Чим підтримується полум’я в печі...

Труханів острів. Шахтарі. Перший день. Я залишився на цілу ніч. Говоримо на вічні теми: армія, гроші, робота, рибалка, жінки. Де вони? Так усе просто. Кожний хоче жити, любити, варення ложечкою колупати, а тут тобі ні дна, ні кришки: директори, президенти, депутати — це «ВОНИ». А «МИ»?

«МЫ» это те, кто слушает —внимают, да не понимают?

Так нет же:

Вы нам то да се:
Трали-вали
А мы даем ответ:
Тили-тили
Вы для нас подковы ковали,
А мы большую цену платили.

Вы снимали с дерева стружку —
Мы пускали корни по новой.
Вы кидали медну полушку
Да мимо нашей шапки терновой.

А наши беды ВАМ и не снились
Наши думы ВАМ не икнулись.
Вы бы наверняка подавились,
А МЫ же, ничего, облизнулись.

Коли я сказав, що їду в Павлоград, зі мною попросився поїхати мій новий знайомий Віталій. Дуже розпухла нога, простуда — все це говорило саме за себе. «Поїхали», — кажу, — з дружиною познайомишся». Хлопці провели до мосту. Ми дошкандибали до потяга. Квитки. Спека. Їдемо туди, де про чоловіків дізнавалися з телевізійних повідомлень та нечастих листів.

ЛИСТ ВIТАЛIЯ ПЕТРОВИЧА КАЦАНЕНКА СВОЇЙ ДРУЖИНI ОКСАНI КЛИМЕНКО

«Здравствуйте, мои хорошие Оксана и Надя.

Привет вам из Кременчуга. Наша колонна стоит в черте города. Я сегодня дежурный по лагерю, в колонне не шел, потянул связки на левой ноге. Есть свободное время. Зашел к тете Маше, накормила, спасибо. Помылся в душе. Сейчас поеду в лагерь. Тетя Маша собирает «тормозок». А вообще настроение хорошее. Сплю возле костра. Фуфайка вместо одеяла. Сейчас ноги теплые, а раньше холодно было. До Киева осталось 300 км. Дойдем, хотя не верю, что деньги вернут. Население встречает хорошо, помогают продуктами. Купили два ведра. Тушенку экономим. Сала и картошки много, но салом сыт не будешь. Пока деньги у стачкома есть, на шахте собрали, что дальше не знаем. Все настроены решительно, никто не стонет. Главное, чтобы раз в день было что-то горячее. Грек (член стачкома) купил по банке кофе на участок. Карпов (начальник участка) приезжал, привез денег, лекарств, носки, станки для бритья. Мухин (директор шахты) приезжал — мин. воды привез, чаю, сахара, печенья. Ходит, улыбается. Короче. Писать можно много. Вкратце. Жив здоров. Нога пройдет. Передавай всем привет. Прополи огород. Целую крепко вас.

29 мая. 20ч. 05 мин. 1998. Виталий».

ПАВЛОГРАД

Потяг — п’ятнадцять годин задухи, п’яні попутники, пересадки, електрички — ось він Павлоград.

Віталик показує рукою на котеджі, що їх добудовують: «Дивися. Ось «Долина бідних». Це все будинки різних посередників, директорів і так далі. Наші зарплати».

Пригальмував «Москвич». Водій кричить:

— Куди вам? Із Києва?

Їдемо. Водій, також шахтар, уважно слухає розповідь. Він був перший з десяти, що зустрілися, хто вислухав коротке зведення про стан справ.

Місто живе за рахунок шахт. Якщо грошей не платять, значить ціни на базарі низькі, інша ціна копійці, а якщо заплатили, то піднімаються в півтора-два рази. Всі інші підприємства практично стоять.

МАМА

Нарешті підходимо до будинку. Віталик побачив свою Оксану й каже мені: «Ось наша мама йде. У значенні дружина. У нас дружин називають мамами, тому що вони і є наші мами. Ми без них що?» — махає рукою. Вона його спершу не бачить, а потім... Ось вона — буря місцевого значення. Фотографую, ледве встиг фотоапарат вихопити. Цілуються. Обнімаються.

— Що ж ти плачеш? Ось повернувся. Наші все ще там, а я ось із Сергієм, він кореспондент газети «День».

Вона покліпала мокрими віями, простягла руку: «Оксана. Ну, що ж ми стоїмо! Ходімте, ходімте. А я-от пішла грошей позичити. Надя (дочка) замок сьогодні зламала. Двері не замкнути. Взагалі все ламається: замок, диван, вимикач, у ванній крани течуть. Це завжди так. Господар із дому — все псується. Підіймаємося на п’ятий поверх «хрущовки». Стіни обшарпані, з підвалу комарі та вогкість — нормально. Відчиняємо двері, а там дочка — очі з кісками — кидається на шию, ноги від землі, худенька, самої ваги — одне ластовиння. А під ногами собака стрибає — напудив від радості. Кицька на шафі очі витріщила, напевно, вже забула хто ж то такий. Оксана, поки шнурки розв’язували, провела бліц-прибирання в квартирі. Геть з очей те, що не так лежить.

І пішли розмови: що та як — як та що. Що дивно! Знайоме кожному. Приїхала кохана людина, й усе на місце стає.

