«Для чоловіка головне що? Аби він тримав своє слово»

Він тоді не співав Гімн. І не вважає себе героєм. «Зібрати речі та покинути Крим — це не геройство». Пройшло вже три роки, відтоді як вони покинули Академію ВМС ім. Нахімова та приїхали до Одеси — 103 курсанти, які не зрадили своїй присязі.

Його звати Іван Долгих, йому 25 років. Щойно він став офіцером, як мріяв з дитинства. І тепер служить на флагмані українського флоту «Гетьмані Сагайдачному», де працює командиром групи радіоелектронної боротьби. Не любить давати інтерв’ю, наполягає: для військового найголовніше виконувати поставлені завдання, а не привертати увагу журналістів. Але для «Дня» зробив виняток.

— Розкажіть, який шлях привів вас до Академії ВМС імені. Нахімова в Сімферополі?

— Я родом із Сумської області, селища Ямпіль. Ще з п’ятого класу мріяв стати військовим. Не знаю, що на мене вплинуло, в родині військових немає. Просто ніким, окрім офіцера, себе не уявляв. Тому  2007 року вступив до Чернігівського ліцею з посиленою фізичною підготовкою. Я взагалі-то хотів вступати до Київського, але на той момент не було такої можливості. А мій однокласник вступав до Чернігова. Його мама відвозила документи, і я попросив, щоб взяла й мої також. Через два роки навчання запропонували вступати до Харківського університету повітряних сил, а я відмовився. Вирішив стати військовим моряком. Знову важко сказати — чому, я й на морі тоді жодного разу не був. Вступив до коледжу при Академії ВМС імені Нахімова.

Потім почалася служба на кораблях. Спочатку — на ракетному катері «Прилуки» (був старшиною команди бойового управління) орієнтовно півтора місяці, а потім за наказом командувача мене перевели на міжнародні навчання на корабель управління «Славутич». Раніше це був великий розвідувальний корабель. Потім вступив до Академії на другий курс, півроку провчився, якраз до весни...

— Можете пригадати події, які відбувалися в Криму?

— Я тоді був на другому курсі, стояв черговим по КПП. Близько 11-ї вечора приїхали два адмірали Російської Федерації. Попросили викликати начальника інституту. Тоді ним був Петро Гончаренко, який і зараз начальник інституту в Одесі. Він вийшов, поговорив з ними. Йому запропонували здати Академію, на що Петро Дмитрович відповів відмовою. Зателефонував командувачу (на той час ніхто не знав, що він на їхньому боці). Але, звісно, подальших вказівок на було. Це був чітко відпрацьований план.

Посилили захист території Академії, перекривали КПП, ворота. Через два дні приїхав російський спецназ. Вийшов начальник Академії, поговорив з ними, вони поїхали. Потім звідкись згори нам надійшла офіційна постанова здати Академію. І курсантам, викладачам запропонували залишитися служити в Росії. Тоді всі й розділилися.

Я зовсім не підтримую стосунків із тими, хто там залишився. От деякі говорять, що «це просто ситуація така», «там же були кримські». Вважаю, це не виправдання: багато офіцерів виїхало з сім’ями, позалишали там свої будинки. До того ж, там залишилися не лише кримські, а й ті, хто родом з інших областей України. Це залежить від совісті людини. Для чоловіка головне що? Аби він тримав своє слово. Якою буде потім совість, якщо ти складаєш присягу вдруге?

У цій ситуації все вирішили гроші. Росіяни зробили все «по-розумному»: для курсанта, який тільки-но прийшов зі школи та навчається на першому-другому курсі, що важливо? Правильно, забезпечення. Ну, от вони й приїхали, зробили такі умови в їдальні, щоб годували дуже добре, давали молоко, наприклад. Звісно, наймолодші курсанти не розуміли, що відбувається. Тому й залишилися.

— А що було, коли приїхали до Одеси?

