ЧИ ВМIЄМО МИ БУТИ ВIЛЬНИМИ?
ЖИТТЯ НА «ЗОНІ»
— Чи можна навчитися бути вільною людиною в зрілому віці і чи можливо не залежати від думки оточуючих людей?
— Навчитися бути вільним досить важко. Свобода після тривалої регламентації життя, а 70 років у нас було все-таки дуже регламентоване життя, ставить суспільство перед запитанням «А що нам робити з цією свободою? Як нам користуватися цією свободою, коли ми звикли, що нам повинні все давати і надавати?» Вже сьогодні існує багато законів, які продекларовані, закріплені конституційно в кодексах, але ми не користуємося ними, не користуємося своїми правами і пояснюємо це тим, що закон ніби не працює. Але закон не може працювати без нашої участі, без нашого звернення до нього.
Тривалий час режиму моноідеології сформував певну систему норм і суспільних очікувань. Зараз ми йдемо від моноідеології культури, кожна із вікових груп несе свої ідеали та цінності, які часом бувають прямо протилежні. Старше покоління переживає жорсткий когнітивний дисонанс — руйнування звичних цінностей і значущості вчинків, які здійснюються в ім’я цих цінностей. Ситуація психотравмування на хвилі перебудови була досить розтягнута в часі. Це призвело до депресії покоління людей старшого і середнього віку, у яких на момент зміни соціально-економічного контексту вже були вибудувані якісь певні життєві сценарії, які раптом несподівано обірвалися. Установка на реалізацію потреб у стабільності була програмою їхнього життя. Колись про вільний диплом тільки мріяли, не знали про безробіття, на службі отримували підвищення, пов’язані з вислугою років, а не з особливими заслугами. Я й сама свого часу отримала медаль «За десять років бездоганної служби». Так ось ця стабільність і була програмою життя, а ось уміння користуватися свободою, яку можна тепер брати скільки хочеш, не розвивалося. Аналогічні проблеми виникають і у людей, які тривалий час відбували покарання в місцях позбавлення волі. Продиктованість певного порядку — час сну і час пробудження, відвідування туалету, їжі, час прогулянки та роботи. При цьому ще й обмежена територія, де люди позбавлені економічної волі та можливості вибирати коло спілкування. І при всій цій територіальній замкненості — постійна публічність, де людина ні на хвилину не може побути віч- на-віч сама з собою. Як це не забавно звучить, але кабінки в наших громадських туалетах не мали дверей і були також своєрідним відображенням публічності нашого життя. Особисте життя було предметом обговорення в партійних організаціях і профкомах, воно не було інтимною справою людини.
— Однак сьогодні у нас є така можливість. Нікуди тепер скаржитися стосовно суто особистих проблем, і люди вимушені їх вирішувати самостійно.
— Ми й сьогодні ще дуже далекі від розуміння, що маємо право на особисте життя, власну свободу, на інтимність. До кола нашого особистого життя ми готові внести безліч «ми», за інерцією продовжуючи вплив того попереднього етапу розвитку нашого суспільства. До власного вибору поведінки, вибору засобів досягнення мети ми й сьогодні підключаємо безліч «ми», до яких входять наші близькі та всі ті люди, думка яких небайдужа нам. Ми ще дуже залежимо від доброзичливості інших, від їхньої оцінки. І сьогодні, приходячи до школи, людина отримує в особі вчителя людину, здатну оцінити та зруйнувати її базове уявлення про себе як про хороше. Питання про безумовну любов, безумовну повагу в школах найчастіше навіть не підіймається. Шкільна оцінка і сьогодні є свідченням благополуччя не тільки з погляду академічних знань, а й поділяє людей на «хороших» і «поганих», коли особові характеристики учнів визначаються оцінками класного журналу. Це викликає якісь деформовані уявлення людини про себе саму, і таким чином право людини бути хорошою незалежно від цієї академічної успішності порушується. Ця ситуація переноситься і в наше доросле життя, і ми починаємо соціально залежати від доброзичливості щодо нас оточуючих. Чи так це важливо?
МОЛОДІ ПОТРІБЕН МІЦНИЙ КУЛАК
— Чи проводилися якісь експерименти з вивчення залежності світосприйняття нашої молоді від зовнішніх чинників?
