ДОБРО З КУЛАКАМИ Й БЕЗ

Етичних рішень може бути декілька. Перше умовно можна назвати «нагорода, послана Богом». Нагороду, як відомо, треба заслужити, на чому й будується сюжет фільму. «Жыл на свете чоловек скрюченные ножки…», який, незважаючи ні на що, намагався цілий вік гуляти не по «скрюченным дорожкам», як йому, здавалося б, належало, а по прямих. Цій людині довго не щастить, але зате потім ба-бах — і відразу все (все — це кохання й гроші, але кохання головніше). Так сталося з героїнею «Fast Food, Fast Women» («Швидка їжа, доступні жінки», режисер Амос Коллек, США, 2000 рік), показаного в програмi «Lucky Day». З одного боку, в неї начебто все нормально — й робота хоч офіціанткою в забігайлівці «Fast Food», але улюблена, й 60-літній бой- френд, хоча й коханий, але одружений. І от одного чудового дня вона рятує стареньку на вулиці (наче можна було б не рятувати, пройти собі мимо), її добряче б’ють по голові, а наступного дня з’ясовується, що якась дуже далека родичка залишила їй у спадок 15 мільйонів американських доларів. Кіно, здавалося б, не хворе, без збоченських вивихів, але залишає відчуття меланхолійної припареності — власне, як і головна героїня, такий собі дуже застужений янгол. Якби на отриманні неймовірної спадщини історія закінчилася, то, мабуть, вийшла б чергова штампована мелодрамка, щоправда з неабиякою жіночою роллю (з Анною Томсон Коллек також зняв «Сью» та «Фіону»). Але Коллек по- модному вибудовує рішення: виявляється, головне — не стареньку врятувати, головне — не розмінюватися на дрібниці. Отримавши 15 мільйонів, можна не лише придбати «маєток» із зебрами та жирафами (дуже точний українізм у російському тексті вжив перекладач на фестивалі. До речі, на відміну від багатьох інших фестивальних фільмів, версія перекладу «Fast Food, Fast Women» була настільки філологічно чуйною, що її слід було б канонізувати, а ім’я перекладача вписати великими літерами в титри. Заради справедливості слід сказати, що творчість перекладача не всім припала до смаку. Особливо роздратованим глядачам (дивно, що серед них були й журналісти, за родом діяльності зобов’язані відчувати слово) слід було звернути увагу не лише на велику кількість нецензурної лексики, а й оцінити віртуозну доцільність її вживання). Можна, забувши про понти, піти й помиритися з коханою людиною — навіщо бути дріб’язковим, хто кого перший образив? Та й з роботи, яка подобається, йти зовсім необов’язково — в тебе ж цілих 15 мільйонів свободи, от і відповідай їй: хочеться — працюй і надалі офіціанткою у своїй Fast Food-харчевні. Неймовірним фіналом режисер навмисно намагається позбавити глядача упевненості в реальності подій: а чи не примарилося це все замріяній офіціантці-невдасі?

