Чи не той Здунек?

...Галина Іванівна вже спала, коли чоловік, який дивився поєдинок за участю одного зі знаменитих братів Кличків, почав штовхати її під бока.

— Бабо! Бабо! Вставай! Дивися, кого показують — то твій брат чи якийсь інший родич?..

На екрані телевізора жінка побачила незнайомого невисокого присадкуватого чоловіка. Вона й не могла його знати, бо це був німець, котрий тренував братів Кличків. Але звався він Фріц Здунек. А саме таке прізвище мав її тато...

Про те, що Галина Бондар у дівоцтві носила прізвище мами — Гогулка, а не прізвище тата — Здунек, на всі Озеряни (крім, звісно, найближчої родини) тривалий час знала лише одна людина. Це зоотехнік Ліда Кузьмівна — Галина працювала на фермі дояркою. Знала й причини, через які та мусила приховувати свою, як кажуть тут, фамілію, але про них трохи згодом. І коли 1963 року в Озеряни зателефонували «з Луцька, з міліції», то волею випадку свідком розмови стала Кузьмівна. Вона прибігла на ферму й сказала, що хтось із Німеччини цікавиться, чи є в селі люди з прізвищем Здунек.

— А я вже осталася на світі сама. Ні мамки, ні дідуся з бабусею... Нема з ким порадитися, а мала ж усього 20 років. І звідки я знала, хто й кого шукає?.. Якби сказали, що шукають родичів, я б обізвалася. Якби ще не з міліції телефонували! У той же час людей переслідували лише за те, що вони з родичами за кордоном листувалися. Гадаю, Боже мій коханий, а раптом мій тато в банді якійсь був, чи щось у тій Німеччині вчверив?.. Просто злякалася, — розказує тепер Галина Іванівна, й хто знає про той непростий час, може її зрозуміти.

Таємниця дожила на споді душі до 80-х років. Уже почали їздити за товаром в Україну поляки, а оскільки Озеряни — забужанське село (в кожній другій хаті тут і нині мешкають нащадки переселених під час операції «Вісла»), то про своє родинне коріння згадала не одна Галина Іванівна. Утім, від народження вона була Галиною Янівною Здунек, народженою у «воєводствє Любельськом, в повєтє Хелмском»...

— Мамка Олена Йосипівна — українка, а тато Янек, син Станіслава, — поляк. Як німець, окупувавши Польщу, почав брати людей на роботу, то вони обоє опинилися в Німеччині. То було 1940 року. Мамка додому приїхали липні 1942-го, бо ходили мною вагітна. А нащо німцеві вагітна робітниця? Я пам’ятаю, як мамка розказували, що німець крепко карав хлопців (і своїх теж, не тільки заробітчан), які ходили з дівчатами й не брали їх до шлюбу... Тато послав мамку народжувати до своїх батьків, але бабуся сказала їй: їдь, їдь, вони — поляки, то ще тебе там заб’ють! З татом у Німеччині залишався мамчин брат. Він привозив мені від тата подарунки — пальтечко й муфту (я в них ще тут попоходила), й маленький золотий перстеник. Коли плакала, то мама давали мені ним гратися. Одного разу, казали, запхала перстеник до рота так, що мамка діставали його мало не з горла. Відкинули вбік, а потім не знайшли...

Коли закінчилася Друга світова війна, мамчин брат повернувся додому, але родину вже вивезли в Україну. Залишився в Німеччині й Янек Здунек. Роками ні матір Галини, ні вона сама його не шукали.

Спробу щось дізнатися про тата дочка зробила тоді, коли з’явилася телепередача «Жди мене». Писала в Київ, у Червоний Хрест, там обіцяли шукати, але за вісім років жодної звістки. Їздила до родичів у Польщу, проте двоюрідна сестра, яку гостинно не раз приймала в Озерянах і котра обіцяла посприяти бодай у розшуку батькової родини, виявилася надто зайнятою на роботі... Правда, Галина побувала в селі, де народилася.

— Ще був живий мій дядько, мамин брат. Казав: ти сюди переїжджай, тут усе твоє! Хату нашу бачила, але не заходила. Живе в ній тепер поляк, який народився в... Озерянах та жив на колонії Познанка. Хата наша файна, але новий господар спорудив собі поруч двоповерхову віллу, із нашої саджавки зробив ставка, запустив рибу, сюди люди приїжджають, як на курорт. Казав, що уступить мені хату. А чого я туди пішла б, коли вся родина моя вже тут?..

