Чи у контракті справа?

Після того як академік, Герой України Володимир Шевченко зненацька особисто від міністра Дмитра Табачника отримав звістку про своє звільнення «у зв’язку із закінченням контракту», він поїхав на рідну Дніпропетровщину до своєї 96-річної мами. Відстоювати справедливість у Донецьку залишилась його соратниця і заступник по донецькій «Просвіті» Марія Олійник. «Справедливість» — не в сенсі повернення посад конкретним людям (а в такий самий спосіб без попередження було звільнено ректора Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова та Уманського державного педагогічного університету ім. П.Г. Тичини), а щодо повернення гідного ставлення до академічної спільноти. Марія Олійник вірить, що їй вдасться домогтися проведення конкурсу на заміщення ректорської посади.

Тим часом відсторонений від університетських справ Володимир Павлович все ж переживає, як закінчиться вступна кампанія і що буде далі з українською освітою:

— Чим викликане рішення міністра, мені важко пояснити. І Донецький, і Одеський національні університети входять в десятку кращих університетів країни, мають потужний науковий, кадровий потенціал, напрацьовані зв’язки з європейськими університетами, виконуються міжнародні програми з різних напрямків. Для мене було, чесно скажу, несподіванкою, коли Дмитро Володимирович 29 липня о 8 годині ранку зачитав наказ про моє звільнення у зв’язку із закінченням контракту. Хоча до цього вже було проведено загальні збори колективу університету, де я відзвітував про зроблену за останніх сім років роботу, представив свої плани на наступних сім років у разі, якщо мене буде обрано, я відзвітувався на кадровій комісії Міносвіти, і чекав оголошення про конкурс. А тут — як обухом по голові — моє звільнення. Або ж Дмитро Володимирович задумав якусь ректорську реформу, про яку нікому не говорив, або ж він отримав вказівку згори.

— А «ноги» — з Києва чи з Донецька?

— До 29 липня від Дмитра Табачника я не чув критики на свою адресу. Тому це рішення, я переконаний, — не є волею самого міністра. Кого конкретно — не можу сказати. Можливо, й місцеві зацікавлені особи.

— Якщо припустити, що ці звільнення — початок якоїсь таємної ректорської реформи, то, як гадаєте, чому розпочали зі «своїх» регіонів, а, скажімо, не із Західної України, де «неугодних» ректорів більше?

— Бий своїх, щоб чужі боялись (сміється). Розумієте, саме формулювання наказу — «у зв’язку з закінченням контракту» — юридично ні в кого сумнівів не викликає. Закінчився контракт — і будь здоров. Але згідно з практикою, яка існує вже багато років, відколи введена конкурсна система ректорства, керівник, який працює, після закінчення свого контракту продовжує працювати, паралельно чекає оголошення і проходження конкурсу. Після цього, якщо його обрали, він залишається на посаді, якщо не обрали — призначають іншу людину. Для чого порушувати цю звичну практику, я не розумію. Тим більше — в розпал вступної кампанії, яку я розпочав, а продовжувати доведеться іншій людині.

— Ми бачимо, що в таких регіонах, як Донеччина чи Одещина горизонтальні зв’язки громадянського суспільства формуються набагато повільніше, ніж у інших частинах України. Чи можете ви погодитися з тим, що відсутність у Донецьку потужних громадських організацій дозволяє чиновникам чинити подібне свавілля і не рахуватися з думкою чи то громади, чи то університетської спільноти?

— Я ще раз підкреслюю, мені важко сказати, чим керувався Дмитро Володимирович. Можливо, ця гіпотеза, про яку ви говорите, має місце. Справді, згуртованості в суспільствах наших регіонів немає. На Донеччині проживає понад сто національностей. Це люди, які приїхали сюди після війни, кожний зі своїм світоглядом, традиціями, звичаями. Тому єдиної громадської думки, як, скажімо, у Львові чи інших західноукраїнських містах, тут не буде. Тут показовий момент із моїм «усуненням». На мою підтримку виступили колеги якраз із Західної України. Не тому, що я маю особливі зв’язки з ними чи когось підтримую чи не підтримую. Просто ці люди мають інший тип мислення. І вони не просто бачать, що в Донецьку відбувається необгрунтоване свавілля — вони відчувають потребу на нього реагувати.