— Співробітники нашої лабораторії в 1999 році провели всеукраїнське дослідження з проблем відносин молоді з владою і державою. Виявилося, що молоді люди передбачають, що не самі по собі закони можуть щось змінити в державі, а тільки зусилля президента тримати питання під особливим контролем ведуть до поставленої мети. Відчувалося очікування міцного кулака, віра в те, що щось у державі можна змінити тільки методами насильства. На перший погляд, це може видатися досить дивним. Коли молоді вже прийшли робити свій бізнес, всі основи попереднього тоталітарного суспільства були зруйновані, і вони в новому світі стали встановлювати свої власні правила. Однак досвід старших поколінь все ж відбився в їхніх власних уявленнях. Цей досвід увійшов до їхнього «я» у вигляді того «ми», яке вони вставили в себе через спогади і моделі вчинків людей зі свого близького оточення, в якому вони росли. Сьогодні взаємодія поколінь буває малоконструктивною через жорстку позицію старших і вікову емансипацію молодших. Молодь сьогодні декларує свободу як важливу для них людську цінність, але ставить на перші місця серед життєвих цінностей — здоров’я і кар’єру, тобто те, що забезпечує матеріальне благополуччя, а не сам зміст праці, як було у попереднього покоління. В одному з моїх власних досліджень життя як цінність знаходиться у молоді на 11 місці. Для середнього покоління на першому місці — життя, здоров’я, любов, зміст роботи. Декларуючи свободу як вищу людську цінність, за результатами нашого опитування більше як половина старшокласників і студентів вважають, що врятувати економіку може тільки президент, який не зупиниться для цього і перед репресивно-каральними заходами, але ж 80% цих же молодих людей відмітили, що свобода для них — одна із найважливіших цінностей. Ця цінність виявилася тільки продекларованою.
— Якщо свободу молоді люди сьогодні тільки декларують, то як пояснити поведінку тих, хто намагається взяти від життя все і зовсім не зважає на громадську думку?
— Це вже інша крайність, коли бажання взяти все від життя реалізовується в аморальних вчинках, порушенні норм, що соціально схвалюються. Такий пошук виражається у вживанні великої кількості алкоголю, якихось наркотичних чи психотропних засобів, у великій кількості сексуальних перемог. Дійсно, людина, що оволоділа власною свободою, здатна сказати «ні», може відстояти своє право незалежно від того, як до цього поставляться інші, але істинно вільна людина не стукає кулаком по столу і не кидає каміння на демонстрації протесту, а відкрито заявляє про свої очікування.
САМООБМАНЮВАТИСЯ ЧИ НІ — ВИРІШУЙТЕ САМІ
— Який сенс висловлювати свої побажання, коли, як правило, люди прагнуть відстоювати власні інтереси?
— Звичайно нами маніпулюють наші ж власні помилки, серед яких можна виділити найбільш типові. Упередження № 1 — ми не маємо права оцінювати самі себе, тим більше позитивно. Ми думаємо, що оцінювати нас має право тільки особовість більш мудра. Цій помилці можна протиставити таку позицію — я маю право ставити власну оцінку своїй поведінці, своїм думкам і емоціям і відповідати за наслідки своєї оцінки.
Упередження № 2 — я несу відповідальність за свою поведінку перед іншими людьми і маю при цьому свої вчинки пояснювати. Коли нам потрібно відмовити близьким або друзям, ми намагаємося вигадати «поважні» причини, які пояснюють наше небажання задовольнити прохання. Але можна просто сказати: «Я маю право не вибачатися і не пояснювати своє рішення і свій вчинок».
Упередження № 3 — у мене зобов’язання перед установою та людьми більші, ніж перед самим собою, і я повинен пожертвувати своєю власною гідністю і пристосуватися до того, що від мене чекають. На одному із тренінгів у мене програвалася така ситуація, коли хлопець, який вживав наркотики, заявив своїй дівчині, що вона не може з ним розлучитися, тому що він інакше загине. Майже всі учасники вирішили, що кинути парубка в такій ситуації ніяк не можна. Але свій шлях людина вибрала сама, і сама повинна відповідати за наслідки свого вибору. Можна, безумовно, проявити дружню підтримку, але навіщо ж примушувати себе розчиняти своє власне життя в чужому? Потрібно тільки визначитися, якою мірою я готовий відповідати і чи відповідаю взагалі за вирішення проблеми іншої людини.
Упередження № 4 — якщо я висловив якусь думку, зору, то я не маю право її змінити, а уже якщо я це роблю, то визнаю, що був некомпетентний і повинен понести покарання. Трансформуємо — я маю право змінювати свою думку.
