Долаючи перешкоди

— Тут так спокійно, аж сльози навертаються на очі. Мені якраз цього і треба було — тиші, спокою, — говорить Валентина Добридіна, сорокарічна жінка на візку. Вона відводить погляд від вкритого густим лісом правого берега Дністра, й її очі справді наповнюються слізьми.

Сплав Дністром у рамках Учбово-реабілітаційного табору для молоді з інвалідністю «Активний туризм та рекреація» організували Національна асамблея інвалідів України та Товариство «Зелений хрест». Згідно із програмою, впродовж чотирьох днів учасники сплаву — 19 осіб з особливими потребами з різних куточків України — здолали 40 кілометрів водою та відвідали найбільший рівнинний водоспад України — Джуринський.

Човен, на якому пливе Валентина Добридіна, голова Чернівецької обласної ГО інвалідів-візочників «Лідер», разом зі своїм чоловіком Владиславом Добридіним, також на візку, поволі йде за течією. Неспішно змінюються краєвиди берегів — то скелясті «стіни» Дністровського каньйону, то вершечки сільських хат на пологому березі між вишневих та яблуневих садів, то пасовиська з десятками корів та гусей, то знову густий і дикий ліс.

— Ліс недоторканий, адже схили занадто круті для лісорубів, — пояснює голова Товариства «Зелений хрест», а заразом й інструктор у човні Олександр Волошинський. Він розповідає про Дністровський каньйон, про попередні сплави, веселить своїх «пасажирів» смішними історіями та вправно керує плавзасобом.

— Цікаво, чи є в цьому лісі гриби? — запитує Валентина, вдивляючись у схили. Лише згодом пояснює: до травми дуже любила збирати гриби. — Мені часто сниться, що я ходжу лісом. Розповідь Валентини перериває зграя сірих чапель, що злякано здіймається в небо, кружляє над водою і нарешті сідає на вершини дерев неподалік ріки.

— Яка краса! — захоплюються учасники сплаву...

ПРО СТРАХ ЖИТИ У СУСПІЛЬСТВІ

У другому човні здебільшого тиша. Інструктор — волонтерка Юстина Лукович із «Зеленого хреста» — говорить мало, лише коли потрібно оминути мілку воду, командує: «Разом! І ррраз- і ррраз- і ррраз...» і тоді тут дружно налягають на весла. Її підопічні теж здебільшого не багатослівні: милуються краєвидами, вслуховуються в хлюпотіння води, збуреної веслами, тільки часом обговорюють побачене: дивацькі печери у скелях над водою, місцеву мешканку, що на річці пере брудну білизну («от вам і «Індезіт», і «Зануссі» та інші світові марки», — жартують у човні), стару, що із відром та маленьким крісельцем переслідує корову на березі. Корова заходить у річку, відтак жінка, вже у воді, сідає її доїти...

— Чому в Європі на вулиці часто можна зустріти людей на інвалідних візках, а в Україні — ні? Що заважає людям з інвалідністю в Україні вести активний спосіб життя? — запитую.

І тут, ще хвилину тому мовчазні люди, наввипередки, починають говорити.

— Доволі часто люди з фізичними вадами бояться жити у суспільстві. Бо їх змалечку до цього не привчають— вони навчаються окремо і не мають можливості спілкуватися зі здоровими дітьми. Значною мірою тут є вина й їхніх батьків, які занадто оберігають своїх дітей і тримають їх біля себе, — говорить голова Сумського міського громадського об’єднання «Спортивний клуб інвалідів «Фенікс» Олександр ГРІНКА.

Утім, і суспільство зазвичай не готове, говорить Ірина Фоменко із Херсонської міської громадської організації матерів дітей-інвалідів «Серце матері». Жінка пригадує, як вона та інші матері дітей із синдромом Дауна прийшли зі своїми дітьми в кондитерську. «Адміністратор підбігла, почала кричати на офіціанток, мовляв, як вони дозволили нам тут сісти. Нібито ми заважали іншим відвідувачам», — згадує жінка.

— Коли я із дівчиною, хворою на ДЦП, якій допомагаю, прийшла на останній дзвоник, нам сказали: «Чого ви тут стоїте? Ви тут не потрібні». А на випускний її навіть не запросили, — розповідає волонтер Закарпатського регіонального центру соціально-трудової реабілітації та професійної реабілітації інвалідів «Вибір» в Ужгороді Василина ПОПОВИЧ.

ПРАВО НА МАНІКЮР

Однак волонтер Василина Попович вірить: ситуацію можна змінити.

— Я працюю соціальним працівником в молодій сім’ї. Вікторія та Віталій (обоє мають ДЦП) одружилися в 2012 році. Ще донедавна вони не могли робити найелементарніших речей, потрібних для життя. Тепер же я можу залишити їх самих на тиждень, — розповідає Василина. — Багато людей цієї категорії мають бар’єр: «Я інвалід і я не зможу зробити тої чи іншої роботи». Дуже важливо в роботі з людьми, які мають обмежені фізичні можливості, вселити їм віру в те, що вони можуть більше. Звичайно, ти не зробиш це так, як здорова людина, але пристосуватися до своїх можливостей ти зможеш. Ми вчилися виконувати домашню роботу: на мої очах вони пробували підмітати, застеляти ліжко, готувати. Раніше вони цього не робили — Віталік жив із сестрою, яка за нього все робила, Вікторія з дідусем, який її жалів. І справа тут не в тому, що вони не хотіли чи не могли — їм ніколи не показували, як це робиться...

Інше — це готовність суспільства прийняти їх. Я запропонувала Вікторії піти на прогулянку. А Вікторія відповіла: «Як на нас будуть дивитись люди?» І справді! Спочатку на нас дивились так, ніби по вулиці йшов слон. Але з часом люди звикли. Тепер вони підходять до нас і запитують: як справи? Суспільство потрібно привчати своїм прикладом. Потрібно сказати: я теж маю право піти в театр, ресторан, кіно. Ми почали ходити в перукарню, в салон краси на манікюр, до супермаркету. І в цих закладах вже немає такого здивування, як було на початку, мовляв: «А для чого їй це треба?»

А от щодо фізичних перепон для людей з особливими потребами, то тут, переконана Василина Попович, потрібно найперше бажання здорових людей. Як приклад вона наводить два міста — Хуст та Ужгород: «Наша організація проводила моніторинг доступності різноманітних об’єктів на Закарпатті. Ми склали перелік рекомендацій органам місцевого самоврядування, і за рік перевірили їх виконання. У невеличкому місті Хуст вимоги для доступності маломобільних груп виконали — зробили пандуси, зняли бордюри тощо. Це сталося тому, що там міський голова справді перейнявся проблемою. А от в Ужгороді за цей час практично нічого не змінилося». Зробити будівлі та міста доступними — це не коштує аж так багато. Просто потрібно хотіти це зробити, підсумовує пані Василина.