ДАР ВЕЛИКОДУШНОЇ КАЗI ГЕРОЙ ДНЯ
Із мальовничих Лошковець до далекого та незнайомого Марселя летять листи, немов голуби. Пишуть вдячні парафіяни: що не служба Божа у костьолі, то просять здоров’я для Казі та всієї її родини. «Відвела від наших Лошковець велику біду», — пояснює 76-літня Розалія Трачук. Кладе на стіл фотографії, листівки, які зберігає разом зі своїми найдорожчими сімейними реліквіями: «То від неї, Казі Щавінської із Марселя...».
Казя приїхала із Франції до своїх родичів у Лошківцях, коли село, наче дівоче серце, краялося надвоє, на дві половини. «Приїжджаю на бурякову плантацію, а там забули про бур’яни, що у міжряддях, сперлися на свої сапки й сваряться. Віруючі західного обряду дорікають православним: ви тепер, кажуть, будете мати храм, а нам куди йти?» — згадує те спекотне літо директор місцевого лошковецького сільгосптовариства «Нове життя» Леонід Тручковський. На фермі доярки про те ж саме сперечаються. Навіть молоді войовничі атеїсти якогось вечора влаштували у клубі бійку. Бо, мовляв, православний храм будують, а католикам, яких тут більше півтисячі душ, залишається капличка, за яку править хата літньої Марії Пюри.
Тоді Казя разом зі своїм чоловіком Альбертом зупинилась у рідної сестри Аделі, яка, на жаль, не дочекалася того, щоб помолитися у новому храмі. «Запросила мене Аделя на обід, влаштований на честь зарубіжної гості, яка з принуки залишила Лошківці у далекому 42-му році (погнали її на роботу до Німеччини). Під час обіду і відбулася ділова розмова. Говорили Казі, що сільгосптовариство не має стільки грошей, аби два храми будувати. То вона порадилася зі своїм Альбертом та й заявила: будуть гроші на костьол! Тут- таки запросили із Городка, райцентру, єпископа, склали кошторис будівництва костьолу. Ще тільки-но подружжя зателефонувало з Марселя до Лошковець, що благополучно повернулися до Франції, а вже — повідомлення з банку: є гроші для будівництва костьолу. Аякже, від них, Казі й Альберта», — радіє за парафіян Леонід Тручковський.
«Хто сам біду пережив, той і на чужу відгукнеться», — говорить за Казю її лошковецька ровесниця Розалія Трачук. І Яніна Щавінська, однофамілиця Казі із Франції, погоджується із цим висновком: «В одному товарному вагоні везли нас, наче худобу, до Німеччини. Мене, Казю і Аделю, її сестру. Тяжко робили в німця на заводі, а їсти не давав... Там і наші робили, і французи, й з інших країн — з усього світу силою людей звезли. Казя й зараз гарна, а тоді була, що хоч води напийся. Альберт її зразу вподобав. Йому з дому посилки надсилали, то він сам не їсть — Казі несе, щоб з голоду не вмерла...».
Альберт, як запевняє Яніна, теж гарним був: «Ставний, міцний, як дуб, а головне — приязний. На нього не одна з наших поглядала замріяно, але він тільки до Казі горнувся. Не знаю, про що вони там домовлялися. Усі мали надію, що колись це рабське життя закінчиться, нове настане. А на Альберта родичі чекали в Алжирі, що тоді був французькою колонією. Нарешті прийшло визволення. Аделя — додому, в Лошківці, а Казя — до Алжиру. Дві сестри рідні, а долі такі різні. Яке то було тяжке прощання! Як оце недавно село краялося, так тоді й Казине серце. Ніхто ж не знав, що ще зустрінуться».
Аж моторошно стає від оповідей про пережите. Відтак уява чомусь складає в одне високі почуття, час, простір, обставини, що, буває, вивищуються над людьми, радість і журбу, відданість... Нарешті, тяжко збагнути, де тут створена вдячною пам’яттю легенда, де бувальщина. Реалії — то два храми у Лошківцях, православний і католицький. У церкві ставлять свічку за здравіє Казі, яка не допустила до розбрату у великому селі. У костьолі звертаються до Всевишнього, щоби дав здоров’я тій-таки великодушній Казі за її дорогий дар.
Лошковецькі парафіяни обох конфесій згадують, що Казю не пускали на пароплав до Алжиру. На той раз Альберт зумів подолати обставини. «Впросив матроса, щоб пустив її до трюму, там посадив у бочку, дав трохи сухарів... Скільки пливли до берега, до трюму й разу не заглянув, щоб не виявився цей обман. Три тижні пливла Казя у бочці на інший континент. Коли ж із Алжиру до Франції тікали, то все залишили», — розповідає про почуте від Казі Яніна Щавінська. Це тоді залишили, коли алжирці звільнялися від колоніального гноблення. Господи, скільки ж подій довелося пережити Казі в ту епоху, що минула і повертається хіба що споминами очевидців. Спогади з’являються і тут-таки минають, а роки переживань, чекань були наче вічність.
По-різному ведеться людям і після того, як відстраждали, відчекали. Хто з вірою у серці продовжує, хто інакше. «Набідувалася Казя. Її батько помер, коли Казі було тільки чотири тижні. Четверо їх, малих, у матері залишилося. А тоді якраз до колгоспу зганяли. Віддай усе: землю, реманент, скотину. А я Казю зустрічала в аеропорту у Борисполі. Разом з Аделькою, царство їй небесне, поїхали. Казя з літака вийшла — і до Аделі: мамо, мамо... Вона ж запам’ятала свою маму такою, якою у 42-му залишила. Он що літа з людьми роблять. Кажу: то не мама твоя, а сестра рідна, Аделька», — згадує Розалія Трачук.
Показала Розалія Трачук фотографії, де Казя приїхала з Марселя до Лошковець на освячення побудованого за її кошт костьолу: «Із дорогим подарунком прибула — статуєю Божої Матері». Парафіяни згадують, що великодушна Казя дуже ніяковіла, коли отець Мирослав під час першої служби в новому храмі воздавав їй, Казі, хвалу за щедрість. А Альберт, як виявилося, великих статків по їхніх, французьких мірках, для своєї Казі не надбав. «Він був перукарем, а вона тяжко трудилася у пральні в хазяїна. Тепер — пенсіонери», — розповідає Розалія Трачук. Вона вже дала знати у Марсель, аби сини Казі й Альберта знайшли в Інтернеті електронну версію газети «День», прочитали, що Лошківці думають про їхню маму, людину світу, року й майбутнього тисячоліття, спрямовану у вічність.