— Якщо мова зайшла про типи мислення. Ви, певно, чули про дискусію, яка зараз триває в українському суспільстві з подачі Юрія Андруховича про те, що, мовляв, потрібно відсікти від України Донбас і Крим, оскільки ці регіони, з іншими установками й орієнтаціями, — баласт для європейсько орієнованої держави.

— Кожен має право на власну думку. Але в багатьох позиціях думку Андруховича я не поділяю. Як керівник донецької «Просвіти» з 1982 року я знаю велику частину місцевої інтелігенції, яка мислить європейськими категоріями й живе такими цінностями. Цих людей не можна залишати напризволяще. Потрібно їх підтримати.

— До речі, не думаєте, що ваша діяльність на посаді голови «Просвіти» могла стати приводом для звільнення?

— Ні, не думаю. Я — людина не войовнича. Якщо виникали якісь складні обставини, я завжди йшов до міського голови, до голови обласної ради, і ми шукали консенсус. Коли, наприклад, ми в 2004 році проводили Всесвітній конгрес україністів, були люди, які виступали проти, мовляв, навіщо нам тут це збіговисько! Я переконав їх у тому, що це не збіговисько — це НАУКОВИЙ конгрес. І його провели за участю місцевої влади. Так само була встановлена меморіальна дошка Василя Стуса на корпусі, де він навчався. З цих питань у мене конфліктів з місцевою владою не було.

— Якщо ви вже згадали про Василя Стуса, не можу не запитати про ініціативу студентів щодо присвоєння Донецькому національному університету імені Василя Стуса.

— До такого складного питання будь-яку громаду потрібно готувати. А тим більше — в Донецьку! Організатори цієї акції хотіли «будьоновським» наскоком перейменувати університет. Але ж народ до цього був не готовий. Було зроблено велику організаційну помилку.

— А якби чи то Ющенко, чи то Вакарчук тоді поставили питання таким чином: «Перейменувати, і все!» (як це практикується нинішньою владою)...

— Але ж вони так не зробили. Віктор Андрійович щодо цього питання висловлювався вже значно пізніше, а з Іваном Федоровичем я мав кілька розмов з цього приводу й пояснював: «Поспішайте повільно». Щоб і колектив університету, і донецька громада усвідомили цей процес. У фізиці є закон Ньютона: яка сила — такий і спротив.

— Як змінити ставлення в суспільстві до освіти — перетворити культ диплома на культ глибоких знань?

— Таке ставлення свідчить про те, що відбуваються негаразди в суспільстві загалом — не тільки в галузі освіти. В такому випадку боротися з корупцією в університетах — це замало. Якщо зазирнути до тлумачного словника, то там написано: корупція — це поєднання влади й шахраїв. Освіта — це, на жаль, тільки один із багатьох прикладів.

Але вся система освіти «кульгає» дуже сильно. Сільська школа зараз практично зруйнована. Я, колишній випускник сільської школи, слава Богу, став академіком Національної академії наук. Якось я взяв довідник НАН України й подивився, звідки ж родом академіки чи члени-кореспонденти? Виявляється, три чверті їх — вихідці з сілких шкіл! Сьогодні ж сільській дитині важко в університет навіть вступити, а потім ще ж зорієнтуватися треба в навчанні, в інформаційних технологіях, які до села не доходять. Знаючи, що сільська школа падає, а серед сільських дітей багато талановитих, потрібно працювати точково. Ще двадцять років тому ми при університеті створили перший в Україні ліцей. Селу треба допомагати не тільки в економіці, а й у освіті. Тому ще в двох районах ми створили ліцеї. Але винятково тестова система вступу до університетів відсторонила вищу школу від пошуку талантів. Таким чином між вищою і середньою освітою побудували берлінську стіну. Тести не можуть розшукати талант — талант розшукує людина. Давайте звернемось до піфагорійців, як вони розшукували молодих науковців. Але в нас на цей досвід не зважають. Замість того, щоб обговорити ці питання в колі професіоналів, вони вирішуються в колі політиків. «Боротьба з корупцією» затьмарила розум. Але ж це шкодить таланту! Щоразу після початку нового навчального року ми проводимо контрольні роботи з предметів, необхідних для навчання на конкретній спеціальності. До введення тестової системи ці контрольні роботи давали 70—80% позитивних оцінок, а тепер — всього 25—30%.

Усі не можуть бути корупціонерами. Потрібно довіряти людям. А якщо політика втручається в якусь сферу життя людини, цю сферу чекає крах.