На Волині є кілька Озерян, та якщо інші й справді знаходяться в озерних краях, то ті, в яких живе Галина Бондар із чоловіком Феофаном Степановичем (котрого ласкаво називає Фанею), не мають навіть найменшої водойми! Існують лише перекази про озеро, котре начебто пішло під землю... Нема в Озерянах і корінних мешканців, якщо не згадувати дві чи три словацькі сім’ї, які оселилися тут трохи раніше ніж забужани. Немає, бо цьому селу завжди судилося бути притулком для переселенців. Заснували його, назвавши село Стичай, етнічні чехи півтора чи два століття тому.

— Ще коли забужани приїхали, 1946-го, то застали старезні сосни. А чехи, розказують, узагалі приїхали в пущу й мусили викорчовувати ліс, відтоді й назва колонії збереглася — Корчунок... Села на тому місці, де воно стоїть тепер, спочатку не було, хати будували на горбах, а нині воно, бачите, у долині, — розказує Феофан Степанович Бондар, який виріс на хуторі з назвою Зелений Клин неподалік сусіднього Радомишля, а його родина мала власну діброву з 200 дубів...

Чехи освоювали нові землі капітально. Видобували глину й виробляли якісну цеглу, адже збудовані з неї хати дуже добротні й нині вражають надійністю, просторими кімнатами й високими стелями... Але купують їх уже нові переселенці — з поліських районів Волині. З волинськими ж чехами після Другої світової війни Сталін та тодішні керівники Чехословаччини зробили «чендж», тобто обмін: чехи поїхали на історичну батьківщину, в їхні будинки заселили русинів (які вперто називають себе словаками) з Попраду, Кошіц і Прешова, котрі наприкінці 60-х теж масово поїхали додому. В Озерянах нині в кожній другій хаті живуть нащадки переселенців з-за Бугу.

— Озеряни — село без людей. Скільки від нашої хати до кінця села, а чотири будинки вже стоять пустками! — зітхає дядько Фаня.

Місцевий священик — отець Петро на прізвище Сковорода — пригадує, як одного року (а служить він на парафії шостий рік) відправив заупокійну по 12 жителях села (при тому, що в Озерянах лише 90 хат). А повінчав за своє служіння пар, може, чотири чи п’ять. 2001 року, коли відправляв свою першу Великодню Всенічну, прихожани розказували, що була на ній і родина чехів-переселенців, які провідували Озеряни. Були в храмі, в якому їх хрестили. Бо православна церква в Озерянах міститься в колишньому католицькому костелі, спорудженому 1926 року чехами. Виїжджаючи додому, чехи не хотіли, щоб войовничі атеїсти зробили з їхньої святині склад чи щось подібне. Тому, розказують, зарані посприяли передачі споруди православним. На пам’ять про ту подію перед храмом поставлено пам’ятник із написом «Силою Христа твойого сохрани нас, Господи, від хворовання, від напасті й усякої біди. Спорудили громадяни села Озеряни в пам’ять з’єднання любові, дружби й миру всіх народів нашого села й усього світу. Дня 2 травня 1953 року».

А нещодавно, повертаючись із служби Божої, Галина Іванівна Бондар почула:

— Чуєш, Галю, в село німець приїхав?! Подумала: він же в морду не дасть, якщо звернуся. Виявилося, він — наречений дівчини, котра родом з Озерян, а нині живе в Луцьку. Німець німцем, а людяний. Попросила, щоб допоміг щось дізнатися про тата. Що знаєте, питає, про нього? Нічого, крім імені, крім того, що в Польщі був органістом у своєму сільському храмі. Та ще фотографії маю. Глянув, каже: ви дуже на нього схожа, але мало інформації. У батька ще й брат був, який теж у Німеччині залишився...

Нещодавно той німець знову приїжджав до Озерян. Розказав, що по інтернету зв’язувався з двома чоловіками на прізвище Здунек. Вони не заперечують, що в них може бути така родина в Україні! Але хотіли б більше інформації. Хоче зустрітися з ними особисто, є надія, що зустрінеться й з Фріцом Здунеком...

— Малою не раз допитувала мамку: чого ви не разом із татом, де мій батько? А вони у відповідь завжди плакали. Хіба їм самим було легко?.. То війна все наробила, що така ненависть між людьми стала. Якби жили під Хелмом, нікуди не гнали нас, може, й мама жива була б, не пішла б так рано з життя... Не раз хочеться когось із рідних знайти, бо одна на світі як турок. А знаю, що хтось ще є.