Діана КЛОЧКО: Несхожість ні на що, що називається неформат, насправді — шик!
В офісі молодого прогресивного видавництва «Грані-Т» найперше впадають у вічі два «іконостаси». Один — із дипломів, другий — із книжкового розмаїття. На останньому, власне, представлені фантастичні альбоми, зокрема, «Іоанн Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення», «Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря», «Дерев’яні церкви України», «Гайдамаки» Тараса Шевченка, проілюстровані Олексієм Колесніковим, «Нариси з історії української графіки ХХ століття» Ольги Лагутенко та яскраві модерні видання для дітей із серій «Сучасна дитяча проза», «Життя видатних дітей», «Іронічна дитяча поезія», дві серії коміксів. Іще дві нові серії — «Дивний детектив» (детектив для підлітків) i «Українська майстерня фантастики» — тільки-но започатковано (видавництво спеціалізується на культурологічних проектах та дитячій літературі).
Уже другий рік поспіль «Грані-Т» проводять конкурс на кращі прозові твори для дітей молодшого, середнього та старшого шкільного віку «Золотий лелека». Книжки минулорічних переможців будуть презентовані на цьогорічному Львівському форумі видавців.
А нещодавно видавництво презентувалось у Москві, в Українському культурному центрі на Старому Арбаті. Там і відбулася «прем’єра» «Петербургских повестей» Миколи Гоголя. Книжка, проілюстрована відомим художником Юрієм Чарешніковим (унікальна графіка до твору була намальована ще в середині 80-х і весь цей час шукала видавця), викликала резонанс серед російських мистецтвознавців, графіків та книголюбів. Про це та про книговидавничі справи загалом «День» говорить із шеф-редактором «Граней-Т» Діаною КЛОЧКО.
— Юрій Чарешніков створював серію ілюстрацій до «Петербургских повестей» у рідкісній нині техніці літогравюри (тобто гравюри на камені) протягом семи років i закінчив їх 1985 року. Коли їх побачили у державному видавництві, на замовлення котрого вони й створювались, — злякалися. І хоч авторові заплатили гроші, книжка не вийшла. Потім, через роки, вона не вийшла ані у московському видавництві, куди звертався художник уже за перебудови, ані в одному із французьких видавничих домів уже на початку ХХI століття. А в одному маленькому клубі любителів книги у США, де художник тепер живе, сказали, мовляв, можуть надрукувати «Повести» невеликим тиражем, якщо Гоголя перекладуть англійською... Торік Юрій Чарешніков був на Львівському форумі видавців, де побачив наш альбом про Пінзеля. За якийсь час він зателефонував і сказав, мовляв, можемо спробувати попрацювати за умови, якщо вiн особисто вибиратиме шрифти, розміри книжки, якість паперу, послідовність малюнків... Ми погодилися. Фактично, ця книжка — авторський проект. До речі, ілюстрації до твору збереглися тільки в електронному варіанті — оригінали згоріли у львівській майстерні художника.
Ознайомитися із «Петербургскими повестями» ми запросили московських інтелігентів, до речі, людей доволі прагматичних і в’їдливих, які знаються на книжках і мають безпосередній стосунок до історії графіки. Якраз тоді у російській столиці перебував один із знаних сучасних мистецтвознавців Джон Боулт, який завдяки нашій авторці Ользі Лагутенко теж побачив «Петербургские повести». Для мене найцікавіше було спостерігати, як усі вони гортали книжку, на чому зупинялися, до чого поверталися двічі, як підтримували бесіду і про що говорили... Спочатку відчувалася недовіра — запрошені ніби все перепровіряли: один примірник розгорнули, другий, сторінки звірили, одним словом, шукали — що ж тут не так. Зрозуміло, адже вони — критики. До того ж, книжки, представлені в Українському культурному центрі в Москві, поліграфічно дуже скромні й художніх альбомів серед них обмаль. У мене в якийсь момент серце защеміло — надто разюче-відмінними були наші книжки поряд з цими. Поряд із Українським культурним центром є книгарня «Українська книга». Гості говорили про те, що було б добре, якби видання «Граней Т» тамтеж можна було придбати. Зауважу, питання мови не стояло, адже ми презентуємо новий тип книжки, котрий цікавий не лише як текстуальний феномен.
