Д’Орсе — вокзал на перехресті часів

Після Версальського парку в нашому туристичному автобусі стався розкол. Голосування з’ясувало, що одна половина рветься до Лувру, а друга — до музею д’Орсе. Я належав до другої половини. Суперечка припинилася, коли стало відомо, що між цими двома закладами лише невеликий міст через Сену.

Д’Орсе — це вокзал, з якого зробили музей. Відразу переварити його масштаб складно. Це грандіозне приміщення, схоже на ангар для космічних кораблів, з парою гігантських годинників на фронтоні. Всередині абсолютно унікальна атмосфера. Для мене музей звичайно — це щось нудне, що швидше зобов’язує, аніж насправді приваблює. Щоб потім говорити знайомим: «Ви були...», «Ви бачили», «Ви торкалися...»

Д’Орсе відомий імпресіоністами (кінець дев’ятнадцятого сторіччя, початок двадцятого). Є там ще й скульптури Родена, авангардні меблі, посмертні маски та інше.

Щоб не заважати пристрастям один одного, українські прочани розділилися вже в музеї, домовившись зустрітися в певний час.

Я піднявся на третій поверх, у гості до імпресіоністів.

Про них я знав лише те, що вони схоплювали перше враження (impression — враження). А також, що в них з різкістю не того — треба дуже здалеку дивитися на картину, щоб зрозуміти, що ж на ній зображене.

Але коли я почав походжати шикарними, прохолодними залами й приглядатися до робіт цих хлопців, раптом стала чітко виявлятися вдача кожного з них. Звички, смаки, захоплення. Річ зовсім не в методі зображення. Це частковість.

Щоб відчути душу майстра, не треба нікуди поспішати. Велика помилка — скакати галопом уздовж стін. Митець навіть своє перше враження відтворював на полотні, як мінімум декілька годин, а то й місяців. Тобто там зашифровано декілька шарів його емоцій. Відповідно, щоб відчути їх, треба подовше побути біля картини. Краще сидячи в плетеному кріслі, які послужливо стоять у д’Орсе в багатьох залах.

Першим мене принадив основоположник імпресіонізму — Клод Моне. Ох, уже цей «Сніданок на траві». Чудова річ! Зображений доволі потiшний пікнічок.

Сидять на травичці в лісі два з голочки одягнутi джентльмени, в глухо застебнутих сюртуках і темпераментно про щось сперечаються. У той час, як поряд дві їхні пані, пробачте, в негліже. Одна подружка, абсолютно гола, розташувалася біля закуски. А друга, також у чомусь вельми необтяжливому, на зразок нічної сорочки, гриби неподалік збирає. Цей контраст забавляє. Давно я так не снідав!

Що стосується самої їжі, то це круасани, вишні та інші абрикоси. Спиртного — немає! Це, звичайно, промах з боку митця. Але, загалом, обстановка — інтимно-задовільна! Дуже приємно перебувати в гайку в такій компанії. Гармонію порушила лише парочка американців, яка влізла між кріслом, де я насолоджувався, і власне картиною.

Потім я споспостерігав за тими, хто споглядає це пікніково-стриптизне полотно. Більшість починало хтиво посміхатися, неначе підглядали в жіночій лазні. Деякі просто роздивлялися його іронічно-уважно (мабуть, я належу до цієї категорії). Але був і третій тип відвідувачів, вони цю розслаблюючу сценку сприймали надто серйозно. Підозрюю, що це мистецтвознавці. Замість того, щоб милуватися ситуацією та природою, вони, мабуть, вивчали штрихи й мазки. Але це в них — професійне відхилення! Не за задоволенням же вони сюди з’явилися.

Однак між мною і кріслом набилося дуже багато народу. Галявинка стала перенаселеною. Довелося йти далі. Ясне одне: Моне розумівся на сніданках.

І не лише на них. Він виявився дуже різноманітним у виборі тем. Не гребував і маленькими «меню». Такий, знаєте, крихітний натюрмортик. І назва відповідна — «Лимон і оселедець». Знову ж, на здивування, бракує спиртного. У питанні випивки митець не допрацьовував.

Тут я надибав на його знамените полотно «Латаття». Бачив я його зображення до цього лише на порцеляновому чайнику. Завше гадав, що це маленька картинка. Виявилося — величезне полотнище. Одного болота зо п’ять метрів квадратних. Але Моне переплюнув якийсь Гуна Ам’єт. Недалеко висіло його біле полотно на всю стіну. Що це таке? Підходжу ближче, а там посередині маленький лижник мчить. Час, подумав я, і мені взятися за пензель. Намалюю декілька зелених квадратних метрів, а у центрі — крихітного велосипедиста. І назвати бажано поконкретніше, на кшталт «Проїзд через луку». Всі шанси опинитися в пристойному музеї.

Мої честолюбні роздуми перервав Едгар Дега. Цей хлопець страшенно любив підглядати за дамами. Особливо від балерин його було важко відірвати. То вони в нього переодягаються, то пуанти натягують. А ракурс такий, неначе наш Едгар через щілину замка спостерігає. Вуаєрист якийсь. Дега подобалося заставати жінок за різними заняттями: то просто пані на ліжку потягнеться, то гудзик зосереджено пришиває. І все пронизане еротикою! Здається, спостерігач зараз накинеться. Не дасть гудзика пришити. Метр доходить до зображення найінтимніших подробиць: одна витончена пані колупає пальцями рук у пальцях ніг (пардон!), інша тоненька дівчина з ванни вилазить. Важко Дега було стримуватися в цей момент. Це почуття повністю передалося його витворові.

