Чи поставлять пам’ятник Адаму,

— Живемо весело, не сумуємо. Пригадуєте, як казав крокодил Гена: «А в Подмосковье очень хорошо: ягоды, грибы...» — з першої ж хвилини сільський голова заговорив у властивому йому колоритному стилі. — Це сьогодні спокійний день, бо зранку було тільки чотири відвідувачі. А буває, що й 40, і 50... Особливо коли не свято, а, як у нас кажуть, присвято. Людина сумнівається, чи можна працювати, і проблему вибору вирішує просто: а чи не сходити б мені у сільську раду?!

Найчастіше у сільську раду селян кличе проблема, котру до їхнього голови пробував вирішити і не вирішив «ще блаженної пам’яті Столипін»: земля і воля.

— Була блага затія — дати мужикові землю. Думали — він і возрадується! Але людей старої закваски мало. Чоловіки, хто шустріший, — у Росію, Польщу на заробітки, жінки — по Волині на буряки. І дай Бог їм здоров’я... Земля ж повинна мати господаря! У нашій сільській раді раніше землею ніхто не займався. Народ робив, як йому вигідно: оскільки поля малородючі, або чисті торф’яники, або піщаники, треба брати не так умінням, як числом: до десяти гектарів позаорювали, позаймали. І це добре, бо земля не повинна пустувати! Але ж нам тепер доводиться лишки забирати... Я дядькові про закон, а він мені: «Ви всі такі!» Я йому про землю, він мені про Лазаренка, я йому про теля — він мені про Президента...

— Селянин на Поліссі, кажуть, був забитий. А при покійному батькові ми тримали чотири корови, мали бичків і волів, свою техніку, лишки вирощеного продавали, і самі білий хліб їли. У хаті на чотири кімнати вся столярка — дубова. Ви знайдіть мені сьогодні хазяїна, котрий, маючи семеро дітей, таке б осилив. Коли прийшла нова, радянська, влада, то попросилася у нашу хату в прийми: в одній кімнаті школу відкрили, в іншій крамницю. У війну батько не взяв зброї в руки, бо це йому забороняла віра, і його від нас забрали. У 46-му «хлопці з лісу» вирішили нашу хату спалити, бо у ній була «совітська школа», проте знайшовся один добрий чоловік і попередив: «Федоро, вночі прийдуть, повинось, порятуй що маєш». Прийшли, запалили, погрілися, покурили... А сьогодні кажуть їх називати борцями за волю України! Мати розказувала, які насправді були борці за Україну. У 49-му прийшов уночі один, вийняв з куфера (скрині. —

Авт. ) полотно собі на онучi — і назавтра за це був розстріляний. Командир, який виніс цей вирок, залишив самотній жінці з сімома дітьми рюкзак з тушонкою, а мати така була налякана, що місяць боялася відкрити бодай одну банку...

— У нашому селі кажуть так: хто б до влади не прийшов, а мужикові роби. Не можна однозначно заперечувати позитивного, що мали колгоспи. Так само, як не можна тільки у чорному кольорi малювати нашу присутність в Афганістані. Ми вже десять літ як звідти пішли, а вони все воюють. Воюють не прості люди, а політики між собою... Колись показували по телебаченню, як Ахмад- Шах зайняв місто Кундуз. Я там кожну вуличку, кожен дім знаю. Він спалив, знищив усе, що ми набудували! Скільки лікарень, шкіл афганцям спорудили, скільки комбайнів з тракторами з Союзу ішло! Не думайте, що так легко жити під баєм... Я служив на Кушці, у прикордонній комендатурі. Там і досі є два села з українських козаків-переселенців, Полтавка і Моргунівка. Всі чоловіки у брилях таких старосвітських, як колись під Диканькою ходили... Через річечку Кушку — вже Афганістан. У Полтавці і Моргунівці тракторами орють, а там — сохою...

Отож, про колгоспи. Я за три місяці роботи на тракторі заробив собі на мотоцикл. Міша-комбайнер у Болгарію задарма — але за працю свою! — їздив, доярки ходили одягнуті не гірше, ніж городські, і меблі купували, і на курортах бували. На болотах, де корова по вуха провалювалася, ми тепер сіємо пшеницю. Але настав час перемін, час переділу власності, і, доки він не пройде, спокою у селі не буде. І ще не народився той голова, який би усім догодив. Моя мати померла недавно, маючи 90 літ. Заробила пенсію у 64 гривні, а при розпаюванні колишнього колгоспного майна на її долю припало б дві цеглини з корівника, дві гайки від трактора і одна шиферина. Тому на запитання, хто винен, що так на селі сталося, навіть рідна мати казала: «Ти, Адаме. Доки тебе у Красноволі не було, цього ніхто не робив!» Отож, чи поставлять мені пам’ятник після закінчення головування, як ставлять їх у кожному узбецькому селі — і на в’їзді, і на виїзді — узбецькому президенту Карімову, глибоко в тім сумніваюсь...

— Поки що село вичікує. З охотою йде на вибори, бо для сільської людини і це свято. Є якась перерва між важкою працею на землі. Гарно одягнуті, сім’ями, а ще ж і буфет працює, можна куму чи кума побачити... А ще можна кандидатові, якщо місцевий, пригадати, як він, розподіляючи товар за талонами, хустки жінці не видав, і тепер вона його викреслить... Селянин себе на виборах реалізовує! Причому якби розділили вибори до Верховної, бодай обласної ради, — і місцеві, на останні була б явка відсотків двадцять. Простому чоловікові, про якого згадують тільки перед виборами, місцевий депутат не такий цікавий — він його знає як облупленого. От Ющенко — інша річ... Кажуть, хороший був, бо пенсії і зарплати видав. Наче Атлантів подвиг здійснив!.. І якби опинився сьогодні у нас Жириновський, пообіцяв «кожному мужикові — по трактору, а кожній бабі — по трактористу»... Капець був би нашій незалежності!

