Чи не поспішаємо ми?

«Незалежність — це дівчина з калиною в руках?» («День», 18.10.2000). А чому б і ні?

Тільки б співгромадяни, що оглядають пам’ятник, не думали про що-небудь інше, не пов’язане зі смисловим наповненням ансамблю «Слава Україні». Скажімо, про проблеми наповнення споживчого кошика. Про ту ж поки що ще віртуальну незалежність, якій ще далеченько до віковічної мрії співвітчизників. Або про десятки тисяч знедолених ветеранів, що вимагають від Кабміну збереження пільг («День», 19.10.2000). Та й про інші прозаїчні сюжети...

Заперечень проти дівчини з калиною немає. І незалежність в ідеалі гідна величного монумента. Але чи не поспішаємо ми увічнити те, що ще лише на шляху до п’єдесталу і потребує подальшого іспиту часом?

Адже все це вже було, було... З легкістю (і безвідповідальністю) надзвичайно щедро роздавали номенклатурні путівки у вічність, а потім ці путівки безцеремонно відбирали. Так чи не краще почекати, доки монумент не буде запитано як дозрілий для вічності, і не обов’язково за життя (не дуже благополучного!) нинішнього покоління.

Моє інакодумство — зовсім не святотатство, а лише тверезе застереження від захоплення тимчасовим.

Бентежить і матеріальна сторона проекту. Подібне марнотратство може дозволити собі хіба що процвітаюча країна, чиїм досягненням бракує лише «бронзы многопудья».

Усякий монумент, як відомо, потребує гідного антуражу, подібно до того, як красуня — вбрання і шанувальників. Ні до чого нам чергова «монументальна Попелюшка», яку може спіткати, не приведи Господи, аж ніяк не казкова доля її попередниць.

Раніше нагодуймо, одягнімо і підлікуймо тих, хто цього гостро потребує. А за монументами, що вінчають наші звершення, думаю, затримки не буде.