Упередження № 5 — я не повинен помилятися, і якщо я роблю помилку, то повинен відчувати себе винним, я потребую контролю збоку і оцінювання своєї правоти. Люди з такою помилкою часто приходять на консультацію до психолога за дозволом діяти відповідно до вже давно прийнятого рішення. А досить було б сказати самому собі: «Я маю право на помилки і право за них відповідати».
Упередження № 6 — бажано, щоб я міг відповісти на всі запитання, які стосуються наслідків моєї поведінки, в іншому випадку я безвідповідальна людина. «Хочу спробувати — і побачити. Маю право сказати — не знаю», — говорить вільна від маніпуляцій людина.
Упередження № 7 — бажано, щоб люди до мене добре ставилися, любили мене, я потребую цього доброзичливого ставлення, тому я постараюся робити те, чого вони від мене чекають. Вільна людина має право бути незалежною від доброзичливості інших і від їхнього гарного ставлення. Не обов’язково всім має подобатися ваша думка, ви маєте на це право.
Упередження № 8 — бажано бути логічним і діяти раціонально, розумне тільки те, що логічне, в іншому випадку мене погано оцінять. Ви маєте право приймати нелогічні рішення, слідувати їм, але і відповідати за наслідки своїх дій.
Упередження № 9 — я повинен бути уважним і чуйним до потреб оточуючих, я повинен вгадувати їхні думки, інакше я — безжалісна людина, мене ні за що буде полюбити. У вас є право не залежати від того, полюблять вас чи ні, і ви можете говорити про те, що не розумієте іншої людини.
Упередження № 10 — я повинен старатися постійно самовдосконалюватися, якщо мені це не вдасться, я лінивий, нікчемний, не заслуговую на повагу. Але ж є і право сказати — мені це байдуже.
Всі ці рекомендації зовсім не слід сприймати як пряме керівництво до дії, адже, зрештою, кожний має право вибирати, самообманюватися йому чи ні.
ЗАПИТАННЯ «Дня»
— Чи доводилося вам коли-небудь поступатися власними інтересами і переконаннями, щоб виправдати чужі очікування? Наскільки ви залежні від думки оточуючих?
Дмитро БУРАГО, головний редактор наукового журналу «Мова і культура»:
— Я розрізняю поняття «інтереси» і «переконання». Інтересами — так, однозначно доводилося поступатися. Переконаннями — намагався не поступатися. Живучи в соціумі, неможливо не залежати від нього. Так чи інакше, і думку свою ми формуємо в соціумі, і соціум впливає на нас. І якщо прийняти, що наша думка приймає форму посудини — якщо уявити соціум посудиною — в тій ситуації, в якій я знаходжуся — то це, безумовно, відбувається. Але в принципі думка натовпу мені не близька. Тут я швидше вихований у руслі німецького романтизму.
Юрій МАКАРОВ, «1+1»:
— Кожна людина залежить від думки оточуючих. Інша річ, що вона може це долати. Або долати принципово або долати внаслідок певних вад характеру, впертості або просто враховувати цю думку. Люди в нас більш соціальні, тим більше нашого з вами цеху — вони приречені на те, щоб варитися в певних компромісах. Звісно — доводилося і неодноразово йти на компроміси. Я з собою борюся, але бувають обставини, коли заради корпоративних інтересів, інтересів близьких друзів (а інколи це співпадає) — доводиться йти на компроміси трохи далі, ніж це диктується власними переконаннями.
Володимир БАРАБАШ, голова правління ВАТ «Мономах»:
— Я хотів би визначити різницю між власними інтересами і власними переконаннями. Поступитись власними інтересами — то справа повсякденна, тому що не можна жити, не враховуючи інтереси тих, з ким спілкуєшся, з ким ведеш бізнес, укладаєш угоди і таке інше. Що стосується інтересів — то це нормальний компроміс, нормальна практика нашого життя і бізнесу і моя як бізнесмена. Що стосується переконань, то це більш делікатна справа і більш суттєва. Я гадаю, що це якраз те, чого у нас так не вистачає в усіх сферах нашого життя. Щодо мене, то я можу похвалитись тим, що мені до сьогодні вдається, я гадаю, жити в злагоді з собою і не зраджувати своїх переконань. Вважаю, що поставили дуже цікаве запитання, і хотів би, щоб на сторінках вашого видання воно набуло більш широкого обговорення. Саме гідність і відстоювання своїх переконань — це ахіллесова п’ята і нашого життя, і нашого політикуму.
