієї «кафешної» точки зору довколишні злидні...

На мене ж чекала нетоплена кімната в чужій квартирі. Хоча під двома «гуманітарними» ковдрами, придбаними на ужгородському Свинському базарі в «постраждальця-оптовика» від повені, можна більш-менш зігрітися.

А зігрівшись, я заснув.

...Снилися мені тундра і олені, за якими весело бігали українці у вишиванках.