— Якщо є сільські ради, у яких 160 — 170 господарських дворів, то у нас їх — 824! Пайовиків у КСП буває 200 — 300, а в нас — 1500! П’ять сіл, понад 10 тисяч населення... А штат — той самий, тільки землевпорядник не на півокладу, а на цілий оклад. Про обсяг роботи свідчить те, що наш головний бухгалтер Валентина Юріївна Півторак видає у рік близько 3 тисяч довідок, які мають юридичну силу. Сільраду об’їхати по периметру — 48 кілометрів. Чим? Або свою коняку запрягаю, або когось прошу підвезти. При цьому на нас, двох державних службовців — мене і заступника Анатолія Володимировича Майстра — скочується з Києва, Луцька, району лавина паперів. Добре, що у нас вистачає розуму їх не виконувати! Ті, звичайно, які пишуться, аби писатися: нема для їх виконання ні часу, ні коштів, ні людей. Ось все кажуть: буде адміністративна реформа, будуть губернії... За царя-батюшки Волинська губернія вбирала у себе Рівненщину, частину Тернопільщини, Житомирщину... Губернатор мав право встановлювати і відміняти податки, відміняти смертну кару. Та ти зроби владу на місцях сильною, а не буфером, який за все і всіх відповідальний! Бо встає на сході селян дідок зловредний, принагідно перед цим випивши, і починає тебе робити крайнім. Я, правда, відразу пропоную: стань на моє місце і покеруй. І то з цієї хвилини! А у відповідь, як писав Висоцький, — тишина...

Резонансним став виступ красновільського голови на одному з районних активів (утім, хіба один, але нині мова про цей).

— Коли один дільничний на 17 сіл, люди починають розуміти демократію як вседозволеність. То ж сільських голів примушують ходити по хатах і «трусити» самогонку. Візьмемо нашу сільраду і відмінусуємо хати, де живуть віруючі, які і не п’ють і не гонять... Якщо я з 600 хат «перетрушу» — якусь частину господарів, можливо, доведеться штрафувати. Дільничний отримає за «операцію» зірочку на погони, а сільський голова — прокльони на свою голову. Добре, якщо я горілку знайду. А якщо не знайду, а відшукається чоловік, який нагадає про Конституцію та ордер на обшук... Підтримає мене прокурор за таку затію?! І давайте не закривати стидливо очей: чого варта баба Василина без пляшки? Хто їй дров «за так» привезе чи город зоре? З самогоноварінням боротися треба, але не методом наскоку. Багатьом сільським головам не подобається, що їх посилають хати «трусити», але бояться підняти це питання, щоб не зрозуміли неправильно.

— А ви чого не боїтеся?

— За посаду не тримаюся, пенсію вже вислужив, а ще кожна людина в селах сільради знає: Адам Близнюк ніколи і ні за яку послугу не взяв ні хабара, ні пляшки горілки «на могорич». Якщо ж мені хтось допоміг, бо будинок будую, чи там свиноматку до кнура заведу — за все розраховуюся.

У колишнього вояка з особливого розвідувального батальйону особливої десантно-штурмової бригади сьогодні — робочі селянські руки. З досвітку він, як кожен його виборець, порає худобу, напуває коня, влітку громадить сіно, а восени копає картоплю... Але о восьмій — помившись, побрившись і при галстуку — як штик на робочому місці й відстоює інтереси громади.

— Напишіть, що сільський голова з Красноволі звертається до торгового дому «Любарт». Якщо не виплатять заборговані людям гроші за молоко, забране ще у позаминулому році, приїду і кину гранату! Вже шість разів їздив... (Про гранату, звичайно, жартує, але щодо боргів настроєний серйозно).

«При Адамові» людям виділили сінокоси для домашніх корівок, майже ста чоловікам недавно (вперше у районі!) вручили державні акти на право володіння землею. На території сільради працює будинок культури і три клуби, а четвертий, у Матейках, де старе приміщення, будуть будувати. Відтоді, як почали стабільно виплачувати «дитячі» гроші, матері віддають перевагу домашньому вихованню, і сам собою «розпався» дитсадок. Щоб не пропало хороше двоповерхове приміщення, голова планує відкрити амбулаторію з денним стаціонаром

Армія, а тим більше, бойові будні вчать чоловіка вирішувати проблеми. Велика сільрада, багато сіл? Що ж, у кожному з них має тепер Близнюк свого «намісника», тобто заступника сільського голови по громадській роботі. Ці люди, яких селяни називають старостами, його помічники на місцях. У Нічогівці — Володимир Арсентійович Лихачов, у Матейках — Ілля Петрович Демчук, у Красноволі — Василь Андрійович Васюхник, у Погулянці — Созон Павлович Лихач, у Тельчі — Микола Федорович Переходько.

«До Адама» у Красноволі зроду не було церкви, бо звикли ходити на «багатші» села. Близнюк переконав найостанніших скептиків — до Михайла, храмового свята, православна громада добудувала храм. Допомогла влада спорудити й молитовний дім, бо, на думку голови, усе це допомагає селу розвиватися.