Чим загрожує грошова автономія?

Цьогорічний Міжнародний день вчителя, який відзначали 5 жовтня, надовго запам’ятається українським освітянам. Уперше за всю історію незалежності директорів навчальних закладів зібрали на розширеному засіданні Кабінету Міністрів, щоб створити Раду директорів шкіл та обговорити найважливіші проблеми освітньої галузі. А також до відома шкільних керівників довели, що з 1 січня наступного року усі школи матимуть фінансову автономію, тобто кожна з них відкриє власний банківський рахунок, на який надходитимуть кошти з бюджету та благодійні внески, а також матиме власну бухгалтерію. Наразі повну фінансову автономію в Україні мають тільки приватні школи, тоді як в інших країнах Європи така система фінансування діє в кожному навчальному закладі.

Як вважають в уряді, така новація допоможе вирішити низку питань, починаючи від опалення шкільних приміщень, ремонтів, закупівлі нового обладнання, комп’ютеризації класів і закінчуючи якісним харчуванням школярів. Бо зараз державних коштів на все це не вистачає. Тому вся надія — на матеріальну допомогу від батьків, що зараз і процвітає у школах, та на спонсорську допомогу від місцевих підприємців чи приватних структур. Однак у сільській місцевості про благодійні внески від бізнесменів можуть тільки мріяти. Тож чи допоможе їм фінансова незалежність — питання непросте. Так само невирішеним лишається питання, чи зуміють шкільні керівники розпорядитися ресурсами, не маючи відповідного досвіду, і чи знайдуться бухгалтери, які захочуть працювати у школах і отримувати заробітні плати на рівні з учителями. Щоб школи встигли підготуватися до цього процесу, Кабмін дозволив переходити на самостійне фінансування спочатку тим школам, які вже до цього готові. Оскільки нікого така новація не мине, для директорів уже навіть видали практичний посібник «Шкільний бюджет в сучасних умовах».

У чому плюси та мінуси фінансовій автономії та чи готові школи до таких змін, — «День» запитав у їхніх керівників.

КОМЕНТАРI

Ганна ПОПАДЮК, директор загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів с. Прутівка Івано-Франківської області:

— Колись школи мали свої рахунки, бухгалтерів, поки що не можу сказати, що це дасть зараз, але було б добре, якби школа мала такі кошти. Бо якщо у містах навчальні заклади мають спонсорів чи меценатів, їм допомагають підприємства чи бізнесмени, то у селах спонсорами виступають лише батьки, роблять ремонти і все, що в їхніх силах, аби підтримувати школу на належному рівні. Доцільність фінансової автономії у школах ще треба вивчати, бо нововведення всіх відразу лякають, лише в процесі роботи та з досвідом стане видно, чи має це свої плюси, чи ні. Якщо школа матиме свій рахунок і власні кошти, які будуть направлятися прямо, без посередників на її потреби, то всі проблеми вирішувати можна на місцях швидко і якісно. У нашій школі зараз бракує коштів для ремонту другого внутрішнього туалету: один зробили за кошти батьків, а тепер потрібно провести реконструкцію другого. Також слід поміняти водостічні труби навколо школи, бо вони працюють вже 30 років і за цей час сильно поржавіли. Кожна школа, як окреме господарство, має свої потреби, які потрібно було б вирішити завдяки достатньому фінансуванню. Зараз у школі навчається близько 150 дітей, щороку їхня кількість меншає, бо після закінчення 9 класу більшість учнів вступає у технікуми чи коледжі. Так, в 10 класі зараз навчається всього шестеро школярів. Та й село не дуже велике: має понад 500 дворів, тобто близько 1200 населення. Цього року школа абсолютно нічого не одержала від держави, підтримують нас батьківські комітети та рада школи, які узгоджують між собою, які проблеми слід вирішити в першу чергу. Школа постійно потребує коштів, але в районі дуже багато навчальних закладів і спочатку фінансуються ті, в яких потрібно провести опалення, ліквідувати аварійну ситуацію тощо.

Галина САЗОНЕНКО, директор Українського гуманітарного ліцею:

— Школи чекають на фінансову автономію, хоча є в цьому певні ризики. Один з них — більшість директорів не мають досвіду управління фінансовими ресурсами, вони до цього не готові. Наразі почалася підготовка таких спеціалістів. Ще один ризик — навчальні заклади не мають відповідних штатів, зокрема бухгалтера. Якщо така посада буде призначена, виходячи з заробітної плати вчителя з вищою університетською освітою, то ми жодного фахівця на таку заробітну плату не знайдемо, бо вона буде низькою. Ці бухгалтери змушені так само пройти перекваліфікацію, з огляду на те, що освітня діяльність має свою специфіку. Не вирішено питання, як бути зі штатними розкладами, які закладені ще у 70-х роках, і по сьогодні ними користуються у школах, а життя іде вперед, інформаційний простір вимагає забезпечення та використання інформаційних технологій, комп’ютерної та копіювальної техніки, тобто інше покоління матеріально-технічних ресурсів. Наразі до школи прийшло інше покоління дітей (навіть не покоління бебібумерів), яке зорієнтоване на задоволення, в першу чергу, власних індивідуальних потреб, а це зовсім інший рівень відповідальності та колективної діяльності. А навчальний заклад — це в першу чергу моральні стосунки, відповідальність та в певній мірі альтруїзм. З огляду на це, найбільш контрольованими є навчальні заклади, як з боку Рахункової палати, казначейства, прокуратури тощо. Такої кількості перевірок, як нині, ще ніколи не було. Наступна проблема — проведення тендерів, чим ніколи не займалися директори шкіл. Сільські директори не знають, як їм працювати з банком, якщо він знаходиться в районному центрі і є постійні проблеми, як туди доїхати. Тому має бути поступовий перехід до самостійного варіанту фінансування. Такий експеримент уже проводився в Україні, і окремі навчальні заклади бачать в цьому тільки переваги, бо це самостійний розподіл коштів, а директори краще знають, куди і на що їх треба витратити. За весь період існування ліцею ми одержували кошти на заробітну платню та енергоносії, розвиток ліцею — за нами. Також треба вирішити питання про надання директорам статусу державних службовців. Наприклад, у Швейцарії такий статус мають не тільки директори, а й вчителі, тому там вчитель початкових класів має зарплату чотири тисячі франків, а директор — від 15 до 20 тисяч. У нас такого не буде, але й платити вчителям таку принизливу зарплату теж не можна. Сьогодні держава не спроможна, аби весь вчительський корпус перейшов на статус державного службовця, тому спочатку можна надати його виключно директорам, а їх в Україні близько 20 тисяч, для держави це вже не такі великі кошти.