— Знаєте, це один із тих випадків, коли справді розумієш, навіщо пішов служити. Ми повинні були приїхати до Одеси на автобусах о 9-й вечора. На контрольно-пропускному пункті РФ нам обіцяли зелений коридор, а насправді перевіряли всі речі, всі фури відкривали та дивилися. Тому доїхали лише на початку другої ночі. Нас зустріли в сухопутній Академії. Як було приємно: стояли люди з прапорами, квітами... В такі моменти відчуваєш, що служиш для цих людей. Вони дають зрозуміти, що ти зробив правильний вибір.

— Але все ж вважаєте, що увага до курсантів, які повернулися на материк, є надмірною?

— Я не вважаю себе героєм через те, що не склав російської присяги. Герої — ті, хто зараз на сході України воюють, в складних умовах виконують поставлені завдання, вмирають за свою країну. Ось, що ми мали зробити там... А те, що курсанти заспівали Гімн... Так, в якомусь сенсі погоджуюся: це — єдине, що вони могли зробити. Однак не вважаю, що це варте того, щоб згадувати про це роками. Для військового що важливо? Виконувати поставлене завдання. Було не дуже приємно їхати звідти отак просто. Хоча, як військовий, чудово розумію, що зробити нічого не можна було.

— Знаю, що певний час ви стажувалися за кордоном. Розкажіть, як потрапили туди? 

— Мене викликав до себе командир роти. «Закордонний паспорт є?» — запитує. Відповідаю, що нема. «Йди роби». Пішов і зробив. Лише потім він мені сказав, що мене та ще двох курсантів із нашого факультету (молодших на курс) відправляють на стажування до Франції. Нас обирав навчальний відділ, враховувалося знання англійської мови.

Стажування було чудовим. Спочатку — тиждень на одному кораблі, потім  тиждень на іншому — допоміжному судні — «дозаправнику». Його унікальність в тому, що воно на ходу може заправляти три кораблі одночасно. Працювали по своїй спеціальності. Там були радіолокаційні станції — кращі, звісно, ніж у нас, але принцип роботи усюди однаковий.

Знаєте, я вважаю, що жінка на кораблі — то до біди. Але у Франції не так. Там служать багато жінок-військових. Уперше одну з них я побачив вдягнуту по формі. Несла велику коробку, мабуть, більшу, ніж вона сама. Запропонував свою допомогу. Вона подивилася на мене, ніби я глибоко її образив. Мені потім сказали, що чоловіки й жінки на кораблі однаково виконують свою роботу.

— З якою метою курсантів відправляють на стажування?

— Наші курсанти розуміють, як функціонує український флот. Але для взаємодії з іншими, іноземними, кораблями треба розуміти, як організована служба на них. Деякі країни надсилають курсантів до нас, тобто йде обмін досвідом. І, звісно, це жест дружелюбності. 

— Як ви особисто ставитеся до перспективи вступу України до НАТО?

— Гадаю, нам ще зарано. Можливо, сухопутні компоненти й готові виконувати завдання, однак для цього треба ще багато чого зробити. У нас же немає кораблів. Один «Гетьман Сагайдачний» не може розірватися на частини. На теперішній момент це єдине судно, яке може виконувати завдання не тільки в Чорноморській акваторії. Коли кораблі будуть — тоді так, зараз теж йде будівництво, але повільно. Мене радує, що хоча б розвиток іде, воно не стоїть на місці.

— Насамкінець, хочу привітати вас з випуском із ОНМА та отриманням кортика ВМС Італії. Чим займатиметеся тепер?

— Тепер кожен курсант отримав направлення на проходження служби. Був розподіл. Стажування проходили там, де мали служити після випуску. Нам пощастило. Торік такого не було. Я служу на «Гетьмані Сагайдачному» командиром групи радіоелектронної боротьби. І батьки мною пишаються.

ДОВІДКА «Дня»

В Одесі 31 березня випускний курс Інституту ВМС НУ «ОНМА» отримав офіцерські погони. 27 теперішніх випускників — колишні курсанти Академії ВМС ім. Нахімова, які  2014 року передислокувалися з Криму в Одесу. Два випускники вишу — Олександр Красюк та Василь Костишак — отримали дипломи з відзнакою. А одному з кращих випускників — лейтенантові Івану Долгих — героєві нашого матеріалу — вручено військово-морський кортик ВМС Італії.