ДIД — «ЕКСКАВАТОР»
Так прозивають у селі Яревище 67-річного Степана Панасовича Мартинця: за чотири дні він лопатою викопав на своєму обійсті ставочок розміром чотири на чотири метри і глибиною метрів зо два.
— Треба ж чимось огірочки поливати, — скромно пояснив сільський «Мічурін», у якого на неродючій поліській землі родить усе: від полуниць до картоплі.
Наслухавшись про діда Степана, який, жартують у селі, скоро все Яревище своїми канавами перекопає, ми сподівалися побачити здорованя з міцними руками. А побачили ніякого не богатиря — звичайного собі, худорлявого чоловіка, за яким, проте, ніяк не змогли вгнатися по полю. Щасливий дід Степан, признавшись, що дуже любить таких гостей, як ми, бо любить і роботу, якою радий похвалитися, з охотою показував свої володіння. Для того, щоб оцінити, що ж такого незвичайного і надзвичайного зробив цей чоловік, треба знати, що собою являє село Яревище. Існує поговірка, що хто не бачив Самарів (село на кордоні з Білоруссю), той не бачив Волині. А я б тепер сказала, що хто не бачив Яревищ — той не бачив Полісся. Уявіть собі правічну волинську пущу, на одній з околиць якої, подалі від мирської суєти, ще в середині XV століття було закладено монастир. Але монастир діяв на околиці села і лісу, а люди жили і живуть просто у цьому лісі. Де галявинка з латкою землі — там і хата. Стареньким «бобиком» (інший транспорт тут не пройде) — машиною голови Кримненського сільгоспкооперативу Віри Шави ми проїхали через усі Яревища — кілометрів з 11, до останнього хутора. І бачили по боках, може, хат із двадцять. А місцевий священик отець Валентин Палюх розказував, що два рази у рік на великі релігійні свята він освячує 180 хат — у стількох нині люди живуть, бо є ще немало й покинутих. Сотні доріг і стежок, переплітаючись, розходяться в усі боки і так закручують голову, що ми надвечір, повернувшись до контори яревищенського СГК, біля якої чекали редакційні «Жигулі», найперше подякували нашим провідникам — і Вірі Шаві, і кримненському сільському голові Миколі Бубелі та дільничному інспектору Володимиру Микитюку за те, що з лісу вивели...
Степан Мартинець живе, як тут кажуть, у селі. Хоча ми, звичайно, ніяк не могли відрізнити, де ж кінчається «село» і починаються власне хутори. Обійстя діда Степана вирізняється тим, що обніс він його плотом, який називають частокіл. Тепер хіба на сцені театру можна побачити такий тин — з переплетених міцно між собою (і яка ж це праця!) тонких деревин. А за цим частоколом...
А за цим частоколом щедро квітують мальви. Вони скрізь — вздовж плоту, навкруг колодязя, на клумбах і під хатою. Цвітуть чорнобривці, буяє кущ калини. Господиня, Пестимія Хомівна (до речі, за тяжку працю на льонах, які у цих краях родили щедро, мала орден Леніна), у відповідь на наше захоплення тільки відмахується: уся ця краса — справа не її рук, а чоловіка. Як не квітки вирощує, то ставки з канавами копає — у селі вже насміхатися почали. Щастя, що дід Степан не чує цих слів (з віком став приглухуватий), і кличе нас до свого ставка.
Копав він його не тільки вдень, а й вночі. Якщо сам дід не чує, як люди насміхаються, то домашні у вуха донесуть. Ставочок вийшов як на картинці. Землю Панасович розрівняв і тепер на його берегах щедро буяють огірки, кукурудза, є навіть латочка з помідорами, котрі у цих краях майже не родять. А навколо — молодий сад (60 дерев посадив), у найзатишніших куточках якого стоять акуратні лавки. І їх сам робив.
Він з яревищинських приймаків. Як прийшов сюди у 1964-му, то найперше заклав сад. Тридцять років тому посадив на лузі за хатою ще й березовий гайок.
— Як не садить, то корчує, — сміється дружина, похвалившись все ж, що родили у них, на цих бідних поліських грунтах (а що вони бідні, свідчить те, що росте тут, майже, одна сосна) і полуниці, і малина, і порічки, яблуні і груші, і навіть волоський горіх.
Втомившись, певно, боротися з природою, «Мічурін», як називає себе сам Мартинець, вирішив її перехитрити. І... покопав канави вздовж своїх городів. Таким чином він проводить своєрідну меліорацію, бо ж городи ці — на колишніх болотах, вода близько. А так вона сходить у канави.
Ці «канали», як їх називає дід Степан, треба бачити. Навкруг довжелезного поля, — більше ста метрів у один тільки бік — тягнуться рови шириною до метра і так само до метра завглибшки. А поле ж у нього не одне і ставків накопав не тільки біля хати! Скрізь акуратні місточки, в одному з ровів, радіє дід, вже й риба завелася.
— Як метр прокопав — так один куб землі й викидав, — по-хазяйськи оцінює сільський голова. І нам мимоволі згадується весела армійська пісенька, як «два солдата из стройбата заменяют экскаватор...»
Але це ще не всі дива, якими дід Степан дивує Яревища. Він ще вирощує тичкову квасолю. Цих тичок не десяток, не два і навіть не сотня. А понад тисячу — слабо?! Коли квасоля витягнулася на тички і зацвіла, город Мартинця у селі прозвали «садами Семіраміди». На жаль, червневі заморозки знищили не тільки городину у селян, а й квасолю діда Степана. Проте армада тичок (це ж кожну треба у лісі вирізати, принести на поле, поставити і тисячу разів вклонитися землі, садовлячи квасолю!) вражає і сьогодні.
Про жадобу українців до роботи давно відомо. Як класичний приклад, наводять розквіт Канади, південноамериканських країн, які підняли працьовиті руки наших земляків-переселенців. А нині маємо «освоєння» Італії, Австрії, Греції... На своїй же землі маємо приказку про те, що «робота дурного любить».
Дід же Степан признається, що від роботи руки в нього не болять, і що свого «найголовнішого канала» він ще не вирив.
Зате біля дороги на поле він вже посадив два пишні кущі мальв.