А у П’єра Ренуара жінки пухкі та соковиті. Хочеться цмокнути. Особливо на картині «Етюд в Торсі: ефект від сонця». Пишна дамочка в квітах. Не знаю, як щодо сонця, але в основному ефект від її могутнього бюста. Я б, перефразовуючи модний шлягер, назвав цю річ «Ефект від бюста номер 5».

Ренуар з роками, мабуть, зором слабшав. Уже в картині 1881 року майже неможливо розібрати деталей пейзажу. Так і хочеться одягнути на митця мінусові окуляри. Мабуть, тому й дами в нього з роками все збільшуються в розмірах і вазі. Їх важко не помітити. Особливо таких, як на картині «Купальниці». На двох масивних жіночих тілах — десятки жирових складок. Цих дам можна використовувати для реклами засобів для боротьби з целюлітом. Щось на зразок борців сумо жіночої статі. Проте зображено їх з любов’ю. Могутні габарити Ренуара не бентежили. Як і його тезку — Рубенса.

У безвухого Ван Гога, який зловживає абсентом, все насичене кольором, як у телевізорі, ручку яскравості якого повернуто на максимум. Щось у цій яскравості є похмуро-алкоголічним. Він обводив, як мультиплікатор, своїх персонажів чорним контуром. Може, руки тремтіли й він хотів чіткіше позначити межі? А потім стали видавати це за його «оригінальну манеру зображення». Дітлахи в нього зі зловісними усмішками карликів. «Лікар Гоше» жахливо алкоголічний, тому вийшов вельми органічно. І сумно. Кольори у Ван Гога депресивно-збуджені. Пізніше я довідався, що в цього бідного генія було не в порядку з головою. Але ось якщо намалювати столик у кав’ярні, де люди за хвилину зберуться добре погуляти — тут йому немає рівних. Знаєте, той найблагословенніший момент, коли вже все накрите, блищить кришталь, стоять страви й нерозпочаті пляшки з випивкою. З роками все більше цінуєш цю незайманість святкового старту. У Ван Гога картина з накритим на вулиці столом, що чекає на гостей, вийшла такою — аж у горлі пересихає! Кульмінація передчуття!

Поль Сезанн — любитель здорового сільського способу життя. З продуктів у нього на картинах молоко, яйця, цибулька, яблучка. Все просте, здорове, екологічно чисте. Квіточки, знов-таки, сільські пейзажі. Відчуття повітряно- прозорого, освіжувального сільського повітря, начебто як у пісні «На недельку до второго я уеду в Комарово». І жінки в нього м’ясисто-селянські, які з реготом хлюпаються у річковій воді. Сезан, судячи з усього, з Комарово не повертався.

А Тулуз-Лотрек — порочний урбаніст. У нього незаповнені плями і в картинах і в душі. Багато хтивих персонажів. Усі підморгують і чекають на пригоди. Брезклі старі розпалюються від вигляду молодих пишнотілих кокоток. Розпуста! Запах поту і пудри. Але впереміш з іронією, яка все пробачає.

Лотрек хитрий. Жінок зображає виключно в еротично- вульгарних позах. Всіляких немолодих повій. Однак вони якось гостро збуджують. На зразок сиру камамбера. Хоча в них так само відчувається душок. Дуже французьке ставлення до пороку, близьке до натуралістичної школи.

Але чоловіки в Лотрека в ряді портретів — утомлено- суворі. Вони протиставляються «жіночій розбещеності». Мовляв, ми звичайно, беремо участь у розпусті, яку ви нам нав’язуєте — але знехотя. Не можемо боротися зі своїм єством. І за нашу слабкість вас зневажаємо. Лотрек вигороджує чоловічу стать.

Ренуар — похіть у благочинних межах. Лотрек — за ними.

А зовсім дитяче сприймання у примітивіста Анрі Руссо. Світ вигаданих екзотичних лісів. Зі своїми «Джунглями» він цілком підійшов би для оформлення дитячих садків і санаторіїв.

Гоген також екзотика, але реальна. Його друзі-імпресіоністи вже намалювали все навколо Парижа і його околиць — довелося податися набагато далі — на Таїті. Зображати з натури полінезійських товстоп’ятих дівчат на тлі строкатої місцевої флори. З його картин так і випромінюється сонце, за яким знудьгувалися серця парижан, які замучені негодою (нам говорила корінна парижанка, що легкий дощик на тлі сірих небес — типова паризька погода. Це помітно й на полотнах).

Походивши в царстві імпресіонізму, я неначе поринув у французьке життя на зламі сторіч. Побував на пляжах, у кав’ярнях, у театрах, кабаре, селах. Мабуть, у цьому й була головна перевага імпресіоністів: вони ловили миті реального життя, реальних людей. У манері й пристрастях кожного митця, звичайно ж, передавалися риси і власної вдачі.

Загалом, після цього музею я набув безліч знайомих, які доволі щиро розповіли про себе й про своє оточення. Д’Орсе — вокзал, на перонах якого товчуться пасажири різних часів. Знайшовся б уважний слухач. А точніше — глядач.