— Що ви вкладаєте у поняття «новий тип книжки»? І чи про це йшлося, коли ви обмовилися, що, навідавшись у чимало московських книгарень, не побачили нових ідей для дитячих книжок?
— Власне, так. Тому що у видавництвах світу дитяча книжка розвивається чи не найактивніше. Це — техніки, стилі, принципи оформлення, формати, щільність паперу, шрифти, різні типи дитячої книжки... Ми вже не пам’ятаємо, що таке книжка без слів для найменшеньких, бо в нас в основному «працюють» на аудиторію, розраховану на дітей від чотирьох до семи років. Так само в українців, як і в росіян, немає видань для підлітків. Або ж немає сучасної прози для дітей, такої, де автори пишуть не казки, а описують реальність. Через таку книжку юні входять у сучасний світ, адаптуються в ньому, а не поринають у фантазії, вигадки, залишки міфу. Очевидно, що такий тип дитячого видання — не лише ідеологія певної держави, а індустрія сучасної культури.
«Грані-Т» спробували зробити деякі з нових для України типів книжок. Зрозуміло, що наша продукція зацікавила москвичів. Їх просто приголомшила та кількість художників, з якими працюємо, різні стилі обкладинки та типи ілюстрування... Україна й у цьому вкрай різноманітна. І ті, з ким ми співпрацюємо: автори, редактори, художники можуть запропонувати цілий спектр різних типів оформлення книжки для дітей!
— А вже ведуться переговори про те, щоб ваші книжки продавалися в Москві?
— Так. Ми розмовляли із кількома книжковими мережами, яких зацікавила серія «Життя видатних дітей» (звичайно, у російському перекладі). У росіян немає нічого подібного! Проблема тільки в тому, що російські книжки спокійно курсують у бік України, а українські книжки ще не можуть спокійно «текти» у бік Росії. Якраз намагаємося збагнути, чи це можливо взагалі. Офіційно.
— «Граням-Т» лише два роки. За цей час видавництво встигло зайняти перші позиції серед інших видавництв. Як приклад: за рік виходить друком 100 найменувань тільки дитячої літератури. Діано, у чому вбачаєте секрет успіху?
— Ми працюємо як із державними структурами, так і з комерційними. Держава у «Граней-Т» закуповує друковану продукцію для програми «Українська книжка», що аж ніяк не означає, мовляв, працюємо тільки на це. Ми щоразу створюємо книжки наперед, тому що у читача має бути вибір. Якщо цього року знову видамо 100 найменувань дитячих книжок і 15 із них закуплять для дитячих бібліотек — буде нормально. Справа в тому, що ринкова ситуація диктує такі умови, коли дуже швидко і доволі дешево потрібно запропонувати книжку. При цьому книжка має бути новаторською. Це — складно, але можливо. Для того, щоб сталися зміни, треба дуже швидко рухатися! Я не знаю іншого пояснення.
— А як вам вдається реалізовувати культурологічні проекти?
— Найперше: до них залучаємо дуже талановитих художників, авторів, дизайнерів, редакторів... І розповідаємо, що у процесі роботи над проектом їм трапиться нагода пережити захопливу історію. Якраз зараз переживаємо дивовижну мандрівку в часі, працюючи над альбомом про Владислава Городецького. Власне, про нього Дмитро Малахов написав давніше. Коли ми йому запропонували взяти участь у проекті, він не відразу повірив, що будуть повноколірні фотографії, сучасний дизайн, наведені аналогії зі всіма стилями, в яких працював Городецький... До речі, для того, щоб відібрати фотографії для альбому, нам довелося перебрати п’ять тисяч зображень. На жаль, традиція фотографування архітектурних фрагментів та окремих деталей перервана. Сподіваємося, що альбом буде готовий до червня, коли відзначатимемо 195-ту річницю від дня народження архітектора.
— Діано, як вам вимальовується ваш читач?