Інший фільм «Гаррі: друг, який поспішає на допомогу» (Домінік Молл, Франція, 2000 рік) також часом нагадує історію про здійснення бажань. Як співав Гребенщиков: «Зачем об этом думать? Найдется кто-то, кто нам все расскажет…» Щоправда, один мій знайомий на це резонно зазначив, що йому якраз хочеться подумати, тому цього «когось», найрозумнішого, він краще спустив би зі сходів. Приблизно за такою ж схемою вибудований і «Гаррі». У житті Мішеля, скромно оплачуваного викладача, батька трьох малолітніх дочок, з’являється колишній однокласник Гаррі, який вважає себе стратегом у справі покращення чужого життя. Гаррі напам’ять цитує Мішелю, який «поховав свій талант», його вірші й оповідання, що публікувалися в шкільному журналі, купує йому дорогу машину з кондиціонером, потім вбиває його батьків (щоб ті не тиснули на друга й не створювали йому проблем), а потім пропонує піти й зарізати дружину та дітей, тому що ті теж відволікають індивідуальність від творчого пошуку. При цьому Гаррі — зовсім не псих, а «рубаха- парень», але його не обтяжене рефлексією тверезе мислення створює враження фантасмагоричності подiй. Щоб угамувати розбурханого помічника, Мішелю довелося його спускати вже не зі сходів, а в могильну яму. Але при цьому фінал, в якому герой фільму на дорогій просторій машині з кондиціонером блаженствує від того, що діти й дружина спокійно сплять, випробування залишилися позаду, а вбивство — непідсудним, породжує відчуття адреналінового морального хакерства, особливо азартного злому етичних систем. Герой що хотів, те й отримав (буквально загріб жар чужими руками), а проміжні результати, мовляв, на фініші не цікавлять. З точки зору етики, «Гаррі» — новомодна етична іронія: хто сказав, що нагороди повинні діставатися лише за подвиги? Помилуйтеся Гаррі, «добро з кулаками» гіпертрофоване далі нікуди. Не треба якихось подвигів для інших, роби подвиги для себе — «нагороди себе сам». Щодо «Гаррі», то особливо відрадно, що на «Молодостi» показали хіт першої молодості (важко утриматися від каламбуру), який зараз викликає багато суперечок і захоплених відгуків у світі; щоправда, лише один раз і в найдорожчій точці — «Кінопалаці».

Ще дотепніше вчиняє зі своїм героями інший модний француз — Франсуа Озон (цього року в програмі було показано ретроспективу фільмів цього режисера, котрий колись дебютував на «Молодості»): короткометражки «Дивись на море», «Маленька смерть», «ІКС 2000», а також повнометражні стрічки «Сітком» і «Краплі дощу на розжарених скелях». У кращих традиціях авангардного театру Озон ліпить своїх героїв із суміші дріб’язкового егоїзму, хтивості й безнадії. Чим порочніший герой — тим із більшою пристрастю режисер прагне розібратися в його проблемах («Если кукла выйдет плохо — назову ее бедняжка…»), здорові ж люди режисера не те, що не цікавлять — в його етиці їх просто немає. За Озоном, є психи, що розкаялися, тобто відверті збоченці та маргінали, й ті, що не розкаялися i намагаються зображати із себе певну суспільну норму. Й ті, й другі живуть у світі без добра, любові й чистих емоцій. Тому симпатії й співчуття режисера —на боці маргіналів, які чистіші й чесніші, оскільки не намагаються прикривати ту купу лайна, якою, за Озоном, є людина, паперовими квітами.

Радикалізм Озона, як і його феноменальна манера вибудовувати в кадрі надестетську «картинку», глядачам «Молодості» (а це відсотків на 70 — студенти кінофакультету й новоутворених телевідділень вузів) припав до смаку. Цей унісон сприйняття означає, що своє відчуття світу, який метушиться через власну фригідність, Озон проартикулював досить чітко.

У чомусь позиція Озона мені зрозуміла: адже навіть його відверто хворе кіно мені особисто миліше «за імітацію лівизни» у фільмах здорових і правильних, як, наприклад, «Хлопці не плачуть» (Кімберлі Пірс, США), показаний у повнометражному конкурсі. Недаремно, коли в кінці картини глядачам, якi бажають дізнатися, що ж випливає з непідйомної брили сюжету (фільм являє собою кримiнальну історію дівчини з американської провінції, яка вирішила стати юнаком), раптом нагадали, що фільм знято на основі реальних подій, а тому фінал у нього суто журналістський — когось посадили, когось розстріляли, а хтось народив дитину — в залі почувся дружний регіт. Наче реакція на один відомий анекдот про поручика Ржевського: «Зі мною таке сталося, панове. Уявляєте, потрапив я на острів, а там пісок і лайно, пісок і лайно, пісок і лайно…» — «Дозвольте, поручику, а в чому ж сіль?» — «А ніякої солі… Я ж кажу, лише пісок і лайно». Фестивальний глядач готовий дивитися хоч пересолене, хоч пересолоджене, хоч переперчене кіно, але не прісне, а отже, будь-який радикалізм має набагато більше шансів, ніж мораль мовчазної більшості. Головне, мабуть, передчасно не з’ясовувати, добре це чи погано.