Діагностика ризику

З моменту виявлення діагнозу «рак» в Україні протягом року помирає 35,3% хворих. В аналогічній графі у звітах медичної статистики, наприклад, США значиться 26%, Франції — 23%, Німеччини — 25%. Таку істотну різницю забезпечує всього один нюанс — діагностика. Так уже склалося, що в Україні до лікаря переважно йдуть тоді, коли онкозахворювання знаходиться якщо не на вирішальному етапі свого розвитку, то принаймні на дуже близькому до нього. А крім того, прилади, покликані оцінити стан здоров’я, у нас мають схильність далеко не завжди говорити правду.

Але про все по порядку. Як показав аналіз даних, наданих регіональними управліннями охорони здоров’я, медустанови в Україні забезпечуються обладнанням на рік усього на 5% від потреби. До 1992 року різні томографи та рентгенівські апарати постачалися до нас 300 заводами. І що важливо — 65% із них базувалися на території нинішньої Російської Федерації. Обсяги українських медичних виробів тоді просто не могли становити більше 20%. Не велися і централізовані закупівлі приладів. Словом, сьогодні керівництво галузі зіткнулося з неприємною дійсністю. Техніка в лікарнях та поліклініках у середньому на 50—60% зношена. Трудовий «стаж» більшої її частини — 20—25 років, що в 2—3 рази перевищує технічний ресурс. Гірше за все справи з променевою діагностикою. Про те, наскільки її стан плачевний, свідчить лише одна цифра: всього 20% обладнання не відпрацювало свого амортизаційного терміну в 10 років.

Незважаючи на все це, в МОЗ стверджують, що в найближчі п’ять років лікувальні установи будуть із сучасною технікою. Підставою для таких оптимістичних прогнозів став досвід останніх двох років. У 2003—2004-му вдалося закупити понад 4,5 тисячі одиниць обладнання, серед яких і рентгенологічне, і ендоскопічне, і наркозно-дихальне, і лабораторне, і офтальмологічне. Більш того, у ці роки закуповувалася техніка, яку в Україні досі не бачили. Наприклад, пересувні кабінети для маммографічних і рентгенографічних досліджень, спіральні комп’ютерні томографи різних модифікацій, ангіографи. Не вдаючись до технічних подробиць вищеперелічених приладів, можна сказати одне: тим, кому вже пощастило на них працювати, отримали, нарешті, можливість лікувати згідно з усіма протоколами, затвердженими міжнародними організаціями. Сталося це завдяки належному фінансуванню. Наприклад, у 2002 році на закупівлю техніки МОЗ планували виділити 123,2 мільйона гривень. Однак, підсумкове число становило всього 24,4 млн. гривень, тобто 19,7% від очікуваного. У 2003-му — саме тоді, коли, як кажуть, крига й скресла, обіцяли дещо менше — 115,5 млн. гривень. Але зате наприкінці року в МОЗ констатували стовідсоткове виконання плану з фінансування.

Щоправда, пам’ятаючи про невиконані зі зрозумілих причин зобов’язання, міністерство побудувало свою закупівельну політику в 2003-му дещо інакше. Керуючись пропозиціями регіональних управлінь охорони здоров’я, а також тим, що ціни на ринку медтехніки залишилися стабільними, контракти вирішено було продовжити. Насамперед, це стосувалося того обладнання, яке вже поставили в 2002 році на суму боргу.

Втім, навіть не це головне. У 2003—2004-му вперше почалася централізована закупівля техніки, яка дозволила зекономити на продукції вітчизняних виробників 10—15%, а на іноземних — до 25%. Інше питання, що централізація разом із очевидними плюсами розпалила далеко не жартома пристрасті на українському ринку медобладнання. Тут же з’явилися незадоволені результатами конкурсних торгів. За словами директора компанії «Укрмед» Миколи Кузьми, претензії тих, хто програв, були абсолютно необгрунтованими. Наприклад, деякі претенденти навіть не змогли вірно скласти заявку на участь у торгах. Цілком логічно, що члени тендерного комітету засумнівалися в якісності пропонованого ними обладнання, а ще більше — в їх обов’язковості. Адже переможець має видати гарантію на свій товар, забезпечити гарантійне, а також сервісне обслуговування у разі неполадок. Скажімо, ДП «Сіменс Україна», яке виграло, за твердженням керівника їхнього департаменту медичної техніки Володимира Курила, половину тендерів із тих, у яких брало участь, забезпечує цілу низку гарантій. Аж до навчання лікарів тонкощам роботи з їхнім обладнанням. Не дивно, що в Україні медтехніка Siemens встановлена в 10 інститутах АМНУ, 9 обласних діагностичних центрах, у 180 відомчих установах, а ще в багатьох лікарнях. І обсяг ринку, доступного цій компанії, в нашій країні виріс лише за минулий рік на 100 мільйонів гривень.