Оксана — вчителька початкових класів. Про свою роботу з болем: «Мені їх шкода. Мені треба вимагати від них, а вони сплять від безсилля на уроках. Уже в норму ввійшло все це. У самої дочка — той самий випадок».

З Віталиком вони познайомилися вже давненько, але до того кожний горя зазнав. Був перший чоловік. Вийшла заміж у вісімнадцять років. Чоловік «накачаний», цілими днями «хеві-метал» слухає. Сувора людина. Музику заважаєш слухати — отримай у ніс. Розлучилися. Тепер аліменти з горем пополам платить. Віталик також платить аліменти. Дочка навпроти в будинку живе. Тут інша класика: жив-поживав чоловік, а як зробив справу, то й нехай собі гуляє. Народилася дитина й тато ніби на меблі перетворився. Пішов. Типові історії. Воно, щастя, де лежить? Там піднімеш, де й не глянув би. Квартиру знімають, кінці з кінцями зводять і гаразд.

ОКСАНА РОЗПОВIДАЄ:

«Він спершу на заводі працював. Тут, у Павлограді, робили ракети балістичні. От він їм хвости й прикручував, а тепер ці ракети, за умовами договору, спалюють за п’ять кілометрів звідсіль» (показує рукою напрям). Я пожвавлююся: «Де? Як пройти?». «Та, ні. Ти не пройдеш. Там режим охорони — єдине, що залишилося від колишньої міці. Нині там то кухонні комбайни робили (ніхто купувати не став), то німці приїжджали, сільськогосподарські машини робили, та щось вони поїхали. Тридцятого квітня спалили ступінь ракети, наступного дня дуже сильний головний біль. А піди запитай ЇХ. «Усе в межах норми». А ми, що не знаємо, що таке гептил? Отрута. Коли цим гептилом ракету заправляють, вся обслуга в гумових костюмах і в протигазах працює. Так що, нам тут подвійна загибель. Зарплату не платять, так ще й труять, як клопів».

Через годину-другу почали сходитися гості. Журналіст сидить, як вершковий торт. Ні дати ні взяти – «від пана із столиці гість». Віталик розказує, як та що, я пояснюю, що та як. Потім поїхали на шахту. Брат Віталика Діма облаштував. З’їздили на одну з тих, що ближче. Пішли нахабно проситися, щоби вниз пустили. Але тут різні заморочки почалися. У результаті просто з групою працюючої зміни зайшли в кліть і... Пилюка в очі, трохи вуха закладає. Стоп. Приїхали. Я нікуди далеко не ходив. Хлопці зі зміни ліхтариками посвітили, провели трохи до таких трамвайчиків, куди вони в складеному вигляді вміщуються, забув запитати як це називається. Мене потім все запитували: «Не було страшно?» Знизую плечима. Що ж я бачив такого, щоб налякатися?

Ішли назад — скупалися в річці Самарі. Навколо дачі — основа проживання. Віталик попросив закурити у ставного дядька років шістдесяти, а в того сигарета остання. Дружина його з шлангом у руці, в купальнику на старе тіло, стала соромити:

— Та ви що? Не бачите, він без ноги! Йому в лаві відірвало породою, а тепер останню сигарету...

А він їй:

— Ступай! «Остання» — у попа дружина. Тримай, — простягає сигарету.

Потисли руки один одному. Йдемо далі. Куримо навпіл.

Віталик:

— Це ось шахтар. Зрозуміло?

— Що ж незрозумілого? — Мовчимо.

Если забредет кто нездешний,
Поразится живописности бедной,
Нашей редкой силе сердешной,
Да дури нашей злой — заповедной.

Выкатим кадушку капусты,
Выпечем ватрушку без теста.
Что? Снаружи все еще пусто,
А внутри по-прежнему тесно...

«Выкатили кадушку капусты», «Выпекли ватрушку без теста». Оксана-господиня та її подруга, та ще друзі. Стіл не ламався, але сиділи допізна, розмовляли. Я їхав, думав, що буду писати про охаючих, пригнутих горем жінок, дружин шахтарів, а побачив розумниць і красунь, що не дозволяють собі й натяку на виття та голосіння.

А в кожної, з ким довелося поговорити, — повний набір проблем. Тільки життя б’ється серцем жінки, яка любить. Сиділи, жартували — пікірувалися. Коли вони про своїх чоловіків говорили, про тих, що в Києві касками стукають, щось таке в очах прочитувалося, про що тільки їм відомо.

Если баба одна,
Если баба вольна,
Скучно ей, тяжело,
Да не весело с нами.

А налий ей вина,
А достань-ка до дна.
Эх! Отдаст тебе все,
Чем поднять в печке пламя...

Їду назад до Києва. За вікнами пропливає моя країна: міста неумиті, села прибиті. Тільки люди ж усі гідні. Отже, живемо!

Оксано. Віталику. Ви одні з тих, хто і є це велике МИ. Дякую за гостинність. Я не знаю, чим можна зарадити всьому, що відбувається. Тільки ваша любов і сила духу, які вразили мене своєю нехитрою гідністю й правдивістю, перемелють усі незгоди. Поки що ваші стукають у Києві касками, намагаючись пробити цю «стіну», але я тепер знаю, що за сила тримає цих чоловіків.

Все. Привіт. Зателефоную...