Дітки

Усі ми були меншими на зріст, привабливішими, кумеднішими, відвертішими, чеснішими і простішими - тоді, коли ми подавали бодай якісь надії. Це я про дитинство. Минуле завжди здається світлішим - саме тому, що там більше сподівань.
Пригадую, мені дорослі твердили: "Радій - ти в дитинстві! Знаєш, як тобі класно!" Діставало, що вони не запитували, а стверджували. Особливо часто вони повторювали це, коли мені виповнилося десять років. Я ще подумав - наступний ювілей - двадцять. Отже в дитинстві я бути перестану. Та хіба мені зараз так уже й добре? Саме вчора не пустили на фільм "до 16 і старшим". А якби й пустили - грошей все одно забракло б. А ви кажете - щастя. Насправді ж було так, як відповідає будь-яка дитина на запитання предків: "Як справи в школі?" - "НОРМАЛЬНО!".
Відтоді я добряче виріс (приблизно до 50 розміру). Великі габарити уповільнюють реакцію. Отому в діточок ходи непердбачуваніші й моторніші. Прорахувати їх неможливо. Це вам не в шахи розважатися, панове дорослі. Докази додаю.

ПОЩАСТИЛО

- Скільки тобі років?

- Сім.

- А мені - шість. Отже, ти вмреш раніше.

ДИНАМІКА ЗРОСТАННЯ

Назва зачіски Володька за півроку за півроку в міру заростання змінювалася так:

1. "Хороший хлопчик з пристойної єврейської родини"

2. "Ілля Муромець виходить на двобій з Ідолищем Поганим"

3. "Ідолище Погане"

КРАСА

На палубі теплоходу маманя, щосекунди показуючи в бік берега, запитувала синочка:

- Ну як - гарно?

- Еге, - похмуро хитає головою той.

- Гарно, так? Скажи.

- (Ще похмуріше) Так.

Пауза.

- А зараз?!

ПОМИВ

Автобус. Малюк побачив розкішну "Ауді", що проїжджала повз. Він захоплено заверещав:

- Ма, дивися яка червона!

Мати, відриваючись від книжки.

- У транспорті так не поводяться.

- Як?

- Як ти.

Він надуває губенята і знову дивиться на дорогу. Несподівано з'являється інша "Ауді".

- Ма, дивися, знову червона!!!

- Чи ти не розумієш, що кричати - непристойно?

- А що це в тебе? - несподівано запитує він.

Маманя здивовано піднімає брови.

- Книга.

-Читай собі...

Зобразивши страшенну зайнятість, він велично обернувся до вікна.

КУПІТЬ МЕНІ САНДАЛИКИ

1.

Дорослі дітей ставлять у куток, а діти дорослих - у глухий кут.

У пансіонаті була дівчинка Марічка. Їй було чотири роки. Вона була розвинутою дитиною. Значно розвинутішою за своїх наївних ровесників.

Двадцятирічний прапорщик Валера поступався їй за інтелектом. Його розкріпачена у відпустці уява породжувала образи жахів. Він ділився ними з Марічкою.

- А злий скажений рак приходив до маленької дівчинки й клешнями відрізав їй ручку, ніжку, голову...

Я холов, слухаючи його. А Марічка блідла. Відкривши рота, вона зачаровано ковтала цю суміш з уродженого та й набутого в армійських нарядах ідіотизму.

Зате в їдальні Марічку тепер не доводилося довго вмовляти. Досить було згадати рака-людожера...

Час відпустки минув, а з ним випарувався й юний прапорщик.

Затишно розсівшись у кріслі, Марічка чекала на появу дельфінів.

- Чуєш, - сказали їй, - дядя Валера поїхав. Скучатимеш? Вона зробила презирливу гримаску й процідила, немов жінка, яка розчарувалася в коханцеві:

- Нарешті він ушився зі своїми дурними казками...

Їй бракувало лише струсити попіл із сигарети, що слабко димить...

2.

Улюбленим віршиком Марічки був такий:

Маленьке я дівчаточко
В садочок я не ходжу
Купіть мені сандалики
Бо заміж я виходжу

Своїм вона читала хвацько й чітко. Але коли її попрохали продекламувати чотиривірш малознайомим дядям і тьотям, вона затиналася, переходила на шепіт і останню фразу витискала із жалібним стогоном нещасливої нареченої: "Бо заміж я виходжу".

Одного разу родичі попрохали її розбудити мене, коли я безпечно дрімав удень, і притягнути на пляж. Перше вона із задоволенням зробила. Мені підводитися не хотілось.

- Марічко, ну що тобі потрібно? - пробурмотів я.

- Та так, - роззираючись довкола, недбало кинула вона. - Треба було тут декого розбудити...

- Я хочу спати, розумієш? - пробував я впиратися.

Раптом Марічка зняла сандалики й полізла до мене на ліжко.

- Це що таке? - здивувався я.

- Зараз виходитиму заміж!

- Ну ні! Я підскочив на ліжку. - Краще я на пляж піду. До дверей мене проводжали її блідо-блакитні нахабні очі з виразом на кшталт: "Що, злякався?"

НЕ ЗАБУДЬ!

Мама шестирічної Лери любила співати на кухні. Вона навіть закінчила консерваторію. Щоправда, за класом скрипки. І от під час чергової "арії" несподівано її за рукав смикнула донька:

- Мамо, не співай, - вимогливо сказала вона.

Та замовкла. Відтак за деякий час вона забула й знову щось заспівала. З'явилася невблаганна Лера.

- Мамо, я ж сказала тобі - не співай.

Мама, як мала консерваторську освіту, вибухнула:

- Добре, я не співатиму, - закричала вона. - Навіть якщо ти мене попрохаєш. Запам'ятай - я ніколи, ніколи тобі не заспіваю.

Лера подумала й відповіла:

- Дивись - не забудь!

***

Плавно перейдемо до заходу, де вже співали малюки. На дитячому пісенному фестивалі я виловив безліч перлів. Далі буде в наступному випускові "Дивана".