Тим часом сьогодні, на думку М. Кузьми, на вітчизняному ринку медобладнання панує повний хаос. Законодавча база, яка регламентує продаж техніки, відсутня. Спроби міністерства впровадити систему ліцензування постачальників медичного обладнання виявилися марними. Умовно кажучи, нині підприємство, яке складається з трьох осіб і базується в підвалі житлового будинку, може заявити про свою готовність продати, скажімо, комп’ютерний томограф. Щоправда, поставивши техніку, вони з тих чи інших причин можуть зникнути. Лікарням доведеться шукати фахівців з ремонту, знаходити на нього кошти. Бувають, за словами М. Кузьми, й інші випадки. Наприклад, в одній із лікувальних установ Кіровоградської області наприкінці 2004 року раптом з’явився комп’ютерний томограф виробництва Siemens AG 1993 року випуску. Ще в 1999-му таку модель було знято з виробництва, термін дії Реєстраційного свідоцтва МОЗ закінчився у 2000 році, але це аж ніяк не зашкодило деяким «дуже підприємливим» комерсантам в обхід Генерального представництва концерну Siemens роздобути її за кордоном і продати за ціною нової. Притому без гарантії і будь-якого сервісного обслуговування.

За оцінками фахівців, питома вага такого ось нелегального експорту займає близько 10% від усього обсягу вітчизняного ринку медобладнання. При тому, що вільних ніш на ньому ще предостатньо. Вітчизняному виробнику, як і належить, дають зелену вулицю. Хоч останнім часом з економічних міркувань акценти були розставлені дещо інакше. За словами Миколи Кузьми, український виробник далеко не завжди в силах конкурувати з західним. Високотехнологічне медичне обладнання виготовляє у світі від сили 5—6 країн. Щоб Україні «винайти велосипед», окрім чималих капіталовкладень, знадобиться час для випробування техніки, а також як мінімум 5—6 років для переконливого виходу хоча б на внутрішній ринок. Поки це станеться, виріб уже застаріє. А значить, у будь-якому разі вигідніше буде купити імпортне обладнання або привезти комплектуючі з іншої країни і зібрати апарат в Україні.

Втім, заради справедливості варто сказати, що кілька вітчизняних компаній уже встиг добре себе зарекомендувати. Серед них, розповідає директор «Укрмед», — завод «Медапаратура, «Ютас», «Буревісник», МТО «Дніпро», «Радмір». Загалом же виробників медтехніки в Україні зареєстровано до сотні. Їхнє обладнання, як правило, нікому обслуговувати, але зате такі компанії намагаються ще більше дестабілізувати ситуацію на ринку.

Наприклад, часто з’являється інформація про те, що в Україні за ціною нової техніки продають давно застарілу — представництва і дочірні підприємства великих іноземних компаній «сплавляють» нам другосортний товар. «Як таке можливо, — дивується керівник департаменту медичної техніки Siemens. Невже така компанія, як наша, яка в Україні — вже 152 роки, а взагалі була заснована у 1847 році, спеціально для однієї країни випускатиме неякісне і застаріле обладнання? По-перше — це, м’яко кажучи, незручно технологічно, а по-друге, компанія, яка має розкручений бренд і ім’я на ринку, ніколи не плямуватиме їх заради сумнівної вигоди. Тим більше, що питома вага українського ринку у структурі ринків збуту Siemens складає менше одного відсотка», — говорить Володимир Курило.

Ще одна «топ-тема» — це ціна. Хоч варто сказати, що справді імпортне обладнання в Україні продають не дешевше, ніж у Європі. Одна з причин — деякі «помилки» в нашому законодавстві. За словами В. Курила, поставити на місце призначення придбану за попередньою оплатою за бюджетні кошти техніку у нас потрібно протягом не більше 30 днів (згідно з Бюджетним кодексом). Водночас, скажімо, лінійний прискорювач фотонів та електронів (він використовуються для променевої терапії у онкохворих) просто фізично неможливо виготовити і тим більше доставити у вказаний термін — технологічний цикл виготовлення обладнання такої складності становить 4—5 місяців з моменту розміщення замовлення на виробництві. Причому це стосується не лише концерну Siemens, а й двох інших світових виробників лінійних прискорювачів — Varian (США) і Elekta (Швеція). Компаніям доводиться сплачувати штраф — 0,1% за кожен прострочений день. Ще у вітч изняних законах зазначається, що бюджетні організації (а це всі лікувальні установи) можуть заплатити за апарат за фактом поставки. І найцікавіше — за умови наявності на той момент бюджетних коштів. «У нас по кілька років тривають суди з неплатниками, — розповідає М. Кузьма, — але отримати від боржників-бюджетників належні нам по праву гроші вдається далеко не завжди». Плюс до всього піднімає вартість імпортного обладнання на українському ринку і безграмотність лікарів. Часто медики просто не знають, як поводитися з тією чи іншою технікою, а часом навіть не хочуть вчитися методикам та прийомам роботи з нею. Звичайно, експлуатують її далеко не завжди так, як того вимагає інструкція. Доходило навіть до курйозів. В одній лікарні встановили сучасний наркозно-дихальний апарат. Через якийсь час зателефонували співробітники установи і попросили забрати «диво техніки» назад. Мовляв, за їхніми словами, апарат весь час «щось пищить» і відмовляється працювати.

Ось і виходить, що представництвам та дистриб’юторам іноземних компаній нічого не залишається, як закладати всі ці ризики та витрати у вартість своєї техніки. На думку фахівців, ситуація на ринку медобладнання зможе змінитися на краще лише тоді, коли законотворці звернуть увагу на цей важливий компонент здоров’я нації. Наприклад, у Японії, якщо людина після 30 років кожні півроку проходить деякі види діагностичних обстежень, їй за це ще й доплачують. А все тому, що там прорахували: запобігти розвитку захворювання, вчасно і якісно його визначивши, в кілька разів дешевше, ніж потім роками його лікувати.