— З одного боку, це — молода людина, яка хоче подорожувати Україною. Один із наших найвдаліших проектів — низка недорогих авторських путівників із достатньою кількістю фото. З іншого, це — підготовлений читач, який може придбати, приміром, наше видання про українсько-польські стосунки. Також є читач, якого цікавлять коштовні альбоми. Наприклад, альбом «Іоанн Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення» постійно додруковуємо. У мене таке відчуття, що українці давно прагнуть, щоб їхня культура була гідно, яскраво, елегантно представлена. Ця несхожість ні на що, як кажуть, неформат — насправді шик! Городецький — шик! Його споруди та будівлі — європейський рівень. До речі, зараз працюємо над виданням «Львів сецесійний» (про архітектурні особливості міста Лева кінця ХIХ — початку ХХ століть). У ньому покажемо, як українці жили, як планували життя, як облаштовували свій побут перед жахливим ХХ століттям.
— Багато хто зазначає, що сучасна українська література перебуває на етапі «просіювання». Ваші міркування з цього приводу?
— Згодна. Тут важливо сказати про дві речі. На прикладі нашого видавництва ми бачимо, як може працювати автор на перспективу. Чи, можливо, він здатний створити лише один твір? Два? П’ять? В Україні немає професійних письменників або ж їх одиниці (тих, для якого написання романів/повістей — основна професія). Так чи інакше, більшість iз них десь підробляють. Це по-перше. А по-друге, з’ясовуємо, книжки з чиїм ім’ям є індикатором фінансового успіху та читацького попиту. Тільки коли їх дуже багато, можна порівняти, кого купують, а кого — ні. Внутрішня аналітика, яка дає не медійні, а ринкові покажчики того, що відбувається тоді з попитом на певні імена. Зважайте — за кожним іменем стоїть певна життєва позиція і певний тип письма. Тому не так усе просто. Дехто зовсім перестає писати, хтось — починає співпрацювати з іншими видавництвами, а той, хто почав писати для дітей, повертається до творів для дорослих...
— Скажіть, ви відчули, що 2007-й був Роком книжки в Україні?
— Певною мірою. Все-таки проводилися ярмарки, на яких можна було виставлятися безкоштовно. Щоправда, це було не завжди максимально ефективно, але з чогось потрібно починати. І якби торішню ініціативу підтримати й цьогоріч, та ще й докладені зусилля помножити бодай на два, вже було б краще для усіх видавців.
У цих перших «порухах» для мене залишається відкритим одне-єдине питання: як Україна буде представлена на міжнародних ярмарках? З одного боку, розумію, що представляти країну потрібно. А з іншого — не знаю, хто це може робити. Очевидно, тут треба, щоб ця людина не тільки мала можливість вибрати з усього того, що виходить друком у країні, а й могла сформувати з цього певне враження про зміни в українській книжці, тобто могла реалізувати яскраву візуальну концепцію нового образу української книжки.
— Діано, які книжки ви читаєте зараз? І які читали в дитинстві?
— У дитинстві я читала багато: у сільській бібліотеці (я родом з Волині) мій формуляр був найтовщим. Я завжди передчувала, що моє життя так чи інакше буде пов’язане із книжкою. Повсюди, хоч би де я жила, спершу з’являлася книжкова полиця, потім книжкова шафа, а потім і маленька бібліотека. А що читаю зараз... «Аллюзии любви» Жана Поля Сартра і Сімони де Бовуар. Книжка про їхні відносини і про те, як вони описували кохання і стосунки між чоловіком та жінкою у своїх філософських творах. Інший твір, над яким серйозно роздумувала, — «Прозорість зла» Жана Бодріяра. Автор спробував описати, як і звідки проникає зло у нашу свідомість. Також мене вразило «Життя Пастернака» Дмитра Бикова. Я чекала на це видання давно і, треба сказати, не розчарувалася. З української літератури я люблю перечитувати поезію Наталки Білоцерківець. Зараз я рекомендувала б прислухатися до дорослих чоловічих голосів. Певний період свого шляху пройшла разом із талановитими жінками і дуже люблю їхню прозу. Але там уже все знаю. Знаю всі інтонації, сюжетні лінії і ходи... А от те, як можуть писати сучасні дорослі чоловіки, поки залишається загадкою. Я до цього дуже прислухаюся і раджу всім придивитися, як буде відбуватися становлення нової чоловічої прози.
